№ 200/19766/16-ц від 15.01.2020 КЦС продаж майна без згоди одного з подружжя; позовна давність: презумпція можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав)

Постанова

Іменем України

15 січня 2020 року

м. Київ

справа № 200/19766/16-ц

провадження № 61-4313св19

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Сімоненко В. М.,

суддів: Грушицького А. І., Калараша А. А.,  Петрова Є. В., Штелик С. П. (суддя-доповідач),

розглянув в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу   ОСОБА_1 на рішення Бабушкінського районного суду                           м. Дніпропетровська від 26 січня 2018 року у складі судді Шевцової Т. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року у складі суддів: Лаченкової О. В., Варенко О. П., Свистунової О. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідачі: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпровського міського нотаріального округу Якуба Олена Анатоліївна,

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2016 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до                            ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про визнання угоди недійсною.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що 26квітня 1985 року вона уклала шлюб з  ОСОБА_2 . Під час перебування в шлюбі вони за спільні кошти на підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 1997 року придбали квартиру  АДРЕСА_1 . 12 січня 1998 року  ОСОБА_2  без її згоди продав зазначену квартиру своїй матері -   ОСОБА_4 . Зазначала, що про укладення відповідачем спірного договору їй стало відомо лише у квітні 2016 року, коли у поштовій скриньці вона виявила копію позовної заяви ОСОБА_3 . Просила визнати зазначений правочин недійсним.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня 2018 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України у цивільній справі №6-1587цс16 відсутність згоди одного з подружжя на відчуження спільного майна сама по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним - інший з подружжя в такому випадку має право на компенсацію вартості своєї частки. Тому позивач має право позиватися до свого колишнього чоловіка з вимогою про відповідну компенсацію вартості 1/2 частини квартири. Враховуючи те, що її колишній чоловік (відповідач) повністю визнає її позов та успадкував 1/2 частину спірної квартири - грошей від примусового продажу належноїйому частки вистачить для «поновлення порушеного права» його колишньої дружини. Тому суд вважає, що позивач не довела наявність підстав для визнання спірного правочину недійсним. Щодо пропуску спливу строку позовної давності, то суд вважає, що позивач його пропустила безпідставно. Вимогу про поновлення строку для захисту свого права цивільного позивач не заявляла. Жодних поважних причин пропуску позовної давності позивач та її представник суду не навели, а тому сплив строк позовної давності для захисту судом права позивача з приводу оскарження спірного правочину. Але суд приходить до висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову по суті, а не за строком.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що, відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції дійшов правильного та обґрунтованого висновку про наявність підстав для відмови у задоволенні позову по суті, оскільки ОСОБА_1 не довела наявність обставин, які мають значення для справи, та на які вона посилалася, як на підставу своїх вимог, а відсутності письмової згоди позивача на продаж спірної квартири недостатньо для визнання недійсним договору купівлі-продажу спірної квартири.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати судові рішення та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підстави касаційного оскарження обґрунтовано тим, що суди не дали оцінки добросовісності сторін оспорюваного правочину та нотаріуса, який посвідчив договір за фіктивною заявою ОСОБА_2 про те, що квартира придбана поза шлюбом. Покупець ОСОБА_4 була обізнана про те, що квартира перебуває у спільній сумісній власності подружжя. Справу в суді першої інстанції розглянуто неповноважним складом, оскільки її заяву про відвід судді залишено без розгляду, при цьому провадження у справі не було зупинено до розгляду заяви про відвід іншим суддею. Крім того, відповідачі не зверталися до суду із заявою щодо пропуску строку позовної давності.

Згідно частини третьої статті 3 ЦПК України провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно статті 388 ЦПК України судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Відповідно до статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

За частиною першою статті 402 ЦПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної

інстанцій

Касаційна скарга підлягає задоволенню.

Суди установили, що 26 квітня 1985 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 уклали шлюб, який розірвано  рішенням Кіровського районного суду                                                м.Дніпропетровська від 22 листопада 1999 року.

На підставі договору купівлі-продажу від 27 лютого 1997 року на ім`я                       ОСОБА_2 придбано квартиру АДРЕСА_1 .

12 січня 1998 року ОСОБА_2 відчужив квартиру своїй матері -                        ОСОБА_4

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 померла, її правонаступниками є відповідачі у справі (син та дочка).

Відповідно до положень статті 16 Закону України «Про власність» (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) майно, нажите подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної сумісної  власності.  Здійснення  ними   цього   права регулюється  цим  Законом  і  Кодексом  про  шлюб та сім`ю України.

За змістом статті 23 КпШС Української РСР майном, нажитим за час шлюбу, подружжя розпоряджається за спільною згодою. При укладенні угод одним з подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Для укладення угод по відчуженню спільного майна подружжя, що потребують обов`язкового нотаріального засвідчення, згода другого з подружжя повинна бути висловлена у письмовій формі.

Аналогічні норми містить СК України та ЦК України.

За вимогами частин першої, другої статті 369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Відповідно до частини четвертої статті 369 ЦК України правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Зазначене спростовує висновки судів попередніх інстанцій, що відсутність згоди співвласника майна на розпорядження майном сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного іншим співвласником, недійсним, оскільки такі висновки не ґрунтуються на нормах цивільного законодавства.

У постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі                            № 6-533цс16 Верховний Суд України висловив правову позицію, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа ? контрагент за таким договором, діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17 (провадження №14-325цс18) відступила від висновків Верховного Суду України щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у раніше прийнятих постановах від 07 жовтня 2015 року у справі № 6-1622цс15, від 27 січня 2016 року у справі № 6-1912цс15 та від 30 березня 2016 року у справі № 6-533цс16, посилаючись на те, що такі висновки суперечать принципу рівності як майнових прав подружжя, так і рівності прав співвласників, власність яких є спільною сумісною, без визначення часток.

З урахуванням викладеного, відсутність згоди одного із співвласників - колишнього подружжя - на розпорядження майном є підставою визнання цього правочину недійсним.

Враховуючи те, що письмова згода ОСОБА_1 на відчуження ОСОБА_2 належної подружжю на праві спільної сумісної власності квартири АДРЕСА_1 відсутня, договір про відчуження відповідачем нерухомого майна суперечить нормам статті 23 КпШС Української РСР та є недійсним.

Із позовом про оспорення договору купівлі-продажу квартири від 12 січня                 1998 року ОСОБА_1 звернулася до суду у листопаді 2016 року.

Згідно статті 71 ЦК Української РСР загальний строк для захисту права за  позовом  особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Відповідно до статті 75 ЦК Української РСР «обов`язковість застосування позовної давності» позовна давність застосовується судом, арбітражем або третейським судом незалежно від заяви сторін.

За вимогами статті 80 Української РСР закінчення строку позовної давності до пред`явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Відповідно до статті 76 ЦК Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свогоправа. Винятки з цього правила, а також підстави зупинення і перериву перебігу строків позовної давності встановлюються законодавством Союзу РСР і статтями 78 і 79 цього Кодексу.

У позовній заяві ОСОБА_1 зазначила, що нею не пропущено строк позовної давності, оскільки про порушення своїх прав вона дізналася у квітні 2016 року, коли на адресу її проживання надійшла позовна заява ОСОБА_3 про визнання спадкових прав на квартиру.

Разом з тим, Європейський суд з прав людини наголошує, що позовна               давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце в далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту з плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами №22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»; пункт 570 рішення від 20 вересня 2011 року за заявою у справі «ВАТ «Нафтова компанія «Юкос» проти Росії»).

Порівняльний аналіз термінів «довідалася» та «могла довідатися», що містяться в статті 76 ЦК Української РСР, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо.

Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Зазначена правова позиція викладена в постанові Верховного Суду України від 22 лютого 2017 року № 6-17цс17.

Суди відмовили у позові за безпідставностю, між тим позов є обґрунтованим, а тому необхідно перевірити, чи мала ОСОБА_1 об`єктивну можливість дізнатися про відчуження спільної квартири чоловіком без її згоди у межах строку позовної давності, чи можливо було їй встановити відсутність спільного майна з огляду на презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав у разі недоведення протилежного.

Оскільки момент, з якого ОСОБА_1 дізналася про порушення своїх прав, у справі не встановлено, а суд касаційної інстанції позбавлений можливості досліджувати докази у справі, судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

Враховуючи допущені судами порушення процесуального права, ухвалені ними судові рішення підлягають скасуванню із передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції згідно частини третьої статті 411 ЦПК України.

Керуючись статтями 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Бабушкінського районного суду м. Дніпропетровська від 26 січня                    2018 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 30 січня 2019 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                          В. М. Сімоненко

Судді:                                                                    А. І. Грушицький

                                                                                 А. А. Калараш

                                                                             Є. В. Петров

                                                                    С. П. Штелик