477/1469/16-ц від 04.07.2018 (Про захист прав члена сім'ї власника житла на користування житловим приміщенням)

Постанова

Іменем України

04 липня 2018 року

м. Київ

справа № 477/1469/16-ц

провадження № 61-30162св18

Верховний Суд у складі колегії суддівПершої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Погрібного С. О., Усика Г. І.,

учасники справи :

позивачі: ОСОБА_1, ОСОБА_2,

відповідач - ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_3 на рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2017 рокуу складі колегії суддів: Ямкової О. О., Локтіонової О. В., Колосовського С. Ю.,

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2016 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до суду з позовом до ОСОБА_3 про усунення перешкод у користуванні житловим сервітутом шляхом вселення та передачі ключів, посилаючись на те, що ОСОБА_3 є рідною сестрою ОСОБА_1 та тіткою ОСОБА_2 (дочки ОСОБА_1.). У 2001 році відповідач придбала за кошти матері ОСОБА_1 та ОСОБА_3 - ОСОБА_4 житловий будинок по АДРЕСА_1 та з метою возз'єднання родини запропонувала матері та їм переїхати із Придністров'я до України. Вони прийняли цю пропозицію, а відповідач вселила та зареєструвала їх у вищевказаному будинку як членів своєї сім'ї. У грудні 2014 року відносини між сестрами погіршилися, а після смерті ОСОБА_4 відповідач у травні 2015 року вигнала їх з будинку. Враховуючи викладене, позивачі просили зобов'язати ОСОБА_3 усунути перешкоди в користуванні житловим сервітутом шляхом вселення до спірного житлового будинку та надання ключів від будинку та хвіртки.

У листопаді 2016 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом визнання осіб такими, що втратили право користування житлом, посилаючись на те, що 02 липня 2001 року вона придбала житловий будинок по АДРЕСА_1, в якому стала проживати її мати ОСОБА_4, переїхавши до України з Придністров'я. Оскільки мати потребувала сторонньої допомоги, то вона дозволила відповідачам тимчасово (до смерті матері) вселитися в будинок та зареєструвала їх. Після того, як мати у грудні 2014 року захворіла, ОСОБА_1 ОСОБА_2 забрали свої речі та виїхали з будинку у невідомому напрямку. ІНФОРМАЦІЯ_1 року мати померла. Вона має намір сама проживати у належному їй домоволодінні. Враховуючи викладене, просила визнати відповідачів такими, що втратили право користування житловим будинком.

Рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 02 червня 2017 року у складі судді Семенової Л. М. у задоволенні первісного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 відмовлено. Зустрічний позов ОСОБА_3 задоволено. Визнано ОСОБА_5 та ОСОБА_2 такими, що втратили право користування житловим будинком по АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на користь ОСОБА_3 судовий збір по 320 грн з кожної.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що сервітут може бути припинений за рішенням суду на вимогу власника майна за наявності обставин, які мають істотне значення або через відсутність без поважних причин члена сім'ї понад один рік у спірному житловому приміщенні. Бажання власника використовувати будинок для свого проживання має істотне значення. Оскільки ці обставини встановлені в судовому засіданні, то позов ОСОБА_3 є обґрунтованим та підлягає задоволенню. Позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про їх вселення до спірного будинку є взаємовиключними із вимогами ОСОБА_3, а тому не підлягають задоволенню. Позивачі за первісним позовом є повнолітніми, працездатними особами, та можуть самостійно забезпечити свої житлові потреби.

Рішенням Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2017 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 та ОСОБА_2 задоволено. Рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 02 червня 2017 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні зустрічного позову відмовлено, а первісний позов задоволено. Усунено перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у сервітутному праві користування житловим будинком по АДРЕСА_1, зобов'язано власника ОСОБА_3 надати їм ключі від будинку та хвіртки. Вселено ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у житловий будинок по АДРЕСА_1. Стягнуто з ОСОБА_3 судові витрати за розгляд справи у судах першої та апеляційної інстанцій на користь ОСОБА_1 у розмірі 1 580 грн, на користь ОСОБА_2 - 1 тис. грн, і на користь держави - 1 527 грн 84 коп. судового збору.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що з березня 2015 року ОСОБА_3 стала чинити перешкоди ОСОБА_1 та ОСОБА_2 у користуванні спірним будинком, що підтверджено показаннями свідків і фактично не заперечувалося відповідачем. Місцевий суд дійшов помилкового висновку про те, що порушені права позивачів на користування чужим майном не підлягають захисту, та безпідставно визнав їх такими, що втратили право користування житловим приміщенням.

У серпні 2017 року ОСОБА_3подала до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2017 року, а рішення місцевого суду залишити без змін.

Касаційна скарга ОСОБА_3мотивована тим, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не є членами її сім'ї в розумінні статті 64 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК Української РСР). Хоча позивачі й були зареєстровані в будинку як члени її сім'ї, однак не проживали з нею однією сім'єю та спільного господарства не вели. ОСОБА_1 та ОСОБА_2 залишили житло у грудні 2014 року, а з позовом до суду звернулися у 2017 році, що свідчить про їх небажання проживати у спірному будинку. Підставою для припинення сервітуту є відсутність члена сім'ї у житловому приміщенні понад один рік без поважних причин.

15 серпня 2017 року суддею Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрито провадження у цій справі.

У вересні 2017 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 подали заперечення на касаційну скаргу, в якому зазначили про законність та обґрунтованість оскаржуваного судового рішення і просили відмовити у задоволенні скарги, посилаючись на те, що у травні 2015 року ОСОБА_3 вигнала їх з будинку, в якому вони були зареєстровані як члени її сім'ї. Вони не проживали у спірному будинку з поважних причин, а бажання власника використовувати цей будинок для свого проживання не є обставиною, яка має істотне значення.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

24 травня 2018 року справу № 477/1469/16-ц Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2018 року справу призначено до судового розгляду.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Касаційна скарга не підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Судами встановлено, що на підставі договору купівлі-продажу від 02 липня 2001 року ОСОБА_3 є власником житлового будинку по АДРЕСА_1, в якому з 11 серпня 2006 року за її згодою були зареєстровані ОСОБА_1 та ОСОБА_2

Частиною першою статті 383 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статтею 150 ЖК Української РСР закріплено положення про те, що громадяни, які мають у приватній власності житловий будинок, користуються ним для особистого проживання і проживання членів їх сімей.

Відповідно до частини першої статті 156 ЖК Української РСР члени сім'ї власника жилого будинку (квартири), які проживають разом з ним у будинку (квартирі), що йому належить, користуються жилим приміщенням нарівні з власником будинку (квартири), якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Аналогічну норму містить також частина перша статті 405 ЦК України.

Відповідно до частини четвертої статті 156 ЖК Української РСР до членів сім'ї власника відносяться особи, зазначені в частині другій статті 64 цього Кодексу, а саме подружжя, їх діти і батьки. Членами сім'ї власника може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом зазначених норм правом користування житлом, яке знаходиться у власності особи, мають члени сім'ї власника та інші особи, які постійно проживають разом з власником будинку, ведуть з ним спільне господарство, якщо при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування цим приміщенням.

Разом з цим згідно зі статтею 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном.

Виходячи з порівняльного аналізу статей 383, 391, 405 ЦК України та статей 64, 150, 156 ЖК Української РСР, слід дійти висновку, що положення статей 381, 391 ЦК України передбачають право вимоги власника про захист порушеного права власності на жиле приміщення, будинок, квартиру від будь-яких осіб, у тому числі й тих, які не є і не були членами його сім'ї, а положення статей 405 ЦК України, статей 64, 150, 156 ЖК Української РСРрегулюють взаємовідносини власника жилого приміщення та членів його сім'ї (правовий висновок, викладений у постанові Верховного Суду України від 16 листопада 2016 року у справі № 6-709цс16).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 посилалися на те, що їх відсутність за місцем реєстрації зумовлена перешкодами, створеними їм власником у проживанні в спірному будинку. ОСОБА_3 у зустрічному позові вказувала про те, що відповідачі не є членами її сім'ї та не проживають у будинку понад встановлений законом строк без поважних причин.

Установлено, що рішенням Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 червня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Миколаївської області від 21 липня 2016 року, у справі за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_1, яка діяла у своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, Жовтневого районного відділу Управління державної міграційної служби України в Миколаївській області про виселення без надання іншого житла та зняття з реєстраційного обліку і за зустрічним позовом ОСОБА_1, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, до ОСОБА_3 про встановлення житлового сервітуту, у задоволені первісного та зустрічного позовів відмовлено. При цьому судами було встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вселилися до спірного будинку безстроково як члени сім'ї ОСОБА_3, а тому їх сервітутне право щодо користування цим будинком належить їм в силу закону і не потребує повторного підтвердження.

У грудні 2014 року відносини між сторонами погіршилися, на час смерті матері ОСОБА_3 та ОСОБА_1 - ОСОБА_4, яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 року, відповідач стала перешкоджати позивачам у проживанні в належному їй будинку, що підтверджується показаннями свідків та актами Воскресенської селищної ради Вітовського району Миколаївської області.

Позивачі за первісним позовом не мають іншого житла.

Таким чином, наведені ОСОБА_3 у касаційній скарзі доводи про те, що позивачі не були і не є членами її сім'ї, спростовуються наявними в матеріалах справи доказами.

Згідно з частиною другою статті 405 ЦК України член сім'ї власника житла втрачає право на користування цим житлом у разі відсутності члена сім'ї без поважних причин понад один рік, якщо інше не встановлено домовленістю між ним і власником житла або законом.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове рішення про задоволення первісного позову та про відмову у задоволенні зустрічного позову, апеляційний суд дійшов правильного висновку про те, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 вселилися у житловий будинок відповідача як члени її сім'ї, при їх вселенні не було іншої угоди про порядок користування спірним приміщенням, а тому вони набули право користування будинком, який є їх єдиним житлом. Позивачі тривалий час не проживали у вищевказаному будинку з поважних причин, оскільки ОСОБА_6 чинила перешкоди у користуванні цим майном, ключі від вхідних дверей їм не надала, у зв'язку з чим вони були позбавлені можливості зайти у спірне приміщення та користуватися ним.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, апеляційний суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Посилання ОСОБА_6 у касаційній скарзі на те, що позивачі не бажають проживати у спірному будинку, оскільки залишили його у грудні 2014 року, а з позовом звернулися до суду лише у 2017 році, не заслуговують на увагу.

З рішення Жовтневого районного суду Миколаївської області від 07 червня 2016 року вбачається, що в липні 2015 року ОСОБА_3 подала позов до ОСОБА_1, яка діяла в своїх інтересах та в інтересах неповнолітньої ОСОБА_2, про виселення без надання іншого житла та зняття з реєстраційного обліку, а в жовтні 2015 року ОСОБА_1 звернулася із зустрічним позовом до ОСОБА_3 про встановлення житлового сервітуту.

Доводи касаційної скарги про те, що підставою для припинення сервітуту є відсутність члена сім'ї у житловому приміщенні понад один рік без поважних причин, є обґрунтованими, однак у цій справі встановлено, що позивачі не проживали тривалий час у спірному будинку з поважних причин. Тому вони не можуть бути визнані такими, що втратили право користування спірним житлом на підставі частини другої статті 405 ЦК України.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди з висновками суду апеляційної інстанції стосовно установлення обставин справи, містять посилання на факти, що були предметом дослідження й оцінки судом, який їх обґрунтовано спростував. В силу вимог вищенаведеної статті 400 ЦПК України суд касаційної інстанції не вправі встановлювати нові обставини та переоцінювати докази.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними, залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення у справі «Проніна проти України», № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня  2006 року).

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскаржуване рішення відповідає вимогам закону, ґрунтується на засадах верховенства права, принципах справедливості, добросовісності та розумності, підстави для його скасування відсутні.

Відповідно до частини третьої статті 436 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами перегляду оскаржуваного судового рішення вирішує питання про поновлення його виконання (дії).

Оскільки виконання оскаржуваного рішення суду апеляційної інстанції було зупинено ухвалою судді Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 23 жовтня 2017 року, у зв'язку із залишенням цього рішення без змін необхідно поновити його виконання.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 416, 436 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

Рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2017 року залишити без змін.

Поновити виконання рішення Апеляційного суду Миколаївської області від 19 липня 2017 року.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С.О.Карпенко   В.О.Кузнєцов С.О.Погрібний Г.І.Усик