288/1158/16-к від 03 липня 2019 року (Чи може суд прийняти рішення про кваліфікацію діяння як злочину приватного обвинувачення у справі, що була розпочата в порядку публічного обвинувачення без заяви потерпілого)

 

                                                                                        

ПОСТАНОВА

Іменем України

 

 

03 липня 2019 року

м. Київ

Справа № 288/1158/16-к

Провадження № 13-28кс19

Велика Палата Верховного Суду у складі:

головуючого судді Князєва В. С.,

судді-доповідача Лобойка Л. М.,

суддів Анцупової Т. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Данішевської В. І., Єленіної Ж. М., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.,

за участю

секретаря судового засідання Косіциної Н. М.,

прокурора Курапова М. В.,

розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника Чопівської Л. С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 на вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 липня 2018  року у кримінальному провадженні, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 12016060270000304, за обвинуваченням

 

ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця та жителя АДРЕСА_1 , раніше не судимого.

 

Зміст оскаржуваних судових рішень і обставини, встановлені судами першої та апеляційної інстанцій

1.  Вироком Попільнянського районного суду Житомирської області від  29 січня 2018 року ОСОБА_1 засуджено:

за частиною першою статті 263 Кримінального кодексу України (далі - КК) - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки;

за частиною першою статті 2631 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки;

за частиною четвертою статті 296 КК - до покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.

На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів ОСОБА_1 остаточно визначено покарання у виді позбавлення волі на  строк 4  роки.

Стягнуто з ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 10 000 грн на відшкодування моральної шкоди.

Вирішено питання про процесуальні витрати і речові докази.

2.  Як установив суд,  ОСОБА_1 улітку 2006 року незаконно придбав на Лук`янівському ринку у м. Києві гладкоствольну вогнепальну зброю - мисливську рушницю моделі ІЖ-К, яку без передбаченого законом дозволу носив і зберігав за місцем свого проживання на АДРЕСА_1 . Влітку 2014 року засуджений незаконно переробив цю зброю на одноствольний обріз та зберігав його у цьому ж місці до виявлення й вилучення працівниками поліції 30 липня 2016 року.

Окрім наведеного, 29 липня 2016 року приблизно о 23 год 10 хв ОСОБА_1 , будучи у стані алкогольного сп`яніння, на АДРЕСА_1 під час конфлікту з неповнолітнім ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , вчинив щодо нього хуліганські дії з застосуванням вогнепальної зброї. Зокрема, засуджений у людному місці, умисно грубо порушуючи громадський порядок з мотивів явної неповаги до суспільства з особливою зухвалістю, незважаючи на присутність поряд жителів села, здійснив постріл із зазначеного вище обрізу і заподіяв ОСОБА_2 легкого тілесного ушкодження у виді вогнепального поранення, яке спричинило короткочасний розлад здоров`я.

3.  Апеляційний суд ухвалою від 18 липня 2018 року вирок суду першої інстанції залишив без зміни.

 

Вимоги касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

4.  У касаційній скарзі захисник Чопівська Л. С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 ставить питання про скасування вироку й ухвали з підстав істотного порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильного застосування закону про кримінальну відповідальність і призначення нового розгляду кримінального провадження в суді першої інстанції.

Захисник вважає недоведеним установлений судом час переробки ОСОБА_1 вогнепальної зброї і неспростованою можливість вчинення засудженим таких дій до внесення у КК змін на підставі Закону України № 5064-VI від 05 липня 2012 року, яким було посилено санкцію частини першої статті 263 цього Кодексу й доповнено його статтею 2631. Із огляду на зазначене й положення частини третьої статті 62 Конституції України, статей 4, 5 КК, на переконання скаржника, дії ОСОБА_1 мають бути кваліфіковані за частиною першою статті 263 цього Кодексу в редакції, що діяла до набрання чинності Законом № 5064-VI від 05 липня 2012 року, а норми статті 2631 КК не підлягають застосуванню як такі, що на час інкримінованого засудженому незаконного поводження зі зброєю не діяли, погіршують його правове становище і тому не мають зворотної сили.

Захисник також зазначає, що відсутність спеціального закону, який би регламентував порядок поводження з вогнепальною зброєю, і регулювання цих питань лише підзаконним нормативно-правовим актом Міністерства внутрішніх справ України не дає правових підстав для притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення визначених диспозицією частини першої статті 263 КК дій без передбаченого законом дозволу.

Оспорює скаржник і висновки суду про наявність у діях ОСОБА_1 хуліганського мотиву як обов`язкової ознаки злочину, передбаченого статтею 296 КК, стверджуючи, що протиправні дії засудженого зумовлені лише особистою неприязню до потерпілого на ґрунті конфлікту з ним. Крім цього, захисник посилається на порушення апеляційним судом засади безпосередності судового розгляду, а також на недоведеність стану алкогольного сп`яніння ОСОБА_1 на час вчинення злочину та необґрунтовану суворість призначеного покарання.

5.  На касаційну скаргу захисника потерпілий ОСОБА_2 подав заперечення, в яких наводить доводи щодо законності й обґрунтованості судових рішень, просить залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

6.     У судовому засіданні прокурор висловив позицію про законність і обґрунтованість судових рішень, просив залишити їх без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

Підстави передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду

7.     За викладеними в ухвалі висновками Касаційного кримінального суду у  складі Верховного Суду (далі - Касаційний кримінальний суд) підставою для  передачі справи на розгляд Великої Палати Верховного Суду (далі - Велика Палата) є виключна правова проблема, розв`язання якої необхідне для  забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовчої практики.

Як зазначено в ухвалі, вирішення порушених у касаційній скарзі питань потребує розмежування складів злочинів, передбачених статтею 296 КК, що належить до злочинів публічного обвинувачення, та статтею 125 цього Кодексу, провадження щодо якого здійснюється за процедурою приватного обвинувачення, тобто може бути розпочато лише за заявою потерпілого. У цій справі потерпілий ОСОБА_2 заяви про вчинення ОСОБА_1 злочину, передбаченого статтею 125 КК, не подавав, однак під час досудового розслідування і впродовж усього судового розгляду послідовно наполягав на необхідності притягнення засудженого до кримінальної відповідальності за частиною четвертою статті 296 КК, за якою його дії кваліфіковано стороною обвинувачення.

Кримінальний процесуальний закон не містить норм щодо наявності чи відсутності у суду процесуальних повноважень за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення в разі, якщо потерпілий не подавав заяви про такий злочин, однак наполягає на притягненні винного до кримінальної відповідальності з початковою кваліфікацією діяння або ж без визначення кваліфікації.

З огляду на зазначене Касаційний кримінальний суд як виключну правову проблему й підставу для передачі кримінального провадження на розгляд Великої Палати окреслив необхідність вирішення сукупності таких питань:

чи може суд, розглянувши справу за обвинуваченням у злочині публічного обвинувачення, змінити правову кваліфікацію інкримінованого діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від позиції потерпілого у справі;

чи може вважатися заява потерпілого про вчинення щодо нього злочину без визначення правової кваліфікації діяння або з неправильною правовою кваліфікацією підставою для продовження розгляду, розпочатого за справою публічного обвинувачення, і винесення рішення щодо кваліфікації злочину;

чи може суд прийняти рішення про кваліфікацію діяння як злочину приватного обвинувачення у справі, що була розпочата в порядку публічного обвинувачення без заяви потерпілого.

 

Позиція Великої Палати Верховного Суду

8.  Виходячи зі змісту частини п`ятої статті 4341 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК) Велика Палата в  разі передачі кримінального провадження на її розгляд вирішує правові питання, які стали підставами для такої передачі, а також розглядає справу як суд касаційної інстанції в межах усіх заявлених касаційних вимог.

Згідно із частиною другою статті 433 КПК суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.

Законність і обґрунтованість висновків суду щодо придбання і носіння ОСОБА_1 без дозволу уповноважених державних органів вогнепальної зброї - мисливської рушниці, переробки її в обріз, здійснення з цього обрізу пострілу в ОСОБА_2 й заподіяння йому тілесного ушкодження зазначених у вироку характеру і ступеня тяжкості у касаційній скарзі не оспорюються.

Щодо кримінально-правової оцінки діяння, кваліфікованого судом за частиною четвертою статті 296 КК

9.  Кваліфікація дій засудженого як хуліганства не ґрунтується на правильному застосуванні закону про кримінальну відповідальність.    

10.  Безпосереднім об`єктом кримінально-правової охорони за статтею 296 КК є громадський порядок, тобто суспільні відносини, що сформовані внаслідок дії правових норм, а також моральних-етичних засад, звичаїв, традицій та інших позаюридичних чинників і полягає в дотриманні усталених правил співжиття.

Підтримання громадського порядку є одним із важливих чинників захисту честі, гідності, здоров`я, безпеки громадян, їх спокійного відпочинку та безперешкодної праці, втілення інших природних, соціальних і культурних прав членів людської спільноти.

11.  Кримінально каране хуліганство з об`єктивної сторони полягає в посяганні на ці правоохоронювані цінності, що супроводжується особливою зухвалістю або винятковим цинізмом. Таке посягання, як правило, здійснюється у людних або громадських місцях, зазвичай з ініціативи правопорушника, супроводжується нецензурною лайкою та/або фізичним насильством, пошкодженням майна і призводить до заподіяння моральної та матеріальної шкоди.

За зовнішніми ознаками хуліганство певним чином схоже на ряд інших злочинів, зокрема на ті з них, що посягають на здоров`я, честь і гідність людини, її майно. Критеріями розмежування цих діянь є насамперед об`єкт посягання, що визначає правову природу та суспільну небезпечність кожного з них, і мотив як ознака суб`єктивної сторони злочину.  

12.  Хуліганські дії завжди посягають на громадський порядок. Проявами особливої зухвалості під час цих дій є нахабне поводження, буйство, бешкетування, поєднане з насильством, знищення або пошкодження майна, тривале порушення спокою громадян, зрив масового заходу, тимчасове порушення нормальної діяльності установи, підприємства, організації або громадського транспорту тощо. Винятковим цинізмом у контексті статті 296 КК визнаються дії, що демонструють брутальну зневагу до загальноприйнятих норм моралі, зокрема прояви безсоромності чи грубої непристойності, публічне оголення, знущання з хворих, дітей, людей похилого віку, осіб, що знаходяться у безпорадному стані.

13.  Обов`язковою ознакою суб`єктивної сторони хуліганства є мотив явної неповаги до суспільства. Домінування у свідомості винного такого внутрішнього спонукання і відсутність особистого мотиву посягання на потерпілого є головним критерієм відмежування хуліганства як злочину проти громадського порядку та моральності від злочинів проти особи.

Хоч хуліганські дії нерідко супроводжуються фізичним насильством і заподіянням тілесних ушкоджень, головною їх рушійною силою є бажання не завдати шкоди конкретно визначеному потерпілому, а протиставити себе оточуючим узагалі, показати свою зверхність, виразивши явну зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки. Означені дії не зумовлені особистими мотивами й конкретною метою, а за своїми внутрішніми чинниками фокусуються в напрямку тотального негативізму й ворожого ставлення до суспільства. Протиправні діяння вчиняються за відсутності зовнішнього приводу або з незначного приводу і зазвичай спрямовані на випадкові об`єкти. Якщо хуліганству передує конфлікт винного з потерпілим (потерпілими), такий конфлікт провокується самим винним як зухвалий виклик соціальному оточенню, і реакція інших на провокуючі дії, в тому числі спроба їх припинити, стають приводом для подальшого насильства.

14.  З урахуванням зазначеного дії, що супроводжувалися погрозами вбивства, завданням побоїв, заподіянням тілесних ушкоджень, обумовлені особистими неприязними стосунками, підлягають кваліфікації за статтями КК, що передбачають відповідальність за злочини проти особи. Як хуліганство зазначені дії кваліфікують лише в тих випадках, коли вони були поєднані з очевидним для винного грубим порушенням громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства та супроводжувались особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом.

15.  Таким  чином, для юридичної оцінки діяння за статтею 296 КК обов`язковим є поєднання ознак об`єктивної сторони цього злочину у виді грубого порушення громадського порядку, що супроводжується особливою зухвалістю чи винятковим цинізмом, і суб`єктивної сторони, зокрема, мотиву явної неповаги до суспільства.

За відсутності відповідного мотиву, коли застосування насильства зумовлене неприязними стосунками з потерпілим і прагненням завдати шкоди конкретній особі з особистих спонукань, сам собою факт вчинення протиправних дій у громадському місці в присутності сторонніх осіб не дає достатніх підстав для кваліфікації  їх як хуліганства.

16.  Зміст і спрямованість протиправного діяння, що має істотне значення для його правової оцінки, в кожному конкретному випадку визначається виходячи з часу, місця, обстановки й інших обставин його вчинення, характеру дій винного, а також поведінки потерпілого і стосунків, що склалися між ними.

17.  Відповідно до фактичних обставин цієї справи, встановлених на підставі безпосередньо сприйнятих судом доказів, зокрема показань потерпілого ОСОБА_2 , свідків ОСОБА_3 та ОСОБА_4 , ОСОБА_1 вистрілив у ОСОБА_2 на ґрунті особистого конфлікту, який виник між ними через поведінку засудженого відносно ОСОБА_3 . Потерпілий безпосередньо перед пострілом у нього ударив ОСОБА_1 і завдав йому легких тілесних ушкоджень, що підтверджено висновком судово-медичної експертизи (т. 1, а. к. п. 107).

Обстановка й обставини подій, динаміка їх розвитку й об`єктивні ознаки насильницької поведінки засудженого свідчать про те, що вона була зумовлена особистою неприязню до ОСОБА_2 , яка виникла раптово через сварку у відповідь на агресивні дії потерпілого, прагненням помститися йому, а не бажанням протиставити себе суспільству і продемонструвати зневагу до загальноприйнятих норм і правил поведінки.

18.  Зазначене дає підстави для висновку про відсутність у діях ОСОБА_1 мотиву явної неповаги до суспільства, що є обов`язковою юридичною ознакою злочину, передбаченого статтею 296 КК.

19.  Дії ОСОБА_1 зумовлені наміром завдати шкоди здоров`ю потерпілого і  безпосередньо спрямовані на досягнення цього результату, а тому містять об`єктивні та суб`єктивні ознаки злочину проти особи і підлягають кваліфікації за наслідками, що настали, як умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров`я,  - за частиною другою статті 125 КК.

20.  Апеляційний суд під час перегляду справи за апеляційною скаргою захисника, в якій оспорювалася кваліфікація дій засудженого за частиною четвертою статті 296 цього Кодексу, зазначеного до уваги не взяв і помилку суду першої інстанції не виправив.

Щодо повноважень суду здійснити перекваліфікацію злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення

21.  Розв`язуючи питання про наявність чи відсутність у суду процесуального права за результатами розгляду кримінального провадження, розпочатого та скерованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, змінити кваліфікацію діяння на злочин приватного обвинувачення без відповідної заяви потерпілого, Велика Палата виходить з таких міркувань.

22.  Критерієм розмежування кримінальних проваджень у формі приватного та публічного обвинувачення є зумовлене характером і наслідками протиправного діяння співвідношення публічного і приватного інтересу як об`єктів кримінально-правового захисту. Від такого співвідношення залежать передбачені законом способи вирішення конфлікту між винним і потерпілим, у тому числі можливість його розв`язання без застосування заходів кримінальної репресії.

Попри суспільну небезпечність кримінальних правопорушень приватного обвинувачення, як і будь-яких інших злочинів, їх визначальною ознакою є домінування приватного інтересу над публічним, яке надає вирішального значення волевиявленню потерпілого для притягнення чи непритягнення особи до кримінальної відповідальності. Головна ідея запровадження цієї особливої кримінальної процедури у правову систему України полягає в тому, що законодавець надає пріоритет свободі особистості у царині, яка віддана на розсуд індивіда і не може бути об`єктом втручання держави.

23.  Злочини, кримінальне провадження щодо яких здійснюється у формі приватного обвинувачення, завдають шкоди головним чином інтересам окремих осіб, здебільшого, не є тяжкими і зумовлені локальними конфліктами, їх небезпека для держави й суспільства не є значною, а порушені права потерпілих можуть бути ефективно захищені як за допомогою кримінально-правових механізмів, так і в альтернативний спосіб. Завдана цим особам шкода зазвичай не має непоправного характеру, і становище, яке вони мали до вчинення посягання, може бути поновлено, в тому числі, шляхом порозуміння, примирення, компенсації й іншим чином без застосування встановлених державою заходів примусу.

24.  У цих випадках, які є винятками із засади публічності, законодавець надає потерпілому можливість вибору одного з альтернативних варіантів поведінки у відповідь на вчинення щодо нього кримінального правопорушення: ініціювати перед компетентними органами притягнення винного до кримінальної відповідальності; врегулювати кримінально-правовий спір на основі взаємного порозуміння; не вдаватися до жодних дій.

25.  Обираючи спосіб реагування на злочин, потерпілий, користуючись свободою розсуду, самостійно вирішує питання про те, наскільки це протиправне діяння зачіпає його інтереси, наскільки ефективним для їх захисту буде звернення до процедури кримінального судочинства, а в разі початку такої процедури - чи доцільно її продовжувати. Заява потерпілого свідчить про його рішення захистити власні інтереси шляхом здійснення кримінального провадження.    

26.  Волевиявлення потерпілого про притягнення винного до кримінальної відповідальності є необхідною рушійною силою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, яке відповідно до частини першої статті 477 КПК може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого, а в разі його відмови від обвинувачення згідно із частиною четвертою статті 26, пунктом сьомим частини першої статті 284 цього Кодексу підлягає безумовному закриттю (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов`язаних з домашнім насильством).

Зазначений законодавчий підхід покликаний сприяти врегулюванню виниклого у зв`язку зі злочином конфлікту між підозрюваним (обвинуваченим) та потерпілим і є проявом диспозитивності як загальної засади кримінального провадження. Зміст цієї засади розкривається у статті 26 КПК і полягає у свободі сторін використовувати свої права у межах та у спосіб, що передбачені цим Кодексом.

27.  Закон не покладає на потерпілого обов`язку встановлення обставин кримінального правопорушення та його кваліфікації. Зазначене є винятковою компетенцією органів досудового розслідування, державного обвинувачення і суду. Перекладення цього обов`язку на потерпілого, з урахуванням відсутності у кримінальному процесуальному законі норм про обов`язкове забезпечення його послугами адвоката (на відміну від обвинуваченого), неминуче призвело би до обмеження його можливостей ефективно захистити свої порушені права, в тому числі залежно від матеріального і соціального становища як чинників доступу до якісної правової допомоги.

28.  На користь такого висновку свідчить і законодавча тенденція зміни процедури кримінального провадження у формі приватного обвинувачення в чинному КПК порівняно з Кримінально-процесуальним кодексом України 1960 року (далі - КПК 1960 року).

Відповідно до статті 27 КПК 1960 року у справах цієї категорії досудове розслідування, крім передбачених законом винятків, не проводилося. Для притягнення винного до кримінальної відповідальності потерпілий звертався безпосередньо до суду зі скаргою приватного обвинувачення, яка прирівнювалася до обвинувального висновку, мала відповідати вимогам, що ставилися до форми і змісту цього процесуального документа, і самостійно підтримував обвинувачення, користуючись усіма правами та обов`язками обвинувача. Таким чином, органи досудового розслідування і державного обвинувачення усувалися від участі у збиранні доказів, пред`явленні обвинувачення і доведенні перед судом його переконливості. Весь обсяг цих функцій покладався на потерпілого, який ніс ризик допущених юридичних помилок, у тому числі неправильної кримінально-правової кваліфікації.

З набранням чинності КПК (2012 року) порядок здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення зазнав істотних змін. За нормами чинного КПК особливістю такого кримінального провадження є лише те, що необхідною умовою його здійснення є виражене у процесуальній формі бажання потерпілого щодо кримінального переслідування винного: провадження розпочинається лише за заявою потерпілого, відмова якого від обвинувачення є безумовною підставою для закриття справи (крім кримінальних проваджень щодо злочинів, пов`язаних з домашнім насильством). В іншій частині, в тому числі щодо кола осіб, уповноважених відкривати кримінальне провадження, процедури збирання доказів, пред`явлення обвинувачення в обвинувальному акті та підтримання його прокурором у суді, нормами цього Кодексу особливостей не встановлено.

29.  Зазначені законодавчі зміни спрямовані на створення сприятливіших умов для захисту прав і законних інтересів особи, котра зазнала шкоди від злочину, шляхом покладення юридично значущих дій на службових осіб компетентних органів, котрі є фахівцями у галузі права і володіють значно більшими ресурсами та ширшими можливостями для якісного доведення перед судом правової позиції обвинувачення.

30.  Зміст частини першої статті 477 КПК у системному зв`язку із частиною четвертою статті 26 і пунктом сьомим частини першої статті 284 зазначеного Кодексу  зводиться до того, що обов`язковою умовою здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення є заява потерпілого як волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності взагалі, а не за конкретною нормою КК. Інтерес особи, котра зазнала шкоди, у застосуванні процедури кримінального судочинства стосується не юридичної кваліфікації протиправних дій, а самого факту вчинення цих дій щодо неї. Подана до правоохоронних органів та/або суду заява потерпілого є вираженням його ставлення до події злочину, особи, що його вчинила, й обраного способу реагування. Відповідне волевиявлення є свідченням того, що особа, котрій завдано шкоди, звертається до держави з метою захисту своїх порушених прав та законних інтересів шляхом кримінального переслідування винного, не вважаючи належними й достатніми інші способи досягнення цієї мети.

Праву потерпілого на таке звернення кореспондує конституційний обов`язок держави в особі компетентних органів захистити порушені права і свободи постраждалої людини в установленій законом формі, зокрема з дотриманням визначеної КПК процедури встановити дійсні обставини справи і в разі підтвердження факту злочинного діяння надати йому юридичну оцінку відповідно до норм КК.

31.  У розумінні наведених положень кримінального процесуального закону під відмовою потерпілого від обвинувачення у злочинах, перелік яких міститься у частині першій статті 477 КПК, варто розуміти лише беззастережне волевиявлення про непритягнення винного до кримінальної відповідальності і припинення розпочатої процедури його кримінального переслідування. Відповідна заява є проявом того, що потерпілий не бажає втручання держави у кримінально-правовий конфлікт і обирає альтернативний шлях його вирішення.

32.  На стадії судового розгляду кримінального провадження, розпочатого в порядку публічного обвинувачення, можливість чи неможливість продовження провадження у зв`язку зі зміною кваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення і пов`язані з цим межі процесуальних повноважень суду залежать від того, хто є ініціатором перекваліфікації, - 1) суд на підставі частини третьої статті 337 КПК чи 2) прокурор у порядку статті 338 цього Кодексу. З метою формування всебічних та якісних правозастосовчих орієнтирів і забезпечення єдності судової практики Велика Палата вважає за необхідне розглянути обидва зазначені варіанти. В обох наведених випадках КПК не встановлює спеціальних норм, які б регламентували дії суду у зв`язку зі зміною форми обвинувачення внаслідок перекваліфікації дій, інкримінованих особі. Тому під час вирішення наведених питань необхідно керуватися  загальними положеннями КПК з урахуванням презумпції невинуватості, балансу публічних та приватних інтересів, змагальності, диспозитивності процесу і загальної справедливості судового розгляду.

1) Зміна кримінально-правової кваліфікації судом

33.  Юридична оцінка діяння у межах висунутого обвинувачення належить до кола питань, що вирішуються судом під час ухвалення вироку (пункт другий частини першої статті 368 КПК). Відповідне судове рішення, як передбачено частиною другою статті 371 зазначеного Кодексу, ухвалюється в нарадчій кімнаті. До цього часу висловлювати власну позицію по суті справи, а також вчиняти будь-які дії, що є прямим або опосередкованим проявом такої позиції, суд не вправі, оскільки це може викликати обґрунтований сумнів у його неупередженості.

Таким чином, під час судового розгляду кримінального провадження, розпочатого і спрямованого до суду за процедурою публічного обвинувачення, якщо прокурор у порядку статті 338 КПК не вносив до обвинувачення змін, які б трансформували його у приватне, до видалення суду до нарадчої кімнати не виникає жодних процесуальних перешкод для продовження кримінального провадження незалежно від наявності чи відсутності матеріально-правових підстав для перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення. Адже до прийняття судом відповідного рішення по суті справи процес не втрачає ознак публічності і його перебіг не ставиться у залежність від позиції потерпілого.

34.  Водночас відповідно до вимог частини шостої статті 22 КПК у перебігу судового провадження суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зобов`язаний створити потерпілому, як і іншим учасникам процесу, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, зокрема вжити заходів для забезпечення прибуття потерпілого в судове засідання, роз`яснити права, передбачені статтею 56 цього Кодексу, допитати його, надати можливість подавати докази, заявляти клопотання, висловлювати свою думку щодо клопотань сторін, виступати у судових дебатах, виражати власну позицію щодо питань, пов`язаних з притягненням обвинуваченого до кримінальної відповідальності, а за необхідності - запропонувати уточнити таку позицію.

35.  За результатами судового розгляду в нарадчій кімнаті суд відповідно до вимог статей 284, 369, 371-374 КПК ухвалює вирок або постановляє ухвалу, якими кримінальне провадження закінчується. З огляду на зазначене у контексті наявної у справі виключної правової проблеми з моменту видалення суду до нарадчої кімнати постає питання не щодо наявності чи відсутності підстав для продовження провадження, а щодо змісту і форми рішення, яке суд має право прийняти.

36.  Межі повноважень суду щодо перекваліфікації злочину окреслені нормою частини третьої статті 337 КПК, згідно з якою зміна кваліфікації допускається лише в бік покращення становища обвинуваченого, зокрема шляхом застосування кримінального закону про менш тяжкий злочин.

Таким чином, нормативно повноваження суду щодо зміни обвинувачення обмежуються лише характером цієї зміни, а не позицією учасників судового провадження.

37.  Проте у випадку, якщо суд дійде висновку про необхідність перекваліфікації дій особи зі злочину публічного обвинувачення на злочин приватного обвинувачення, позиція потерпілого матиме вирішальне значення для подальшої долі кримінального провадження, зумовленої такою перекваліфікацією.

38.  Оскільки потерпілий не зобов`язаний юридично оцінювати вчинені щодо нього протиправні дії, то подану ним до правоохоронних органів заяву про злочин без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією варто вважати підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, в тому числі в разі відповідної зміни правової оцінки діяння за результатами судового розгляду.

Крім цього, кримінальний процесуальний закон не регламентує конкретного способу звернення потерпілого з заявою, яка зумовлює визначені у частині першій статті 477 КПК правові наслідки. Водночас захист прав і свобод людини як втілення принципу верховенства права вимагає надання переваги внутрішньому змісту юридично значущих дій над зовнішньою формою їх вираження. З огляду на зазначене навіть у разі, якщо потерпілий не подавав до правоохоронних органів заяви про злочин як окремого процесуального документа, однак до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження однозначно висловив свою позицію про притягнення винного до кримінальної відповідальності, відповідна позиція, зафіксована у процесуальних документах, дає підставу для кримінального переслідування особи за злочин приватного обвинувачення.

Згода потерпілого в судовому засіданні з викладеною в обвинувальному акті кваліфікацією кримінального правопорушення як злочину публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від обвинувачення і зумовлювати закриття кримінального провадження відповідно до пункту сьомого частини першої статті 284 КПК. Навпаки, зазначене  волевиявлення, виражене в належний процесуальний спосіб (у формі письмової або усної заяви, зафіксованої у відповідному документі та/або журналі судового засідання і на технічному записі процесу), варто розцінювати як спрямоване на застосування до обвинуваченого кримінально-правових заходів примусу.

За наявності цихумов або принаймні однієї з них, якщо потерпілий у подальшому не відмовився від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, суд наділений повноваженнями ухвалити обвинувальний вирок із перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від думки потерпілого щодо такої його юридичної оцінки.

Закриття судом справи за таких умов не виправдає легітимних очікувань  особи, котра зазнала шкоди, щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії і не узгоджуватиметься з визначеними у статті 2 КПК завданнями захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень, охорони прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до кримінальної відповідальності в міру своєї вини. Відмова держави від кримінального переслідування обвинуваченого лише з огляду на нездійснення потерпілим правильної юридичної оцінки його дій суперечитиме засадам як верховенства права і законності, так і диспозитивності, призведе до безкарності винного, а особу, котрій завдано шкоди, поставить у становище правової незахищеності і створить умови для її повторної віктимізації.  

39.  Лише в разі якщо потерпілий із заявою про кримінальне правопорушення не звертався і, будучи забезпеченим необхідними умовами для реалізації своїх процесуальних прав, не ставив у будь-який спосіб ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом питання про застосування щодо винного заходів кримінальної репресії або ж беззастережно відмовився від застосування таких заходів, суд, перекваліфікувавши діяння на злочин приватного обвинувачення, керуючись частиною сьомою статті 284 КПК, зобов`язаний постановити ухвалу про закриття кримінального провадження на підставі пункту сьомого частини першої цієї статті (крім винятків, передбачених цим пунктом).

40.  Велика Палата звертає увагу на те, що кримінальний процесуальний закон передбачає можливість повернення до вже завершених стадій судового процесу лише для відновлення з`ясування обставин, установлених під час кримінального провадження, та перевірки їх доказами. Відповідно до частини п`ятої статті 364 та частини четвертої статті 365 КПК суду надано такі повноваження лише як виняток із загального правила у двох випадках: якщо під час судових дебатів виникне потреба подати нові докази або обвинувачений в останньому слові повідомить про нові обставини, які мають істотне значення для кримінального провадження. Нормами цього Кодексу не передбачено права суду після видалення до нарадчої кімнати відновити будь-яку з попередніх стадій провадження з метою уточнення процесуальних позицій сторін.

Суд, дотримуючись вимог статті 19 Конституції України, зобов`язаний діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами  України. Зазначене узгоджується із засадою законності, зміст якої розкрито у статті 9 КПК. Відповідно до цієї загальної засади кримінального провадження суд, як і інші органи державної влади, зобов`язаний неухильно додержуватися норм чинного законодавства, зокрема Конституції України і цього Кодексу.  

41.  Вихід з нарадчої кімнати лише з метою надання потерпілому пропозиції висловитися про можливість застосування конкретної норми закону про кримінальну відповідальність поставить під сумнів неупередженість суду. Адже такі дії матимуть явно виражені ознаки висловлення судом ще до прийняття рішення по суті обвинувачення попередньої власної позиції щодо кваліфікації діяння.

42.  Окрім зазначеного, частиною п`ятою статті 469 КПК передбачено можливість ініціювати укладення угоди про примирення між обвинуваченим і потерпілим лише до виходу суду до нарадчої кімнати. Відмова потерпілого від обвинувачення як волевиявлення про непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності відрізняється за правовими наслідками від волевиявлення щодо укладення угоди про примирення, за якою означена відповідальність реалізується, але на узгоджених сторонами умовах. Проте в наведеній правовій нормі закріплено загальний принцип щодо часових меж здійснення потерпілим свого права висловити позицію, якою окреслюються межі процесуальних повноважень суду під час прийняття рішення за результатами розгляду справи по суті. На переконання Великої Палати, цим же принципом необхідно керуватися і при визначенні стадій судового процесу, на яких потерпілий має право заявити в установлений законом спосіб про притягнення чи непритягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності.

43.  З огляду на викладене після видалення до нарадчої кімнати суд позбавлений процесуальних підстав відновлювати завершені стадії судового провадження для з`ясування думки потерпілого щодо застосування до обвинуваченого заходів кримінальної репресії за злочин, визначений у частині першій статті 477 КПК. Отже, можливості вчинення процесуальних дій, які зумовлюють правові наслідки зміни форми обвинувачення в результаті перекваліфікації злочину судом, після видалення суду до нарадчої кімнати вичерпані.

Водночас під час судового розгляду суд, дотримуючись вимог статті 22 КПК, зобов`язаний забезпечити потерпілому, як і іншим учасникам провадження, необхідні умови для реалізації його процесуальних прав, у тому числі вираження правової позиції, яка може мати вирішальне значення для справи. У  подальшому під час прийняття рішення в нарадчій кімнаті суд повинен виходити з відповідної позиції, висловленої на попередніх стадіях процесу і відображеної в наявних у матеріалах справи документах.

Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов`язаних з домашнім насильством), то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.

44.  Зазначеними орієнтирами варто керуватися як суду першої інстанції, так і апеляційному та касаційному судам з урахуванням установлених законом меж їх повноважень і особливостей процесу на кожній із відповідних стадій.

(2) Зміна кримінально-правової кваліфікації прокурором

45.  У разі зміни прокурором обвинувачення з публічного на приватне суд повинен насамперед виконати загальні вимоги, встановлені статтею 338 КПК. Зокрема, якщо зміна передбачає кваліфікацію дій обвинуваченого як менш тяжкого злочину, головуючий згідно із частиною третьою цієї статті зобов`язаний роз`яснити потерпілому його право підтримувати обвинувачення в раніше пред`явленому обсязі. У цьому випадку потерпілого також необхідно поінформувати щодо особливостей кримінального провадження у формі приватного обвинувачення, у тому числі зумовлених його позицією правових наслідків для провадження.

46.  За таких обставин потерпілий може вільно обрати на власний розсуд один з альтернативно можливих варіантів поведінки: підтримати початково висунуте публічне обвинувачення з кваліфікацією злочину як більш тяжкого; підтримати змінене, тобто приватне обвинувачення; відмовитися від притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності; не вчиняти жодних юридично значущих дій.

47.  Підтримання потерпілим будь-якого  з обвинувачень - як початкового, так і зміненого, є проявом його позиції про застосування щодо обвинуваченого заходів кримінальної репресії. Відповідна позиція, а також волевиявлення про притягнення винного до кримінальної відповідальності, з яким особа, що зазнала шкоди, зверталася в будь-якій формі до правоохоронних органів і від якого в подальшому не відмовилася, є підставою для продовження кримінального провадження після зміни його форми з публічної на приватну. В означеному випадку суд наділений повноваженнями ухвалити за результатами судового розгляду обвинувальний вирок із кваліфікацією діяння як злочину, визначеному у частині першій статті 477 КПК.

Якщо ж потерпілий ні перед органами досудового розслідування (прокурором), ні перед судом не порушував у будь-який спосіб питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж під час судового розгляду прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення, то така позиція тягне припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК (крім кримінального провадження щодо злочину, пов`язаного з домашнім насильством).

48.  Як видно з матеріалів справи, потерпілий ОСОБА_2 і його законний представник ОСОБА_5 під час досудового розслідування і судового розгляду послідовно наполягали на притягненні ОСОБА_1 до кримінальної відповідальності, повністю погоджуючись із висунутим прокурором обвинуваченням щодо юридичної оцінки його дій як хуліганства (т. 1, а. к. п. 84, 85, 233). Аналогічну позицію потерпілий і законний представник висловили у своїх запереченнях на апеляційну та касаційну скарги захисника, вважаючи законними й обґрунтованими висновки суду щодо кваліфікації дій винного за частиною четвертою статті 296 КК, тобто як більш тяжкого злочину порівняно з передбаченим частиною другою статті 125 цього Кодексу (т. 2, а. к. п. 16, 80, 81).

Зазначене волевиявлення потерпілого та його законного представника варто розцінювати як підтримання обвинувачення, що свідчить про відсутність процесуальних перешкод для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення. Відтак реалізація судом права за результатами судового розгляду незалежно від думки потерпілого перекваліфікувати діяння на статтю кримінального закону, що передбачає відповідальність за злочин приватного обвинувачення, не є ігноруванням позиції потерпілого щодо притягнення особи до кримінальної відповідальності за такий злочин.

49.  Із огляду на викладене дії ОСОБА_1 необхідно перекваліфікувати з частини четвертої статті 296 КК на частину другу статті 125 цього Кодексу та призначити йому покарання за цією нормою закону про кримінальну відповідальність.

Щодо засудження за незаконну переробку вогнепальної зброї за частиною першою статті 2631 КК

50.  Викладені в касаційній скарзі посилання захисника на недоведеність установленого судом часу незаконної переробки засудженим вогнепальної зброї по суті зводяться до невідповідності висновків суду фактичним обставинам кримінального провадження, що з огляду на положення частини першої статті 438 КПК не належить до предмета перевірки касаційного суду. Згідно із частиною другою статті 433 цього Кодексу суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржуваному судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.

51.  Зміст вироку й ухвали не дає підстав для сумнівів у законності й обґрунтованості висновків судів першої та апеляційної інстанцій щодо часу переробки ОСОБА_1 вогнепальної зброї. Такі висновки відповідно до  вимог частини третьої статті 370 КПК ґрунтуються на об`єктивно з`ясованих обставинах, які підтверджені доказами, безпосередньо сприйнятими, дослідженими, оціненими судом згідно зі статтею 94 цього Кодексу й докладно наведеними у вироку, зокрема власними показаннями засудженого в судовому засіданні та під час слідчого експерименту.

У цих показаннях, зафіксованих на технічному записі судового процесу і в протоколі відповідної процесуальної дії, ОСОБА_1 підтверджував факт виготовлення ним обрізу з рушниці влітку 2014 року, тобто після набрання чинності Законом № 5064-VI від 05 липня 2012 року, яким КК було доповнено статтею 2631 (незаконна переробка вогнепальної зброї) (т. 1, а. к. п. 136-141). З моменту переробки гладкоствольна мисливська рушниця, незаконне поводження з якою до цього містило ознаки адміністративного правопорушення, передбаченого статтею  190  Кодексу України про адміністративні правопорушення, стала предметом кримінально караного зберігання й носіння, відповідальність за яке встановлена частиною першою статті 263 КК.

52.  За таких обставин суд, кваліфікувавши дії ОСОБА_1 за статтею 2631 КК у редакції, що діяла станом на 2014 рік, і статтею 263 цього Кодексу в редакції, чинній на час припинення засудженим незаконного зберігання обрізу 30 липня 2016 року, дотримався вимог частини другої статті 4 КК щодо застосування при визначенні кримінально-правових наслідків діяння закону про кримінальну відповідальність, що діяв на час його вчинення.

Щодо кваліфікації дій засудженого за частиною першою статі  263 КК

53.  Наведені в касаційній скарзі доводи захисника про безпідставність застосування статті 263 КК у зв`язку з відсутністю спеціального закону, який би регулював порядок поводження зі зброєю, не є обґрунтованими.

54.  Об`єктивну сторону злочину, передбаченого частиною першою статті 263 КК, утворює носіння, зберігання, придбання, передача чи збут вогнепальної зброї (крім гладкоствольної мисливської), бойових припасів, вибухових речовин або вибухових пристроїв (далі - зброя) без передбаченого законом дозволу. Конструкція наведеної правової норми є бланкетною, тобто містить відсилання до спеціального закону, яким установлено одержання дозволу на зазначені вище дії.

55.  Поняття«закон» на нормативному рівні не визначено. У теорії права існують два основних підходи до визначення цього терміна, що ґрунтуються на широкому та вузькому розумінні його змісту.

У вузькому значенні законом є письмовий нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою України або всеукраїнським референдумом, підписаний та оприлюднений у порядку, встановленому Конституцією України та Законом України «Про регламент Верховної Ради України».

У широкому значенні поняття «закон» охоплює все законодавство і включає як закони у вузькому розумінні, так і підзаконні нормативно-правові акти - постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, накази міністерств та інших органів виконавчої влади тощо.

56.  У КК термін «закон» використовується як у широкому, так і у вузькому значенні.

57.  Якщо в КК поняття «закон» вжито у вузькому розумінні, нормативно-правовий акт конкретизується - обов`язково зазначається назва закону або ж за словом «закон» слідує слово «України».

У зазначений спосіб сконструйовані бланкетні норми, що містяться, зокрема, в абзаці другому частини першої статті 55 (строк позбавлення права обіймати певні посади як додаткового покарання у справах, передбачених Законом України «Про очищення влади»), частині третій статті 59 (визначення законом України переліку майна, що не підлягає конфіскації), частині першій статті 74 і частині першій статті 86 (застосування амністії на підставі закону України), пункті другому Примітки до статті 2181 (вживання терміна «пов`язана з банком особа» у значенні, визначеному Законом України «Про банки і банківську діяльність»), статті 3661 (подання завідомо недостовірних відомостей у декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, передбаченої Законом України «Про запобігання корупції»).

58.  Коли ж у тексті КК слово «закон» вживається лише як узагальнююче поняття, воно використовується у широкому значенні, тобто може охоплювати як власне закони, так і інші акти чинного законодавства.

59.  У такому значенні слово «закон» вжито у статті 263 КК. У розумінні цієї статті «передбаченим законом дозволом» на поводження зі зброєю варто вважати дозвіл, що може бути встановлений будь-яким нормативно-правовим актом, у тому числі підзаконним.

60.  Виходячи зі змісту статті 92 Конституції України правовий режим обігу зброї не належить до кола питань, які визначаються виключно законами України, тобто законами у вузькому розумінні.

61.  Порядок поводження зі зброєю, в тому числі підстави і процедуру одержання спеціальних дозволів на її придбання, носіння і зберігання, на даний час установлено Положенням про дозвільну систему, затвердженим

постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 року № 576 з  наступними змінами (далі - Положення), та Інструкцією про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної і холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та зазначених патронів, а також боєприпасів до зброї та вибухових матеріалів, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 21 серпня 1998 року № 622 (далі - Інструкція).

Зазначені Положення та Інструкція, зміст яких не суперечить Конституції України та іншим нормативно-правовим актам вищого рівня, у контексті застосування статті 263 КК охоплюються поняттям «закон».

62.  Тлумачення правових норм не може здійснюватись ізольовано від наслідків, які воно спричинить, зокрема з погляду захисту найвищих охоронюваних законом цінностей. Адже право не є «річчю в собі», а має бути чутливим до соціального контексту, в якому існує. На цьому акцентував увагу Конституційний Суд України в  Рішенні від 02 листопада 2014 року № 15-рп/2004.

63.  Верховенство права вимагає звернення насамперед до суті нормативних актів, покладених у їх основу принципів і мети в системному зв`язку з іншими джерелами національного законодавства і міжнародними стандартами. Зазначений підхід вимагає надання пріоритету внутрішньому наповненню правової норми над зовнішньою формою її вираження.

64.  Зміст і призначення закріпленої у статті 263 КК кримінально-правової заборони полягає насамперед у захисті суспільства й держави від найтяжчих насильницьких злочинів, умови для вчинення яких створює неконтрольований обіг зброї. Такі злочинні діяння є особливо небезпечними, адже ставлять під загрозу життя і здоров`я невизначеного кола осіб. Натомість згідно зі статтею 3 Конституції України людина, її життя, здоров`я та безпека належать до найвищих соціальних цінностей. З огляду на викладене, поводження з вогнепальною зброєю як предметом, пов`язаним із підвищеними ризиками, вимагає державного регулювання у спеціальнодозвільний спосіб.

65.  Водночас закону у вузькому розумінні, який би регулював питання, пов`язані з обігом зброї, в Україні станом на сьогодні не прийнято. За таких обставин критерієм законності/незаконності поводження із зазначеними предметами є дотримання/недотримання вимог, установлених Інструкцією та Положенням.

За умови ж застосування вузького підходу до розуміння поняття «закон» у статті 263 КК всі дозволи на зброю, що були видані і видаються на підставі Інструкції та Положення, не вважатимуться передбаченими законом, а всі без винятку дії щодо зброї, в тому числі санкціоновані відповідними дозволами, набудуть протиправного характеру. Або ж межу між законним і незаконним поводженням із цими предметами буде втрачено, абсолютно весь обіг зброї, здійснюваний до прийняття спеціального закону як акта парламенту, опиниться поза сферою юридичного регулювання і фактично стане вседозволеним, що є несумісним із верховенством права й іншими принципами правової держави.

Зазначені вище аргументи підсилюються тією обставиною, що поняття вогнепальної зброї охоплює не лише мисливську і спортивну зброю, а й бойову: як стрілецьку, так і гранатомети, а також важке артилерійське озброєння (міномети, гармати, гаубиці, реактивні системи залпового вогню тощо). З огляду на викладене, з урахуванням суспільно-політичної обстановки в Україні, вільний обіг зброї може унеможливити належне виконання державою свого міжнародного зобов`язання щодо захисту права людини на життя,  гарантованого статтею 2 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).

66.  Разом з тим відсутність закону як акта парламенту, що визначав би порядок поводження зі зброєю, не означає правомірності такого поводження. За наведених обставин притягнення до кримінальної відповідальності за статтею 263 КК не призведе до погіршення правового становища осіб, котрі не мали жодного дозволу на зброю (ні встановленого законом у вузькому розумінні, ні передбаченого підзаконним нормативно-правовим актом), порівняно із ситуацією, якби такий дозвіл вимагався джерелом права вищого рівня - законом.

67.  Застосування бланкетної норми статті  263  КК у взаємозв`язку з правилами, викладеними у Інструкції та Положенні, не суперечить вимогам статті 7 Конвенції, пункту 22 частини першої статті 92 Конституції України щодо застосування кримінальної відповідальності, зокрема вирішення питання про злочинність діяння, лише на підставі закону.

68.  Конституційний Суд України в Рішенні № 6-рп/2000 від 19 квітня 2000 року (справа про зворотну дію кримінального закону в часі) розмежував загальний і конкретизований зміст бланкетної диспозиції норми кримінального закону.

Як зазначено в цьому рішенні, загальний зміст бланкетної диспозиції передається словесно-документарною формою відповідної статті (частини статті) Особливої частини КК і включає положення інших нормативно-правових актів у тому вигляді, в якому вони сформульовані безпосередньо в тексті цієї статті (частини статті). Саме із загальним змістом відповідних правових норм пов`язана необхідність дотримання конституційних вимог про те, що виключно законом може визначатися діяння, яке є злочином, і положень статті 3 КК щодо того, що злочинність діяння визначається тільки цим Кодексом.

Конкретизований зміст бланкетної диспозиції Конституційний Суд України пов`язує з її деталізацією іншими нормативно-правовими актами, які наповнюють кримінально-правову норму більш конкретним змістом, однак не впливають на її загальне формулювання, закріплене у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК.

69.  Зміст бланкетної диспозиції статті 263 КК полягає у встановленні переліку дій щодо зброї, які за умови відсутності передбаченого законом дозволу визнаються злочинами. Вимоги Інструкції та Положення доповнюють зазначену кримінально-правову заборону детальною регламентацією підстав і процедури одержання дозволу, тобто встановлюють спеціальні критерії його законності. Таким чином, зазначені підзаконні нормативно-правові акти конкретизують зміст відповідних положень КК, проте не підміняють їх як підставу кримінальної відповідальності.

70.  Норми Інструкції та Положення, оприлюднених в установленому законом порядку, чітко визначають умови, за яких придбання, зберігання, носіння та інші дії щодо зброї санкціонуються державою і таким чином набувають правомірного характеру. З положень частини першої статті 263 КК особа має можливість з достатньою точністю наперед передбачити, що за відсутності дозволу наведені дії становитимуть злочин і спричинять передбачені цим Кодексом правові наслідки.

З огляду на викладене, зміст диспозиції статті 263 КК узгоджується з такими критеріями якості закону, як доступність і передбачуваність.

71.  Аналогічний висновок зробив Касаційний кримінальний суд у постановах від 04 грудня 2018 року у справі № 161/3885/16-к та від 31 травня 2018 року у справі № 127/27182/15-к,з яким Велика Палата погоджується.

72.  З урахуванням викладеного, кваліфікація судом дій ОСОБА_1 , які виразились у незаконному зберіганні й носінні вогнепальної зброї, за частиною першою статті 263 КК є правильною.

Щодо призначення покарання

73.  Призначаючи ОСОБА_1 покарання за частиною другою статті 125 КК, Велика Палата відповідно до вимог статей 50, 65 цього Кодексу враховує ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного й вирішує питання про наявність або відсутність обставин, що пом`якшують і обтяжують покарання.

74.  Зазначений злочин відповідно до статті 12 КК не є тяжким, однак спосіб та обстановка його вчинення, зокрема зухвалість дій ОСОБА_1 , застосування вогнепальної зброї на вулиці населеного пункту в присутності сторонніх осіб, що становило загрозу для їх життя і здоров`я, істотно підвищує суспільну небезпечність протиправних дій.

75.  Водночас засуджений раніше до кримінальної відповідальності не притягався, за місцем проживання характеризується позитивно (т. 1, а. к. п. 130, 133).

76.  Обираючи ОСОБА_1 захід примусу, Велика Палата не враховує наявності в нього на утриманні трьох неповнолітніх дітей, на що захисник посилається у касаційній скарзі.

Відповідно до довідки-характеристики сільської ради засуджений не проживає спільно зі своїми неповнолітніми дітьми - ОСОБА_6 , 2010 року народження, ОСОБА_7 , 2006 року народження, ОСОБА_8 , 2003 року народження, та їх матір`ю ОСОБА_9 (т. 1, а. к. п. 133, 255-257). Крім цього, ОСОБА_1 не працевлаштований і не має законних джерел доходу.

Зазначені обставини в сукупності не підтверджують здатності засудженого утримувати своїх дітей та участі в їх вихованні.

77.  Не можна погодитися з викладеними у вироку висновками суду щодо врахування активного сприяння розкриттю злочину як обставини, що пом`якшує покарання, на яку у касаційній скарзі посилається і захисник.

Під активним сприянням розкриттю злочину розуміють дії винної особи, спрямовані на надання органам досудового розслідування і суду допомоги у з`ясуванні дійсних обставин справи, які ще не були відомі цим органам. Саме лише визнання власної винуватості під тиском зібраних доказів і підтвердження інформації, вже встановленої компетентними органами з інших джерел, не є активним сприянням у розкритті злочину.

Досліджені в судовому засіданні матеріали не містять даних про повідомлення засудженим органам досудового розслідування таких обставин заподіяння ОСОБА_2 тілесного ушкодження, які б ще не були встановлені ними на підставі показань потерпілого, свідків та інших доказів.

Відтак під час призначення ОСОБА_1 покарання активне сприяння розкриттю злочину у розумінні пункту першого частини першої статті 66 КК врахуванню не підлягає.

78.  Посилання захисника на вчинення засудженим злочину внаслідок збігу тяжких сімейних обставини, зумовлених смертю малолітньої дитини, Велика Палата вважає безпідставними.

Обов`язковою умовою оцінки тяжких особистих, сімейних або інших обставин як таких, що пом`якшують покарання, є причинно-наслідковий зв`язок між ними і вчиненим злочином.

Відповідно до дослідженої в судовому засіданні копії лікарського свідоцтва про смерть, завіреної належним чином, малолітня дитина ОСОБА_1 - ОСОБА_10 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , померла ІНФОРМАЦІЯ_4 , тобто наступного дня після вчинення засудженим злочину, що виключає причинно-наслідковий зв`язок цього факту з протиправним діянням (т. 1, а. к. п. 134, 135).

Крім цього, поведінка ОСОБА_1 , котрий під час хвороби своєї дитини і перебування її в тяжкому стані не був поряд із сім`єю, а проводив час у розважальних закладах і розпивав спиртні напої, не дає підстав для більш поблажливого ставлення до вчинених на цьому ґрунті агресивних насильницьких дій.

79.  Інших передбачених частиною першою статті 66 КК обставин, які б пом`якшували засудженому покарання за злочин, передбачений частиною другою статті 125 цього Кодексу, на підставі поданих сторонами і досліджених у судовому засіданні доказів у справі не встановлено.

80.  Водночас Велика Палата погоджується з висновками суду про врахування як обставини, що обтяжує ОСОБА_1 покарання, вчинення злочину щодо ОСОБА_2 у стані алкогольного сп`яніння, а посилання захисника на недоведеність цієї обставини вважає необґрунтованими.  

Перебування засудженого на час вчинення цих дій у стані алкогольного сп`яніння встановлено судом на підставі послідовних показань потерпілого, свідків ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , а також свідчень самого ОСОБА_1 , котрий підтверджував вживання спиртних напоїв безпосередньо перед подією злочину.

Законності й обґрунтованості таких висновків суду, всупереч доводам захисника у скарзі, не спростовує і відсутність у матеріалах справи результатів лабораторних досліджень про наявність або відсутність у крові засудженого етилового спирту.

Відповідно до вимог кримінального процесуального закону дані відповідних досліджень не є обов`язковими засобами доказування стану алкогольного сп`яніння. Згідно із загальними правилами доказування такий стан особи може бути встановлено на підставі інших доказів, які з огляду на визначені статтями 85-88 КПК критерії є належними, допустимими та у своїй сукупності і взаємозв`язку достатніми для відповідного висновку.

81.  Таким чином, з урахуванням зухвалості й небезпечності насильницьких дій ОСОБА_1 , вчинених із застосуванням вогнепальної зброї у стані алкогольного сп`яніння, й відсутності обставин, які пом`якшують покарання, суд вважає за необхідне з кількох альтернативних покарань, передбачених частиною другою статті 125 КК, обрати найсуворіше у виді обмеження волі. Проте з огляду на відсутність обставин, які б негативно характеризували засудженого в плані потенційної суспільної небезпеки, таке покарання йому слід призначити у мінімальному розмірі.

82.  Перевіряючи законність і обґрунтованість вироку в частині призначення засудженому покарання за частиною першою статті 2631 КК, Велика Палата дійшла висновку, що вчинення ОСОБА_1 злочину вперше, його позитивна характеристика за місцем проживання, щире каяття в незаконній переробці вогнепальної зброї й відсутність обставин, які б обтяжували покарання за цей злочин, істотно знижують ступінь тяжкості протиправного діяння і дають підстави для пом`якшення призначеного покарання із застосуванням статті 69 зазначеного Кодексу.

83.  Призначене ОСОБА_1 за частиною першою статті 263 КК покарання Велика Палата вважає необхідним і достатнім для виправлення засудженого і попередження вчинення нових злочинів.

84.  Під час перегляду вироку в апеляційному порядку суд апеляційної інстанції не допустив таких порушень вимог кримінального процесуального закону, які були б безумовними підставами для скасування постановленої ним ухвали.

85.  Посилання захисника у скарзі на порушення апеляційним судом засади безпосередності судового розгляду у зв`язку з непроведенням ним повторного дослідження окремих доказів не ґрунтуються на вимогах закону і матеріалах кримінального провадження.

86.  Згідно із частиною третьою статті 404 КПК за клопотанням учасників судового провадження суд апеляційної інстанції зобов`язаний повторно дослідити обставини, встановлені під час кримінального провадження, за умови, що вони досліджені судом першої інстанції не повністю або з порушеннями, та може дослідити докази, які не досліджувалися судом першої інстанції, виключно якщо про дослідження таких доказів учасники судового провадження заявляли клопотання під час розгляду справи в суді першої інстанції або якщо вони стали відомі після ухвалення судового рішення, що оскаржується.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в постанові від 21 січня 2016 рокуу справі № 5-249кс15, повнота дослідження судом апеляційної інстанції доказів щодо певного факту має бути забезпечена у випадках, коли під час апеляційного розгляду даний факт установлюється в інший спосіб, ніж це було здійснено в суді першої інстанції.

87.  Як видно з матеріалів кримінального провадження, клопотань про дослідження під час апеляційного розгляду доказів учасники процесу не заявляли, передбачених частиною третьою статті 404 КПК підстав для повторного дослідження судом апеляційної інстанції встановлених місцевим судом обставин не виникало, а тому суд другої ланки, обмежившись аналізом у своїй ухвалі доказів, досліджених судом першої інстанції, і висновків цього суду, не порушив установленого законом порядку апеляційного розгляду.

Апеляційний суд погодився з оцінкою доказів, наданою місцевим судом, а відтак застосована ним процедура не суперечила встановленій у статті 23 КПК засаді безпосередності дослідження показань, речей і документів.

Висновки щодо застосування норм права

88.  Звернення потерпілого до правоохоронних органів із заявою про вчинення щодо нього злочину без визначення кримінально-правової кваліфікації або з неправильною кваліфікацією є проявом волі на притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності, що надає суду право за результатами судового розгляду кримінального провадження, розпочатого за процедурою публічного обвинувачення, ухвалити відповідно до встановлених частиною третьою статті  337  КПК меж судового розгляду обвинувальний вирок з перекваліфікацією діяння на злочин приватного обвинувачення незалежно від позиції потерпілого щодо зміни його правової оцінки.

89.  Якщо потерпілий не подавав заяву про злочин, але до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження за злочином публічного обвинувачення беззастережно висловився про необхідність застосування щодо винного кримінально-правових заходів примусу, відповідне волевиявлення, зафіксоване у процесуальних документах, є достатньою підставою для здійснення кримінального провадження у формі приватного обвинувачення після зміни кваліфікації злочину.

90.  У разі перекваліфікації судом діяння на злочин приватного обвинувачення позиція потерпілого про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності за злочин публічного обвинувачення не може прирівнюватися до відмови від приватного обвинувачення і не є підставою для закриття кримінального провадження, регламентованою пунктом сьомим частини першої статті 284 КПК.

91.  Якщо потерпілий не подавав заяви про злочин і до початку чи під час досудового розслідування і/або судового провадження не порушував питання про притягнення обвинуваченого до кримінальної відповідальності або ж прямо і беззастережно відмовився від обвинувачення (за винятком кримінальних проваджень щодо злочинів, пов`язаних з домашнім насильством), то така позиція зумовлює припинення кримінального провадження шляхом його закриття на підставі пункту сьомого частини першої та частини сьомої статті 284 КПК після перекваліфікації діяння на злочин приватного обвинувачення.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

92.  Виходячи з наведеного на підставі пунктів другого і третього частини першої статті 438 КПК вирок та ухвала підлягають зміні у зв`язку з неправильним застосуванням закону України про кримінальну відповідальність під час кваліфікації судом дій ОСОБА_1 за частиною четвертою статті 296 КК і невідповідністю покарання, призначеного за частиною першою статті 2631 цього Кодексу, ступеню тяжкості кримінального правопорушення й особі засудженого внаслідок суворості.

Керуючись статтями 433, 4341-4342, 436, частиною четвертою статті  442 КПК, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

Касаційну скаргу захисника Чопівської Л. С. в інтересах засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.

Вирок Попільнянського районного суду Житомирської області від 29 січня 2018 року та ухвалу Апеляційного суду Житомирської області від 18 липня 2018  року щодо ОСОБА_1 змінити.

Перекваліфікувати дії ОСОБА_1 з частини четвертої статті 296 КК України на частину другу статті 125 цього Кодексу та призначити покарання у виді обмеження волі на строк 1 (один) рік.

Призначене ОСОБА_1 за частиною першою статті 2631 КК покарання пом`якшити з застосуванням статті 69 цього Кодексу до 2 (двох) років 6 (шести) місяців позбавлення волі.

На підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною другою статті 125 КК, частиною першою статті 263 КК, частиною першою статті 2631 КК, шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, призначити ОСОБА_1 остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 3 (три) роки.

У решті судові рішення залишити без зміни.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя                                                                   В. С. КнязєвСуддя-доповідач                                                  Л. М. ЛобойкоСудді:Т. О. АнцуповаО. Р. Кібенко С. В. Бакуліна Н. П. Лященко В. В. БританчукО. Б. Прокопенко Ю. Л. ВласовЛ. І. Рогач М. І. ГрицівО. М. Ситнік Д. А. ГудимаО. С. Ткачук В. І. ДанішевськаВ. Ю. Уркевич  Ж. М. ЄленінаО. Г. Яновська О. С. Золотніков