Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Постанова
Іменем України
04 липня 2018 року
м. Київ
справа № 539/1605/16-ц
провадження № 61-8281св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:
Синельникова Є. В. (суддя-доповідач), Білоконь О. В., ХоптиС. Ф.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_4,
відповідач - ОСОБА_5,
розглянув у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_4 на рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області, у складі судді Даценко В. М., від 12 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області, у складі колегії суддів: Прядкіної О. В., Обідіної О. І., Пилипчук Л. І., від 19 вересня 2016 року,
В С Т А Н О В И В :
У червні 2016 року ОСОБА_4 звернулась до суду із позовом до ОСОБА_5 про визнання права власності на частку в житловому будинку.
Позовна заява мотивована тим, що вона є матір'ю ОСОБА_5 За життя батька відповідача (її чоловіка) ОСОБА_6 подружжя розпочало будівництво будинку по АДРЕСА_1. У подальшому незавершений будівництвом будинок (58%) був подарований її чоловіком їх сину - ОСОБА_6 Восени 2005 року вони почали проживати у цьому будинку, доглядали за ним, сплачували комунальні платежі. У 2006 році будинок був добудований та зданий в експлуатацію. Власником будинку є ОСОБА_6, який з 2013 року проживає в ньому.
ОСОБА_4 вважає, що оскільки більше 10 років проживає у спірному будинку, то таким чином набула право власності на частину зазначеного будинку за набувальною давністю.
Уточнивши позовні вимоги ОСОБА_4 просила суд визнати за нею право власності на 26, 1 % частки будинку по АДРЕСА_1, а також 28 % частки господарських будівель.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 серпня 2016 року ОСОБА_4 відмовлено у задоволенні заявлених позовних вимог.
Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що володіння позивачем спірним приміщенням не є добросовісним в розумінні положень статті 344 ЦК України, оскільки вона знала, що власником будинку з 1999 року є позивач, при цьому розуміла, що не є власником спірного приміщення, а лише користується ним, як член сім'ї.
Ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 19 вересня 2016 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.
Ухвала апеляційного суду мотивована тим, що судом першої інстанції при розгляді справи не допущено неправильного застосування норм матеріального права чи порушень норм процесуального права. При вирішенні справи місцевий суд дійшов обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
06 жовтня 2016 року ОСОБА_4 подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 19 вересня 2016 року, а справу передати на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій повно і всебічно не з'ясували обставини справи та дійшли хибного висновку про відсутність підстав для застосування положень статті 344 ЦК України.
07 жовтня 2016 року ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито касаційне провадження у справі за поданою касаційною скаргою.
Статтею 383 ЦПК України, в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» (далі - ЦПК України), який набув чинності 15 грудня 2017 року, визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
Відповідно до пункту 4 Перехідних положень ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
07 лютого 2018 року справу передано до Верховного Суду.
13 лютого 2018 року справу розподілено судді-доповідачу Синельникову Є. В.
Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла наступних висновків.
Згідно з положеннями частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Згідно з частиною першою статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Судами встановлено, що ОСОБА_4 перебувала у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_6 У шлюбі у них народилось двоє дітей: син - ОСОБА_5 та донька - ОСОБА_7
У 1992 році ОСОБА_6, за його заявою, була виділена земельна ділянка по АДРЕСА_1, для ведення будівництва житлового будинку та надано дозвіл на будівництво будинку, яке розпочато у 1993 році (а.с. 77-78).
Відповідно до договору дарування від 10 березня 1999 року ОСОБА_6 подарував незавершений будівництвом будинок (ступінь готовності 58%) ОСОБА_5 (а.с. 10).
З весни 2005 року ОСОБА_4 разом з чоловіком ОСОБА_6 постійно проживали у вищевказаному будинку.
ІНФОРМАЦІЯ_1 помер ОСОБА_6
Після смерті чоловіка ОСОБА_4 продовжувала проживати у спірному будинку, утримувала йогок, вела господарство, здійснювала ремонт.
Згідно свідоцтва про право власності на нерухоме майно від 16 січня 2006 року житловий будинок з господарськими будівлями по АДРЕСА_1 належить на праві приватної власності ОСОБА_5 (а.с. 11).
У 2000 році ОСОБА_5 зареєстрував шлюб з ОСОБА_8, який було розірвано у 2013 році, після чого ОСОБА_5 переїхав проживати до спірного домоволодіння.
З квітня 2014 року ОСОБА_5 проходив службу у зоні АТО, а його мати продовжувала проживати у спірному будинку.
У квітні 2015 року ОСОБА_5, демобілізувавшись зі Збройних Сил України, повернувся додому і вселився до спірного будинку разом з ОСОБА_9, з якою проживає у будинку по теперішній час.
У 2015 році між сторонами виник житловий спір.
Рішенням Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 27 жовтня 2015 року у справі № 539/2442/15-ц, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Полтавської області від 18 лютого 2016 року, ОСОБА_5 відмовлено у задоволенні позову до ОСОБА_4 про виселення з будинку та задоволено позов ОСОБА_4 до ОСОБА_5 про визнання права користування та вселення в будинок. Визнано за ОСОБА_4 право користування житловим приміщенням, розташованим у житловому будинку, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. Вселено ОСОБА_4, як члена сім'ї власника житлового будинку, у житловий будинок за цією адресою.
Відповідно до частини першої статті 3 ЦПК України, 2004 року, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
Згідно з частиною першою статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п'яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено ЦК України.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке: володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності; володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна; володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності.
Набуття права власності на чужі речі можливе лише за наявності наступних умов: законний об'єкт володіння, добросовісність володіння, відкритість володіння, давність володіння та його безперервність (строк володіння).
Тобто, набуття права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх вказаних умов у сукупності.
Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_4, місцевий суд на підставі належним чином оцінених доказів, поданих сторонами, дійшов вірного висновку про те, що ОСОБА_4 не набула право власності на спірний житловий будинок за набувальною давністю, оскільки не могла не знати про те, що спірний будинок належить на праві власності її сину. Позивач не є добросовісним набувачем, а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.
При вирішенні спорів, пов'язаних із набуттям права власності за набувальною давністю необхідно враховувати, що позивач, як незаконний володілець, протягом всього часу володіння майном повинен бути впевнений, що на це майно не претендують інші особи, і він отримав це майно з підстав, достатніх для того, щоб набути право власності на нього.
Судовими рішеннями у справі № 539/2442/15-ц, які набрали законної сили, встановлено, що ОСОБА_4 має статус члена сім'ї власника житлового будинку і користується відповідними правами, а власником житлового будинку є ОСОБА_5
Враховуючи встановлені судом фактичні обставини, суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку про відсутність правових підстав для задоволення заявлених ОСОБА_4 позовних вимог.
Колегія суддів погоджується з висновками суду першої та апеляційної інстанції. Судами при вирішення справи правильно застосовано вищезазначені норми матеріального права на підставі належним чином оцінених доказів, наданих сторонами (стаття 212 ЦПК України, у редакції чинній на момент розгляду справи).
Доводи касаційної скарги та зміст оскаржених судових рішень не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
Враховуючи наведене, встановивши відсутність підстав для скасування судових рішень, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення без змін.
Керуючись статтями 400, 401, 410 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу ОСОБА_4 залишити без задоволення.
Рішення Лубенського міськрайонного суду Полтавської області від 12 серпня 2016 року та ухвалу Апеляційного суду Полтавської області від 19 вересня 2016 року залишити без змін.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді Є. В. Синельников О. В. Білоконь С. Ф. Хопта
_03_03.png)
