Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Постанова
Іменем України
07 лютого 2018 року
м. Київ
справа № 534/2560/15-ц
провадження № 61-791св18
Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Червинської М. Є.,
суддів: Антоненко Н. О., Коротуна В. М. (суддя-доповідач), Крата В. І., КурилоВ. П.,
учасники справи:
позивач - публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк»,
відповідач - ОСОБА_3,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційного банку «ПриватБанк» на рішення Комсомольського міського суду Полтавської області у складі судді - Солохи О. В. від 16 лютого 2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської областіу складі колегії суддів: Гальонкіна С. А., Абрамова П. С., Лобова О. А., від 13 червня 2016 року
В С Т А Н О В И В :
Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII Перехідних положень ЦПК України у редакції Закону України № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.
У листопаді 2015 року публічне акціонерне товариство комерційний банк «ПриватБанк» (далі - ПАТ КБ «ПриватБанк») звернулося до суду з позовом до ОСОБА_3 про стягнення заборгованості.
Позовна заява мотивована тим, що 03 липня 2008 року між
ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитно-заставний договір
№ PLKPAN16775410, відповідно до умов якого ОСОБА_3 отримала кредит у розмірі 14 426,71 доларів США, строком до 02 липня 2015 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом у строки та в порядку, встановлених вказаним договором. У зв'язку із неналежним виконанням кредитних зобов'язань, станом на 12 жовтня 2015 року, утворилась заборгованість у розмірі 28 750,67 доларів США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 10 046,55 доларів США, заборгованості за відсотками за користування кредитом - 2 284,14 доларів США, заборгованості з комісії за користування кредитом - 547,45 доларів США, пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 14 492,37 доларів США, а також штрафу (фіксована частина)
- 11,63 доларів США та штрафу (відсоткова складова) - 1 368,53 доларів США.
З урахуванням викладеного, ПАТ КБ «ПриватБанк» просило суд стягнути на користь банку з ОСОБА_4 заборгованість за кредитним договором у розмірі 28 750,67 доларів США, що, відповідно до розпорядження Національного Банку України від 12 жовтня 2015 року, еквівалентно - 617 851 грн 87 коп.
Рішенням Комсомольського міського суду Полтавської області від 16 лютого 2016 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Полтавської області від 13 червня 2016 року, у задоволенні позовних вимог ПАТ КБ «ПриватБанк» відмовлено.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили із того, що позов ПАТ КБ «ПриватБанк» про стягнення заборгованості є передчасним, оскільки при пред'явленні позову до суду банком було порушено процедуру досудового способу звернення, визначену в розділі 12 кредитно-заставного договору від 03 липня 2008 року № PLKPAN16775410, укладеного між
ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3
12 липня 2016 рокуПАТ КБ «ПриватБанк» подалодо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом першої та апеляційної інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права,просило скасувати рішення судів попередніх інстанцій та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Касаційна скарга мотивована тим, що між банком та ОСОБА_3 було укладено кредитно-заставний договір. У зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_3 кредитних зобов'язань, станом на 12 жовтня 2015 року, виникла заборгованість. У зв'язку із чим ПАТ КБ «ПриватБанк» звернулося до суду з позовом про стягнення заборгованості, проте судами першої та апеляційної інстанцій у задоволенні вказаного позову було відмовлено у зв'язку з тим, що позов є передчасним, оскільки банком не дотримано процедури, визначеної розділом
12 кредитно-заставного договору, яка повинна передувати зверненню до суду з позовом.
Банк посилався на те, що відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що відповідно до пункту 12.2.1 кредитно-заставного договору, у випадку звернення до суду з позовом про стягнення заборгованості, банк зобов'язаний був пред'явити письмове повідомлення про настання події дефолту.
Відповідно до статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.
15 січня2018 року справа передана до Верховного Суду.
Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
Відповідно до частин першої, другої та п'ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
Зазначеним вимогам закону рішення судів першої та апеляційної інстанцій не відповідають.
Встановлено, що 03 липня 2008 року між ПАТ КБ «ПриватБанк» та ОСОБА_3 укладено кредитно-заставний договір № PLKPAN16775410, відповідно до умов якого остання отримала кредит у розмірі 14 426,71 доларів США, строком до
02 липня 2015 року, зі сплатою відсотків за користування кредитом в строки та в порядку, встановлених даним кредитним договором.
На забезпечення виконання кредитних зобов'язань ОСОБА_3 надала в заставу рухоме майно, яке належить їй на праві власності, а саме: автомобіль
LIFAN-520, 2008 року випуску, державний номерний знак НОМЕР_1.
Звертаючись до суду з позовом ПАТ КБ «ПриватБанк» посилалось на те, що у зв'язку із неналежним виконанням ОСОБА_3 кредитних зобов'язань, станом на 12 жовтня 2015 року, утворилась заборгованість у розмірі 28 750,67 доларів США, яка складається із: заборгованості за кредитом у розмірі 10 046,55 доларів США, заборгованості за відсотками за користування кредитом -
2 284,14 доларів США, заборгованості з комісії за користування кредитом - 547,45 доларів США, пені за несвоєчасне виконання зобов'язань за договором - 14 492,37 доларів США, а також штрафу (фіксована частина) - 11,63 доларів США та штрафу (відсоткова складова) - 1 368,53 доларів США.
Договір є обов'язковим до його виконання (стаття 629 ЦК України).
Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов'язання має виконуватись належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Відмовляючи у задоволенні позову, суди виходили з того, що банком при пред'явленні позову до суду було порушено процедуру досудового звернення, визначену в розділі 12 кредитного-заставного договору та погоджену сторонами при підписанні умов договору, а тому поданий позов є передчасним.
Відповідно до частини 1 статті 3, статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів; здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи чи інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законами України.
Пунктом 9 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 березня 2012 року № 5 «Про практику застосування судами законодавства при вирішенні спорів, що виникають із кредитних правовідносин» роз'яснено, що право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором (дострокове стягнення кредиту, стягнення заборгованості, у тому числі шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки/застави, одночасне заявлення відповідних вимог у разі, якщо позичальник є відмінною від особи іпотекодавця (майновий поручитель), одночасне заявлення вимог про стягнення заборгованості з позичальника з вимогами про стягнення заборгованості шляхом звернення стягнення на предмет застави/іпотеки, належні іпотекодавцю, який не є позичальником, розірвання кредитного договору, набуття права власності на предмет іпотеки тощо) належить виключно позивачеві (частина перша статті 20 ЦК, статті 3 і 4 ЦПК).
Отже, суди не врахували, що право вибору способу судового захисту, передбаченого законом або договором належить виключно позивачеві.
Пунктом 3 Рішення Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002 встановлено, що обов'язкове досудове врегулювання спорів, яке виключає можливість прийняття позовної заяви до розгляду і здійснення за нею правосуддя, порушує право особи на судовий захист. Можливість використання суб'єктами правовідносин досудового врегулювання спорів може бути додатковим засобом правового захисту, який держава надає учасникам певних правовідносин, що не суперечить принципу здійснення правосуддя виключно судом. Виходячи з необхідності підвищення рівня правового захисту держава може стимулювати вирішення правових спорів у межах досудових процедур, однак їх використання є правом, а не обов'язком особи, яка потребує такого захисту.
Право на судовий захист не позбавляє суб'єктів правовідносин можливості досудового врегулювання спорів. Це може бути передбачено цивільно-правовим договором, коли суб'єкти правовідносин добровільно обирають засіб захисту їхніх прав. Досудове врегулювання спору може мати місце також за волевиявленням кожного з учасників правовідносин і за відсутності у договорі застереження щодо такого врегулювання спору.
Таким чином, обрання певного засобу правового захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору, є правом, а не обов'язком особи, яка добровільно, виходячи з власних інтересів, його використовує. Встановлення законом обов'язкового досудового врегулювання спору обмежує можливість реалізації права на судовий захист.
З урахуванням викладеного положення частини другої статті 124 Конституції України щодо поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, в аспекті конституційного звернення необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця, особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб'єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист.
Крім того, пунктом 14. 12 кредитно-заставного договору встановлено, що сторони домовились, що спори, розбіжності або вимоги, які виникають з даного договору або у зв'язку з ним, у тому числі такі, що стосуються його виконання, порушення, припинення або визнання недійсним, підлягають вирішенню в судовому порядку.
Разом з тим, суди не звернули увагу на те, що банк звернувся до суду з позовом у листопаді 2015 року, тоді як термін дії кредитного договору встановлено до 02 липня 2015 року, а тому за умовами кредитного договору неповернення суми кредиту після закінчення дії кредитного договору передбачає інші наслідки відповідальності, ніж визначені у розділі 12 кредитного договору.
Отже, посилаючись на передчасне звернення до суду з позовом, суди не врахували норми процесуального права та роз'яснення, викладені у рішенні Конституційного Суду України від 09 липня 2002 року № 15-рп/20002, у зв'язку з чим не вирішили спір по суті, не з'ясували належним чином фактичних обставин справи щодо заявлених вимог, які правовідносини сторін випливають з установлених обставин та яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; не дослідили та не надали належної правової оцінки зібраним у справі доказам, що має суттєве значення для правильного вирішення спору.
Ураховуючи, що фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, судами повністю не встановлено, а тому судові рішення не відповідають вимогам статті 263 ЦПК України щодо законності й обґрунтованості, що в силу статті 411 ЦПК України є підставою для їх скасування з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись статтями 389, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палатиКасаційного цивільного суду
П О С Т А Н О В И В :
Касаційну скаргу публічного акціонерного товариства комерційний банк «ПриватБанк» задовольнити.
Рішення Комсомольського міського суду Полтавської області від 16 лютого
2016 року та ухвалу апеляційного суду Полтавської області від 13 червня
2016 рокускасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.
З моменту прийняття постанови судом касаційної інстанції скасоване рішення судів попередніх інстанцій втрачає законну силу та у подальшому виконанню не підлягає.
Постанова суду касаційної інстанції є остаточною і оскарженню не підлягає.
Головуючий М. Є. Червинська
Судді: Н. О. Антоненко
В.М. Коротун
В.І. Крат
В.П. Курило
_03_03.png)
