Хмельницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 січня 2024 року

м. Київ

справа № 755/3443/21

провадження № 61-11295св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Крата В. І.,

суддів: Гудими Д. А., Дундар І. О. (суддя-доповідач), Краснощокова Є. В., Русинчука М. М.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - Національний банк України,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року у складі колегії суддів: Рейнарт І. М., Кирилюк Г. М., Семенюк Т. А.,

Історія справи

Короткий зміст позовних вимог

У лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до Національного банку України (далі - НБУ) про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі та грошової компенсації моральної шкоди.

Позов мотивований тим, що з 20 жовтня 1999 року по 25 січня 2021 року він перебував із відповідачем в трудових відносинах, наказом НБУ від 30 жовтня 2014 року його звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 30 жовтня 2014 року за вчинений 30 вересня 2014 прогул без поважних причин (пункт 4 статті 40 Кодексу Законів про працю України (далі - КЗпП України)). Наказом від 12 січня 2015 року у пункті 1 наказу від 30 жовтня 2014 року цифри та слова «30 жовтня 2014 року» замінено цифрами та словами «17 листопада 2014 року».

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року, яке залишене без змін ухвалами Апеляційного суду м. Києва від 05 березня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року у справі № 757/35994/14, визнано незаконними та скасовано наказ НБУ від 30 жовтня 2014 року № 1881-к «Про звільнення ОСОБА_1 » та наказ НБУ від 12 жовтня 2015 року № 33-к «Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к». Поновлено його на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року. Стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу за періоди з 17 листопада 2014 року по 16 грудня 2014 року у сумі 27 353,08 грн та з 17 грудня 2014 року по 16 січня 2015 року у сумі 26 109,72 грн. Допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення його на роботі та в частині присудження заробітної плати за один місяць в сумі 27 353,08 грн.

Наказом НБУ від 03 лютого 2015 року № 626-к позивача поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 17 листопада 2014 року. 04 лютого 2015 року він прибув до НБУ для виконання своїх трудових обов`язків, однак цього ж дня був звільнений із посади за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України).

Позивач зазначав, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у справі № 757/7498/15-ц визнано незаконним наказ НБУ від 04 лютого 2015 року, поновлено позивача на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, стягнуто середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року. Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 9 листопада 2016 року рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано з направленням справи на новий апеляційний розгляд. У подальшому постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року стягнуто з НБУ на користь позивача середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року в розмірі 420 978,24 грн з відрахуванням обов`язкових виплат за платежів.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року позивачу видано дублікат виконавчого листа по справі № 757/7498/15-ц, поновлено строк його пред`явлення до виконання, а державним виконавцем 10 серпня 2020 року відкрито виконавче провадження.

20 січня 2021 року його було ознайомлено під особистий підпис з наказом НБУ від 10 червня 2016 року «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 », при цьому попереджено про наступне вивільнення листом від 04 грудня 2020 року та запропоновано вакантні посади в НБУ, які не відповідають його фаху та досвіду, набутому за час роботи в структурі НБУ з 1999 року після отримання фахової освіти.

25 січня 2021 року його звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України, цього ж дня видано трудову книжку та перераховано суму коштів при звільненні відповідно до зазначеного наказу.

Позивач зазначав, що на час його незаконних звільнень 30 жовтня 2014 року та 04 лютого 2015 року відповідачем було ліквідовано Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ зі скороченням штату та чисельності працівників та створено у структурі центрального апарату НБУ Департамент з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, передано зазначеному Департаменту усі функції, що виконувала Дирекція з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, про що йдеться у постанові Правління НБУ від 19 січня 2015 року № 36 «Про внесення змін до структури центрального апарату Національного банку України».

Відповідно до положення про Департамент права, обов`язки та відповідальність директора Департаменту, є практично аналогічними правам, обов`язкам та відповідальності директора Дирекції. Він відповідає усім вимогам до директора Департаменту, визначеним пунктом 3 Розділу І Положення про Департамент, а завдання та обов`язки, права, відповідальність, визначені пунктами 2-4 посадової інструкції директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ відповідають тим, які він виконував до часу незаконного звільнення з посади.

Позивач вважав, що посада директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, на яку його було поновлено, не є рівноцінною посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, з якої його було звільнено, тотожною є тільки назва. Відповідно рівноцінною посадою є посада директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, на якій він підлягав поновленню з 30 березня 2016 року, тобто з моменту набрання рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині поновлення на роботі законної сили.

14 липня 2017 року відповідачем в добровільному порядку виконано рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині оплати вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року у визначеному судом розмірі. Однак, посадовий оклад директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ був встановлений у вищому розмірі, ніж посадовий оклад директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, тобто збільшено оплату праці за виконання посадових обов`язків, які він виконував до незаконного звільнення, тому справедливим і ефективним буде стягнення з відповідача на його користь середнього заробітку за час вимушеного прогулу, розрахованого з урахуванням посадового окладу директора Департаменту з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ. З огляду на зазначене, відповідачем підлягає виплаті середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року в розмірі 25 857 131,00 грн, що розрахований за висновком судового експерта Буколової В. В. за результатами проведення судової економічної експертизи від 07 грудня 2021 року № 2.14.

Також позивач просив стягнути грошову компенсацію моральної шкоди, розмір якої оцінив в сумі 350 000,00 грн. На обґрунтування цих вимог зазначав, що незаконним звільненням із звинуваченням у систематичному порушенні трудової дисципліни, якого не було, тривалим не поновленням на роботі, не поновленням на посаді (рівноцінній по суті, а не формі), яку він обіймав до звільнення, йому завдано моральних страждань. Невидача трудової книжки при звільненні також позбавила його можливості працевлаштуватись в іншому місці.

Позивач посилався на те, що у результаті протиправних дій відповідача був порушений його звичний життєвий уклад, йому довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, його сім`я була без засобів до існування, ускладнилися відносини в сім`ї, довелось постійно давати принизливі пояснення близьким та оточенню щодо ситуації, що склалася.

Позивач, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог від 08 грудня 2021 року, просив:

стягнути з НБУ середній заробіток за період з 31 червня 2016 року по 25 січня 2021 року за затримку виконання рішення суду про поновлення його на роботі після незаконного звільнення у розмірі 25 857 131,00 грн, грошову компенсацію моральної шкодиу розмірі 350 000,00 грн та судові витрати.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 26 липня 2022 року позов ОСОБА_1 до НБУ про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника та моральної шкоди задоволено частково.

Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі в розмірі 1 667 833,93 грн та моральну шкоду в розмірі 100 000,00 грн, що в загальному розмірі становить 1 767 833,93 грн.

Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 судовий збір в розмірі 1 009,80 грн.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що:

10 червня 2016 року НБУ видало наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі, всі листи, що направлялися НБУ на адресу ОСОБА_1 про ознайомлення його з наказом про поновлення на роботі, поверталися до НБУ не врученими;

20 січня 2021 року ОСОБА_1 , як директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного фонду НБУ, ознайомлено з попередженням про наступне вивільнення від 04 грудня 2020 року, в якому йдеться про те, що відповідно до постанови Правління НБУ від 19 січня 2015 року № 36 «Про внесення змін до структури центрального апарату НБУ» та наказу Національного банку України від 20 січня 2015 року № 167-к «Про скорочення штату працівників Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ», з метою вдосконалення організаційної структури та оптимізації чисельності працівників НБУ виключено із структури НБУ Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ і скорочено штат та чисельність його працівників. ОСОБА_1 повідомлено, що посада, яку він обіймає, підлягає скороченню і він попереджається про наступне вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП (скорочення штату і чисельності працівників), згідно з вимогами законодавства України про працю, не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з цим попередженням. На цей час на позивача поширюється законодавство України про працю;

у трудовій книжці ОСОБА_1 міститься запис від 05 лютого 2015 року про те, що запис № 20 є недійсним. Поновлений на попередній роботі, наказ від 10 червня 2016 року № 2554-к;

за функціональним призначенням та змістовним наповненням директор Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за посадовою інструкцією до виключення цієї посади із структури НБУ, здійснював такі самі (тотожні) функції, що і директор Департаменту з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ за посадовою інструкцією;

поновлення працівника на рівнозначній посаді означає, що роботодавець має приймати рішення з цього приводу на свій розсуд, взявши при цьому до уваги згоду працівника і керуючись рівнем компетенції та обсягом повноважень працівника за такою посадою, з урахуванням його кваліфікації, тобто саме на керівника підприємства покладений обов`язок здійснювати кадрові перестановки. Але такі перестановки повинні відбутися за згодою працівника. В протилежному випадку роботодавець повинен внести зміни до штатного розпису щодо ліквідованої посади - відновити її;

20 січня 2021 року НБУ видало наказ «Про заходи щодо організації роботи ОСОБА_1 » № 51-по, з яким ОСОБА_1 ознайомлений 20 січня 2021 року, про що свідчить його особистий підпис. На наказі міститься примітка позивача про те, що такий наказ не відповідає вимогам Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та не поновлює в повному обсязі повноваження ОСОБА_1 на посаді, з якої його було звільнено;

з листа від 20 січня 2021 року, за особистим підписом ОСОБА_1 , адресованого Голові НБУ встановлено, що 20 січня 2021 року ОСОБА_1 ознайомлений з наказом від 10 червня 2016 року № 255-к та попередженням про наступне вивільнення від 04 грудня 2020 року. Також в листі зазначено, що станом на 20 січня 2021 року ОСОБА_1 не було надано посадову інструкцію, не забезпечено робоче місце та видано наказ про допуск до роботи, тому він готовий приступити до роботи з 21 січня 2021 року;

21 січня 2021 року, першим заступником Голови НБУ затверджено посадову інструкцію директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ;

22 січня 2021 року наказом НБУ № 160-к «Про звільнення ОСОБА_1 » ОСОБА_1 , директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, звільнено з роботи з 25 січня 2021 року за угодою сторін (пункт перший статті 36 КЗпП України);

таким чином, посада введена, установлені посадові обов`язки, що є внутрішньою прерогативою роботодавця. ОСОБА_1 не оспорив у відповідному порядку наказ НБУ від 10 червня 2016 року № 2554-к «Про поновлення на роботі», а лише зазначив свою незгоду з визначеними посадовими обов`язками. З огляду на викладене, суд зробив висновок, що рішення суду про поновлення ОСОБА_1 на роботі було фактично виконано лише 20 січня 2021 року, коли ОСОБА_1 ознайомився з наказом про його поновлення на роботі від 10 червня 2016 року;

доказів того, що позивач до 20 січня 2021 року був ознайомлений з наказом про його поновлення на роботі від 10 червня 2016 року, відповідачем не надано;

суд першої інстанції не взяв до уваги висновок експерта за результатами судової економічної експертизи, яким визначений розмір середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року, оскільки постановою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/7498/15-ц (провадження № 61-16500св18) визначено середньоденний розмір заробітної плати позивача у вересні-жовтні 2014 року, що становить 1 461,73 грн, тому суд, враховавши, що позивач просив стягнути кошти за несвоєчасне поновлення на роботі лише з 31 червня 2016 року, вважав за необхідне стягнути кошти за період з 01 липня 2016 року (наступна дата після 31 червня 2016 року) по 20 січня 2021 року (дата ознайомлення із наказом про поновлення на роботі з урахуванням того, що позивач має приступити до виконання своїх посадових обов`язків з 21 січня 2021 року, у розмірі 1 667 833,93 грн (1 461,73 грн х 1 141 день);

середній заробіток за час затримки власником або уповноваженим ним органом виконання судового рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника за своєю правовою природою не є основною чи додатковою заробітною платою, а також не є заохочувальною чи компенсаційною виплатою, факт поновлення відбувся 20 січня 2021 року, тому позивачем не пропущений строк звернення до суду.

При частковому задоволенні позовної вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкоди, суд першої інстанції врахував практику національного законодавства та Європейського Суду з прав людини, проаналізувавши обставини справи, приймаючи до уваги доводи позивача щодо спричиненої йому моральної шкоди, вважав доцільним, достатнім та обґрунтованим визначити розмір моральної шкоди ОСОБА_1 в сумі 100 000,00 грн, що відповідатиме засадам справедливості та розумності, а також буде достатнім для компенсації спричинених позивачу ОСОБА_1 душевних страждань неправомірними діями відповідача НБУ.

Короткий зміст оскарженої постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення. Апеляційну скаргу НБУ задоволено частково.

Рішення Дніпровського районного суду міста Києва від 26 липня 2022 року скасовано, ухвалене нове судове рішення, яким позов задоволено частково.

Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі у сумі 76 009,96 грн із відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.

В іншій частині позовних вимог відмовлено.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що НБУ, в порушення вимог частини сьомої статті 235 КЗпП України, а також принципу обов`язковості судового рішення, виконав рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року про поновлення ОСОБА_1 на роботі тільки 10 червня 2016 року. Тому, врахувавши вимоги статті 236 КЗпП України та висновок, викладений Верховним Судом України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, вважав, що позовні вимоги про стягнення з відповідача середнього заробітку за затримку виконання рішення суду про поновлення позивача на роботі у період з 31 березня 2016 року по 09 червня 2016 року, є обґрунтованими.

Доводи позивача, що фактично відповідачем рішення суду про поновлення його на роботі було виконано 20 січня 2021 року, коли він ознайомився з наказом про поновлення на роботі, вважав безпідставними з огляду на таке:

з наданих суду доказів вбачається, що наказ про поновлення ОСОБА_1 на роботі НБУ був виданий 10 червня 2016 року, про поновлення позивача на роботі його було повідомлено листом від 14 червня 2016 року, також відповідач вніс відповідний запис до трудової книжки ОСОБА_1 . Та обставина, що ОСОБА_1 не був отриманий лист відповідача від 14 червня 2016 року не свідчить про невиконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі, оскільки лист не був отриманий позивачем з його вини, так як був повернутий поштою відповідачу за закінченням терміну зберігання. Листи на адресу позивача про його поновлення на роботі відповідачем направлялися неодноразово, однак жодного разу не були отримані позивачем і поважних причин неотримання цих листів ОСОБА_1 наведено не було. Позивач після рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року до НБУ не з`являвся, відомостей про отримання та пред`явлення ним виконавчого листа про поновлення на роботі до виконання матеріали справи не містять. Дата отримання позивачем виконавчого листа на виконання рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року не зазначена також і в ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року про видачу дублікату виконавчого листа. Отже, роботодавець вжив необхідні заходи та створив належні умови для отримання працівником наказу про його поновлення на роботі, у свою чергу ОСОБА_1 на власний розсуд, свідомо відмовився від його отримання без поважних причин. Також, позивачем не заперечувалося, що він не виходив на роботу після прийняття судом рішення про його поновлення на роботі, при цьому, не надано доказів, що його не було допущено відповідачем до роботи з 31 березня 2016 року. Не врахував суд першої інстанції і процесуальної поведінки позивача, який на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року лише 28 лютого 2020 року отримав дублікат виконавчого листа, а пред`явив його до примусового виконання 10 серпня 2020 року. Таким чином висновки суду першої інстанції про фактичне виконання відповідачем рішення суду про поновлення позивача на роботі 20 січня 2021 року, з моменту ознайомлення позивача з наказом від 10 червня 2016 року, не відповідають обставинам справи та не ґрунтуються на нормах матеріального права, а відтак є помилковими.

Суд апеляційної інстанції погодився з доводами позивача про необґрунтований висновок суду першої інстанції, що його позовні вимоги полягали у стягненні середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду за період з 01 липня 2016 року по 20 січня 2021 року, оскільки у мотивувальній частині своєї позовної заяви ОСОБА_1 зазначив, що середній заробіток за час затримки виконання рішення суду підлягає виплаті за період з 31 березня 2016 року. Вказав, що зазначення у прохальній частині позовної заяви про стягнення середнього заробітку з 31 червня 2016 року, враховуючи не існування такої дати та невідповідність обставинам, викладеним у тексті позовної заяви, є підставою для з`ясування судом позовних вимог під час підготовчого судового засідання, що судом першої інстанції зроблено не було. За таких обставин, суд апеляційної інстанції вважав, що позовні вимоги в частині стягнення середнього заробітку за затримку у виконанні рішення суду про поновлення на роботі підлягають частковому задоволенню, а саме: підлягає стягненню середній заробіток за період з 31 березня 2016 року по 10 червня 2016 року (52 робочих дні) у розмірі 76 009,96 грн.

Доводи апеляційної скарги НБУ про пропуск позивачем строків, встановлених статтею 233 КЗпП України, суд апеляційної інстанції вважав безпідставними, оскільки аналіз статті 236 КЗпП України свідчить, що у разі затримки виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі, роботодавець сплачує працівнику середній заробіток, який є заробітною платою, а відтак з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі працівник має право звернутися до суду без обмеження будь-яким строком.

Щодо позовних вимог про стягнення грошової компенсації моральної шкоди, суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 мав право на відшкодування завданої йому моральної шкоди незаконним звільнення. Разом з цим, рішення про поновлення позивача на роботі було прийнято 30 березня 2016 року, трудові права ОСОБА_1 були поновлені 10 червня 2016 року шляхом видачі наказу про його поновлення на роботі, тому з позовом про відшкодування моральної шкоди, завданої затримкою виконання рішення суду про його поновлення на роботі, позивач мав право звернутися до суду до 10 вересня 2016 року, проте звернувся до суду з даним позовом у лютому 2021 року, тобто з пропуском тримісячного строку. Позивачем не зазначені причини пропуску строку звернення до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди, доводи позивача, що він був поновлений на роботі лише 25 січня 2021 року апеляційним судом визнані безпідставними, тому колегія суддів не вбачає підстав для поновлення строку звернення до суду з позовними вимогами про відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав позивача у 2015 та 2016 роках. Тому у задоволенні позову про стягнення грошової компенсації моральної шкоди слід відмовити саме з цих підстав.

Суд апеляційної інстанції вказав, що оскільки строк звернення до суду, передбачений статтю 233 КЗпП України, сплив до запровадження Кабінетом Міністрів України карантину, підстав для застосування пункту 1 глави ХІХ Прикінцевих положень КЗпП України щодо продовження строків, визначених статтею 233 цього Кодексу, на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню корона вірусної хвороби, немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У липні 2023 року ОСОБА_1 подав касаційну скаргу, в якій просив скасувати постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року, справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що оскаржені судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, а саме:

поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося те, що наказ від 10 червня 2016 року № 2554-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » підписаний директором Департаменту персоналу ОСОБА_3. Відповідно до пункту 2 постанови Правління НБУ від 14 квітня 2015 року № 239 втратила чинність постанова Правління НБУ від 19 грудня 2012 року № 547 «Про затвердження Положення про Дирекцію з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ». Посадова інструкція директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ затверджена лише 21 січня 2021 року. 21 січня 2021 року працівниками відповідача, в доповнення до попередження про наступне вивільнення від 04 грудня 2021 року, позивачу запропоновані вакантні посади НБУ, які не відповідають його фаху та досвіду. Такі дії відповідача, на думку позивача, свідчать про свідоме не бажання продовжувати трудові відносини з ОСОБА_1 ;

суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що доказів реального та ефективного виконання рішення про поновлення на роботі позивача, відповідачем суду не надано;

вказує на помилковість висновків суду апеляційної інстанції щодо порушення позивачем строку звернення до суду, оскільки він звернувся з позовом, що розглядається, протягом одного місяця з дня, коли його було допущено до роботи. Вказує, що листи НБУ на адресу ОСОБА_1 не надходили, відділенням поштового зв`язку повідомлення про вручення листів для підпису про підтвердження їх отримання не надавались. Оператору поштового зв`язку не було надано номер телефону позивача для його повідомлення про надходження кореспонденції з описом вкладення (в поштових відправленнях (накладних) зазначався номер телефону НОМЕР_1 , замість вірного номеру телефону позивача НОМЕР_2 . Причиною неотримання інших листів є надсилання НБУ таких листів за іншою адресою ( АДРЕСА_1 ), за якою позивач вже більше 9 років не зареєстрований та фактично з лютого 2011 року не проживає;

твердження суду апеляційної інстанції про те, що суд першої інстанції не врахував процесуальної поведінки позивача, який на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року, тільки 28 лютого 2020 року отримав дублікат виконавчого листа, а пред`явив його до примусового виконання 10 серпня 2020 року, позивач вважає такими, що не заслуговують на увагу, оскільки позивач. через завантаження суду, отримав дублікат виконавчого листа через півроку, а в 2020 року Урядом було оголошено карантин;

разом з цим вказує, що суд апеляційної інстанції обґрунтовано зазначив, що середній заробіток за час вимушеного прогулу за обставинами справи підлягає стягненню саме з 31 березня 2016 року, але належно не захистив права позивача, суд першої інстанції правильно встановив що, за функціональним призначенням та змістовним наповненням директор Дирекції, здійснював такі ж саме функції, що і директор Департаменту та що роботодавцем було збільшено оплату праці за виконання посадових обов`язків, які позивач виконував до незаконного звільнення. Тому, на думку позивача, справедливим і ефективним буде стягнення з відповідача середнього заробітку, розрахованого з урахуванням посадового окладу директора Департаменту, враховуючи висновок експерта.

Позиція інших учасників справи

У жовтні 2023 року НБУ за підписом представника ОСОБА_2 , подав відзив на касаційну скаргу, в якому просить касаційну скаргу залишити без задоволення, постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року - без змін.

Відзив на касаційну скаргу обґрунтований тим, що:

твердження позивача про небажання відповідача продовжувати з ним трудові відносини не відповідає дійсності, оскільки відповідачем на виконання судового рішення видано наказ про поновлення позивача на роботі, доведено зміст цього наказу до позивача, запропоновано приступити до роботи та у день виходу позивача на роботу його було допущено до роботи. Водночас дії позивача свідчать про небажання продовжувати трудові відносини з відповідачем, оскільки протягом п`яти років після поновлення він не з`являвся на роботі не зважаючи на те, що ще у 2017 році отримав середній заробіток за час вимушеного прогулу, не звертався із заявами, не цікавився виконанням відповідачем судового рішення та подав заяву про звільнення одразу після виходу на роботу. В ухвалі Печерського районного суду міста Києва від 22 березня 2021 року та постанові Київського апеляційного суду від 26 травня 2021 року у справі № 757/7498/15-ц, під час розгляду питання про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню зазначено, що: «наказом НБУ від 10 червня 2016 № 2554-к ОСОБА_1 поновлений на роботі, про що йому повідомлено листом НБУ від 14 червня 2016 року № 17-0007/50462 (т. 3 а. с. 182, 184- 186)». Посада, на якій мав бути поновлений позивач, визначена судовими рішеннями у справі № 757/7498/15- ц, тому НБУ поновив позивача на посаді, яку він обіймав до звільнення. Наказ про поновлення позивача на роботі підписаний директором Департаменту персоналу у межах повноважень, визначених наказом НБУ від 30 грудня 2014 року № 214-од «Про розподіл функціональних обов`язків між Головою Національного банку України, його першим заступником, заступниками та окремими структурними підрозділами центрального апарату НБУ». ОСОБА_1 на посаду директора Департаменту з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України призначений не був, що свідчить про відсутність підстав для застосування відповідного коефіцієнту при визначенні середнього заробітку позивача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Касаційного адміністративного суду у справі № 826/20760/14.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 02 серпня 2023 року касаційну скаргу залишено без руху, встановлено строк для усунення недоліків.

Ухвалою Верховного Суду від 29 вересня 2023 року поновлено ОСОБА_1 строкна касаційне оскарження постанови Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року. Відкрито касаційне провадження у справі № 755/3443/21. Витребувано з суду першої інстанції цивільну справу № 755/3443/21.

У жовтні 2023 року матеріали цивільної справи № 755/3443/21 надійшли до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 10 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 29 вересня 2023 року зазначено, що касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 08 вересня 2021 року у справі № 721/910/19, від 16 вересня 2020 року у справі № 709/1465/19, від 26 лютого 2020 року у справі № 702/725/17, від 17 червня 2020 року у справі № 521/1892/18, від 18 січня 2023 року у справі № 580/1300/22, від 20 січня 2021 року у справі № 760/2881/19, від 09 грудня 2020 року у справі № 2340/3865/18, від 26 червня 2023 року у справі № 761/9584/15 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Фактичні обставини

Суди встановили, що наказом НБУ від 18 жовтня 1999 року № 1822-к ОСОБА_1 призначено на посаду економіста 1 категорії відділу ліцензування управління валютного контролю та ліцензування небанківських установ Департаменту валютного контролю та ліцензування.

Наказом НБУ від 18 грудня 2000 року № 3099-к ОСОБА_1 переведено на посаду провідного економіста відділу ліцензування управління валютного контролю та ліцензування небанківських установ Департаменту валютного контролю та ліцензування за конкурсом.

Наказом НБУ від 29 січня 2002 року № 171-к ОСОБА_1 переведено на посаду головного економіста відділу ліцензування управління валютного контролю та ліцензування небанківських установ Департаменту валютного контролю, як такого, що перебував у кадровому резерві.

Наказом НБУ від 18 вересня 2003 року № 1146-к ОСОБА_1 переведено па посаду головного економіста відділу надання ліцензій та дозволів небанківським установам та іншим особам управління надання індивідуальних ліцензій та дозволів Департаменту державної реєстрації та ліцензування Генерального департаменту банківського нагляду.

Наказом НБУ від 15 листопада 2004 року № 48-к ОСОБА_1 переведено на посаду заступника начальника відділу надання ліцензій та дозволів небанківським установам та іншим особам управління надання індивідуальних ліцензій та дозволів Департаменту державної реєстрації та ліцензування Генерального департаменту банківського нагляду, як такого, що перебував у кадровому резерві.

Наказом НБУ від 09 вересня 2005 року № 1478-к ОСОБА_1 переведено на посаду начальника відділу інвестиційних операцій та фондового ринку управління регулювання валютних операцій, пов`язаних з експортом і імпортом капіталу Департаменту валютного регулювання, як такого, що перебував у кадровому резерві.

Наказом НБУ від 23 січня 2008 року № 121-к ОСОБА_1 переведено на посаду заступника директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду.

Наказом НБУ від 18 травня 2012 року № 791-К ОСОБА_1 переведено на посаду директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду.

Наказом НБУ від 30 жовтня 2014 року № 1881-к ОСОБА_1 звільнено з посади директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з роботи 30 жовтня 2014 року за вчинений 30 вересня 2014 року прогул (відсутність на роботі більше трьох годин поспіль протягом робочого дня) без поважних причин (пункт 4 статті 40 КЗпП України).

Наказом НБУ від 12 січня 2015 року № 33-к «Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к», у пункті 1 наказу відповідача «Про звільнення ОСОБА_1 » від 30 жовтня 2014 року № 1881-к цифри та слова «30 жовтня 2014 року» замінено цифрами та словами «17 листопада 2014 року».

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 січня 2015 року у справі № 754/35994/14, яке залишене без змін ухвалами Апеляційного суду міста Києва від 05 березня 2015 року та Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 27 травня 2015 року, позов ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним і його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та відшкодування моральної шкоди, задоволено частково.

Визнано незаконними наказ НБУ від 30 жовтня 2014 року № 1881-к «Про звільнення ОСОБА_1 », наказ НБУ від 12 січня 2015 року № 33-к «Про внесення зміни до наказу Національного банку України від 30 жовтня 2014 року № 1881-к» та їх скасовано.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року.

Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 листопада 2014 року по 16 грудня 2014 року у розмірі 27 353,08 грн. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17 грудня 2014 року по 16 січня 2015 року у розмірі 26 109,72 грн. Стягнуто з НБУ в дохід держави витрати по сплаті судового збору у розмірі 534,64 грн.

За правилами передбаченими статтею 367 ЦПК України допущено до негайного виконання рішення суду в частині поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ та присудження заробітної плати ОСОБА_1 з НБУ за один місяць, а саме в сумі 27 353,08 грн.

В іншій частині в задоволенні вимог позову відмовлено.

Наказом НБУ від 03 лютого 2015 року № 626-К ОСОБА_1 поновлено на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України з 17 листопада 2014 року.

Наказом НБУ від 04 лютого 2015 року № 634-к звільнено ОСОБА_1 , директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, з роботи 04 лютого 2015 року за систематичне невиконання без поважних причин обов`язків, покладених на нього трудовим договором (пункт 3 статті 40 КЗпП України).

Рішенням Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року у справі № 757/7498/15-ц відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у справі № 757/7498/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року скасовано та ухвалено нове рішення. Позов ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволено.

Визнано незаконним наказ НБУ від 04 лютого 2015 року № 634-к.

Поновлено ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ.

Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року в сумі 367 307,44 грн з відрахуванням обов`язкових виплат та платежів. Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 судовий збір у розмірі 273,50 грн. Стягнуто з НБУ в дохід держави судовий збір у розмірі 3 399,57 грн.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 19 липня 2017 року відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про роз`яснення резолютивної частини рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, в якій ОСОБА_1 просив роз`яснити йому, що означає речення «поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України».

10 червня 2016 року НБУ видано наказ № 2554-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 » за підписом директора Департаменту персоналу, в якому наказано поновити ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ з 05 лютого 2015 року із збереженням раніше встановлених умов праці. Департаменту бухгалтерського обліку слід здійснити ОСОБА_1 виплату заробітної плати за час вимушеного прогулу у розмірі 367 307,44 грн. Департаменту персоналу внести відповідні зміни до штатного розпису Дирекції з управління діяльністю корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ.

14 червня 2016 року НБУ направлено ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_2 , лист, в якому йдеться про те, що наказом від 10 червня 2016 року № 2554-к його поновлено на роботі. НБУ просить з`явитись ОСОБА_1 до Департаменту персоналу одразу після отримання цього листа.

Згідно копії конверту поштового відправлення, лист повернувся адресату 18 липня 2016 року не врученим з відміткою Укрпошти про причини повернення - «За закінченням терміну зберігання».

Постановою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 листопада 2016 року у справі № 757/7498/15-ц касаційну скаргу НБУ задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року в частині стягнення з НБУ на користь ОСОБА_1 середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано, справу в цій частині передано на новий розгляд до суду апеляційної інстанції. В іншій частині рішення Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року залишено без змін.

Рішенням Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року у справі № 757/7498/15-ц апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково. Рішення Печерського районного суду міста Києва від 21 грудня 2015 року в частині стягнення з НБУ середнього заробітку за час вимушеного прогулу скасовано та ухвалено нове рішення, яким стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 лютого 2015 року по 30 березня 2016 року в сумі 796 151, 65 грн з відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.

Наказом НБУ від 07 червня 2017 року № 2003-к «Про виплати ОСОБА_1 » постановлено виплатити ОСОБА_1 , директору Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України, середній заробіток за час вимушеного прогулу з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року в сумі 796 151,65 грн.

Постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року касаційну скаргу НБУ задоволено частково. Рішення Апеляційного суду міста Києва від 23 травня 2017 року змінено у частині визначення розміру середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Стягнуто з НБУ на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу за період з 05 лютого 2015 року до 30 березня 2016 року у розмірі 420 978,24 грн з відрахуванням обов`язкових виплат та платежів з цієї суми.

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року № 757/7498/15-ц задоволено заяву ОСОБА_1 про видачу дубліката виконавчого документа по справі за позовом ОСОБА_1 до НБУ про визнання наказу незаконним та його скасування, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Видано ОСОБА_1 дублікат виконавчого листа по справі № 757/7498/15-ц. Поновлено строк для пред`явлення виконавчого листа до виконання.

10 серпня 2020 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Савкою Л. О. винесено постанову про відкриття виконавчого провадження № НОМЕР_3 з виконання виконавчого листа № 757/7498/15-ц, виданого 28 лютого 2020 року Печерським районним судом міста Києва про поновлення ОСОБА_1 на роботі на посаді директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду Національного банку України.

09 листопада 2020 року державним виконавцем Савкою Л. О. Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, на виконанні у якого перебуває виконавче провадження № НОМЕР_3 від 10 серпня 2020 року, направлено вимогу, адресовану НБУ, про негайне виконання виконавчого листа № 757/7498/15-ц, виданого 28 лютого 2020 року, а саме: надати копію трудової книжки із відповідним записом про поновлення на роботі ОСОБА_1 .

Листом від 16 листопада 2020 року НБУ повідомило державного виконавця, що 14 червня 2016 року НБУ направив ОСОБА_1 лист з повідомленням про поновлення його на роботі, з пропозицією з`явитися до департаменту персоналу. Однак ОСОБА_1 до департаменту не з`явився, трудову книжку для внесення відповідного підпису не надав. У зв`язку з цим НБУ ОСОБА_1 повторно були надіслані листи (від 29 вересня 2020 року № 17-0009/54446, від 13 жовтня 2020 року № 17-0009/58512, від 30 жовтня 2020 року № 17-0009/63437, від 05 листопада 2020 року № 17-0009/64853) з пропозицією з`явитися до Департаменту персоналу в максимально короткий термін після отримання листа.

Зазначені вище листи, що направлялися позивачу за адресою: АДРЕСА_2 , відповідно до копій конвертів поштових відправлень, листи повернулися відправнику не врученими з відміткою Укрпошти про причини повернення - «За закінченням терміну зберігання».

Ухвалою Окружного адміністративного суду міста Києва від 17 вересня 2018 року закрито провадження у справі № 640/16752/18 за позовом ОСОБА_1 до Печерського районного суду міста Києва про визнання дій неправомірними. В ухвалі зазначено, що ОСОБА_1 звернувся до суду з даним позовом, в якому просив визнати неправомірними дії Печерського районного суду міста Києва щодо направлення матеріалів справи № 757/7498/15-ц до суду касаційної інстанції для перевірки в касаційному порядку питання щодо розміру суми виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу до вирішення по суті заяви стягувача про видачу дубліката виконавчого документа про поновлення на роботі за судовим рішенням, яке набрало законної сили, що залишене в силі судом касаційної інстанції.

18 лютого 2021 року державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Савкою Л. О. винесено постанову про повернення виконавчого документа стягувачу, з підстав передбачених пунктом 1 частини першої статті 37 Закону України «Про виконавче провадження».

Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 22 березня 2021 року, залишеною без змін постановою Київського апеляційного суду від 26 травня 2021 року, задоволено заяву НБУ про визнання виконавчого листа у справі № 757/7498/15-ц, виданого 28 лютого 2020 року Печерським районним судом міста Києва, про поновлення на роботі, таким, що не підлягає виконанню.

ОСОБА_1 повідомлено, що посада, яку він обіймає, підлягає скороченню і він попереджається про наступне вивільнення на підставі пункту 1 статті 40 КЗпП (скорочення штату і чисельності працівників), згідно з вимогами законодавства України про працю, не раніше ніж через два місяці з дня ознайомлення з цим попередженням. На цей час на позивача поширюється законодавство України про працю.

Згідно з наказом НБУ від 20 січня 2021 року «Про заходи щодо організації роботи ОСОБА_1 » № 51-по наказано:

1. Підпорядкувати до моменту звільнення або переведення ОСОБА_1 , директора Дирекції з управління діяльністю Корпоративного недержавного пенсійного фонду НБУ, першому заступнику Голови Національного банку України К. Рожковій.

2. Першому заступнику Голови НБУ К. Рожковій здійснювати керівництво та контроль за роботою ОСОБА_1 , залучати його до роботи, зокрема, надавати ОСОБА_1 доручення, вказівки, підписувати розпорядження з питань організації роботи ОСОБА_1 , погоджувати його відсутність на роботі (відпустки, дні відпочинку тощо) та на визначеному робочому місці, зокрема, переміщення між будівлями НБУ, забезпечувати контроль за дотриманням ним правил внутрішнього трудового розпорядку для працівників НБУ.

З даним наказом ОСОБА_1 ознайомлений 20 січня 2021 року, про що свідчить його особистий підпис на наказі.

З листа від 20 січня 2021 року, за особистим підписом ОСОБА_1 , адресованого Голові НБУ встановлено, що 20 січня 2021 року ОСОБА_1 ознайомлений з наказом від 10 червня 2016 року № 255-к та попередженням про наступне вивільнення від 04 грудня 2020 року. Також в листі зазначено, що станом на 20 січня 2021 року ОСОБА_1 не було надано посадову інструкцію, не забезпечено робоче місце та видано наказ про допуск до роботи, тому він готовий приступити до роботи з 21 січня 2021 року.

Позиція Верховного Суду

Щодо позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі

Кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. При цьому держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю (стаття 43 Конституції України).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи (стаття 51 КЗпП України).

Відповідно до пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Законодавство України не передбачає обов`язок працівника звернутись до роботодавця з вимогою про виплату йому належних платежів при звільненні. Водночас у трудових правовідносинах працівник має діяти добросовісно, реалізуючи його права, що, зокрема, вимагає частина третя статті 13 ЦК України, не допускаючи дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Непоодинокими є випадки, коли працівник за наявності спору з роботодавцем щодо розміру належних при звільненні незначних сум тривалий час не звертається до суду, а у позовній заяві зазначає мінімальну суму простроченої роботодавцем заборгованості, яку, на думку позивача, суд точно стягне у повному обсязі. Проте метою таких дій працівника є не стягнення заборгованості з роботодавця, а стягнення з нього у повному обсязі відшкодування в розмірі середнього заробітку, тобто без будь-якого зменшення розміру останнього (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-623цс18)).

У частині першій та другій статті 2 ЦПК України закріплено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

У частині першій статті 11 ЦПК України передбачено, що суд визначає в межах, встановлених цим Кодексом, порядок здійснення провадження у справі відповідно до принципу пропорційності, враховуючи: завдання цивільного судочинства; забезпечення розумного балансу між приватними й публічними інтересами; особливості предмета спору; ціну позову; складність справи; значення розгляду справи для сторін, час, необхідний для вчинення тих чи інших дій, розмір судових витрат, пов`язаних із відповідними процесуальними діями, тощо.

Тлумачення вказаних норм свідчить, що завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача власне порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для такого захисту. Схожий за змістом висновок зроблений в постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17 (провадження № 61-2417сво19).

У разі затримки роботодавцем виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки (стаття 236 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 711/8446/16-ц (провадження № 14-37цс19) вказано, що: «стаття 236 КЗпП передбачає, що у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки. Затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі за змістом статті 236 КЗпП слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин негайно після проголошення судового рішення (висновок Верховного Суду України у постанові від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15)».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 червня 2023 року у справі № 461/7423/21 (провадження № 61-872св23) зазначено, що:

«належним виконанням судового рішення про поновлення на роботі необхідно вважати видання власником про це наказу, що дає можливість працівнику приступити до виконання своїх попередніх обов`язків (аналогічний висновок зазначений у постанові Верховного Суду від 14 грудня 2022 року у справі № 501/4019/21-ц, провадження № 61-9103св22).

Аналіз правових норм, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, дає підстави для висновку про те, що законодавець передбачає обов`язок роботодавця добровільно і негайно виконати рішення суду про поновлення на роботі працівника в разі його незаконного звільнення. Цей обов`язок полягає у тому, що роботодавець зобов`язаний видати наказ про поновлення працівника на роботі відразу після оголошення рішення суду, незалежно від того, чи буде це рішення суду оскаржуватися. […]

Враховуючи лексичне значення (тлумачення) поняття «затримка» як «зволікання», затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі необхідно вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення. У разі невиконання цього обов`язку добровільно рішення суду підлягає виконанню у примусовому порядку.

Зазначена правова позиція сформульована у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-435цс15, у постанові Верховного Суду від 21 березня 2018 року у справі № 243/2748/16-ц. Підстав відступити від такого правового висновку щодо застосування норми права у подібних відносинах під час розгляду цієї справи Верховний Суд не встановив.

Отже, для вирішення питання про наявність підстав для стягнення середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі на підставі статті 236 КЗпП України суду належить встановити: чи мала місце затримка виконання такого рішення, у разі наявності затримки виконання рішення - встановити період затримки, який необхідно рахувати від наступного для після постановлення рішення про поновлення на роботі до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі, та, відповідно, провести розрахунок належних до стягнення сум за встановлений період».

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

у лютому 2021 року ОСОБА_1 звернувся з позовом до НБУ, в прохальній частині якого, зокрема, просив стягнути середній заробіток за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі за період з 31 червня 2016 року по 25 січня 2021 року. В обґрунтування позовних вимог зазначив, що рішенням Апеляційного суду міста Києва від 30 березня 2016 року у справі № 757/7498/15-ц його поновлено на роботі, проте вказане рішення суду не виконане, тому відповідач має виплатити позивачу середній заробіток за час затримки виконання рішення суду за період з 31 березня 2016 року по 25 січня 2021 року;

суд першої інстанції при задоволенні позову в цій частині вказав, що 10 червня 2016 року НБУ видано наказ № 2554-к «Про поновлення на роботі ОСОБА_1 ». 20 січня 2021 року ОСОБА_1 ознайомлено з наказом від 10 червня 2016 року № 2554-к. Суд вважав, що позивача фактично поновлено на роботі лише 21 січня 2021 року, позивачем доведено, що він з вини роботодавця незаконно не виконував роботу з часу незаконного звільнення по 21 січня 2021 року. Тому, врахувавши межі позовних вимог, стягнув суму середнього заробітку за період з 31 червня 2016 року по 20 січня 2021 року у розмірі 1 667 833,93 грн;

при частковому задоволенні позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі суд апеляційної інстанції визначив період затримки з 31 березня 2016 року по 09 червня 2016 року (по дату прийняття наказу про поновлення на роботі ОСОБА_1 ), вказавши, що зазначення позивачем у прохальній частині позовної заяви про стягнення середнього заробітку з 31 червня 2016 року, не відповідає обставинам, викладеним у тексті позовної заяви. Суд також зазначив, що НБУ повідомляло позивача про поновлення його на роботі листом від 14 червня 2016 року та після цієї дати іншими листами, які не були отримані позивачем з його вини, так як були повернуті поштою відповідачу за закінченням терміну зберігання, після рішення Апеляційного суду м. Києва від 30 березня 2016 року позивач до НБУ не з`являвся. Отже, роботодавець вжив необхідні заходи та створив належні умови для отримання працівником наказу про його поновлення на роботі, у свою чергу ОСОБА_1 на власний розсуд, свідомо відмовився від його отримання без поважних причин. Суд апеляційної інстанції також врахував процесуальну поведінку позивача, який на підставі ухвали Печерського районного суду міста Києва від 29 серпня 2019 року тільки 28 лютого 2020 року отримав дублікат виконавчого листа, а пред`явив його до примусового виконання 10 серпня 2020 року. Доказів не допущення відповідачем до роботи позивача з 31 березня 2016 року, ОСОБА_1 не надано;

таким чином, суд апеляційної інстанції правильно встановивши період, за який позивач просить стягнути середній заробіток (з 31 березня 2016 року (наступний день після ухвалення судового рішення про поновлення на роботі) по 09 червня 2016 року (до дати видання роботодавцем наказу про поновлення на роботі)), врахував визначену постановою Верховного Суду від 17 липня 2019 року у справі № 757/7498/15-ц (рішення про поновлення на роботі позивача у якій не виконано) середньоденну заробітну плату позивача (1 461,73 грн), кількість робочих днів у спірному періоді, та зробив обґрунтований висновок про стягнення з відповідача на користь позивача середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі у розмірі 76 009,96 грн.

доводи касаційної скарги про те, що оскільки за функціональним призначенням та змістовним наповненням директор Дирекції, здійснював такі ж саме функції, що і директор Департаменту та, що роботодавцем було збільшено оплату праці за виконання посадових обов`язків, які позивач виконував до незаконного звільнення, справедливим буде стягнення з відповідача середнього заробітку, розрахованого з урахуванням посадового окладу директора Департаменту, колегія суддів відхиляє, оскільки постановою Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року № 1213 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100», у Порядку обчислення середньої заробітної плативиключено пункт 10.

Таким чином, постанову суду апеляційної інстанції в частині вирішення позовних вимог щодо середнього заробітку за час затримки виконання рішення про поновлення на роботі слід залишити без змін.

Щодо позовних вимог про стягнення грошової компенсації моральної шкоди

Відшкодування роботодавцем моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя (частина перша статті 237-1 КЗпП України).

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Суд визначає розмір грошового відшкодування моральної шкоди з урахуванням характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування (частини третя, четверта статті 23 ЦК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22) зазначено, що: «зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи».

Європейський суд з прав людини вказує, що оцінка моральної шкоди по своєму характеру є складним процесом, за винятком випадків коли сума компенсації встановлена законом (STANKOV v. BULGARIA, № 68490/01, § 62, ЄСПЛ, 12 липня 2007 року).

По своїй суті зобов`язання про компенсацію моральної шкоди є досить специфічним зобов`язанням, оскільки не на всіх етапах свого існування характеризується визначеністю змісту, а саме щодо способу та розміру компенсації. Джерелом визначеності змісту обов`язку особи, що завдала моральної шкоди, може бути: (1) договір особи, що завдала моральної шкоди, з потерпілим, в якому сторони домовилися зокрема, про розмір, спосіб, строки компенсації моральної шкоди; (2) у випадку, якщо не досягли домовленості, то рішення суду в якому визначається спосіб та розмір компенсації моральної шкоди (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц (провадження № 61-18013сво18)).

Гроші виступають еквівалентом моральної шкоди. Грошові кошти, як загальний еквівалент всіх цінностей, в економічному розумінні «трансформують» шкоду в загальнодоступне вираження, а розмір відшкодування «обчислює» шкоду. Розмір визначеної компенсації повинен, хоча б наближено, бути мірою моральної шкоди та відновлення стану потерпілого. При визначенні компенсації моральної шкоди складність полягає у неможливості її обчислення за допомогою будь-якої грошової шкали чи прирівняння до іншого майнового еквіваленту. Тому грошова сума компенсації моральної шкоди є лише ймовірною, і при її визначенні враховуються характер правопорушення, глибина фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступінь вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, інші обставин, які мають істотне значення, вимоги розумності і справедливості (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 травня 2022 року в справі № 487/6970/20 (провадження № 61-1132св22)).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2022 року в справі № 477/874/19 (провадження № 14-24цс21) вказано, що «абзац другий частини третьої статті 23 ЦК України, у якому вжитий термін «інші обставини, які мають істотне значення» саме тому і не визначає повний перелік цих обставин, оскільки вони можуть різнитися залежно від ситуації кожного потерпілого, особливості якої він доводить суду. Обсяг немайнових втрат потерпілого є відкритим, і в кожному конкретному випадку може бути доповнений обставиною, яка впливає на формування розміру грошового відшкодування цих втрат. Розмір відшкодування моральної шкоди перебуває у взаємозв`язку з фізичним болем, моральними стражданнями, іншими немайновими втратами, яких зазнала потерпіла особа, а не із виключністю переліку та кількістю обставин, які суд має врахувати».

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23) зазначено, що: «У постанові Верховного Суду України від 25 квітня 2012 року у справі № 6-23цс12 зроблено висновок, що «КЗпП України не містить будь-яких обмежень чи виключень для компенсації моральної шкоди в разі порушення трудових прав працівників, а ст. 237-1 цього Кодексу передбачає право працівника на відшкодування моральної шкоди у обраний ним спосіб, зокрема, повернення потерпілій особі вартісного (грошового) еквівалента завданої моральної шкоди, розмір якої суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань, їх тривалості, тяжкості вимушених змін у її житті та з урахуванням інших обставин, то висновок суду касаційної інстанції, викладений у судових рішеннях у справі, яка переглядається, є законним і обґрунтованим. Отже, компенсація завданої моральної шкоди не поглинається самим фактом відновлення становища, яке існувало до порушення трудових правовідносин, шляхом поновлення на роботі, а має самостійне юридичне значення. Тобто за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум тощо) відшкодування моральної шкоди на підставі ст. 237-1 КЗпП України здійснюється в обраний працівником спосіб, зокрема у вигляді одноразової грошової виплати».

Відповідно до частини першої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній на момент подання позовної заяви, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Позовна давність не поширюється на вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом (пункт 1 частини першої статті 268 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справа № 210/2104/16-ц (провадження № 14-597цс18) зазначено, що: «Відділення Фонду стверджує, що позивач пропустив передбачений статтею 233 КЗпП України тримісячний строк для звернення до суду з позовом про вирішення трудового спору. Разом з тим згідно з пунктом 3 частини першої статті 268 ЦК України позовна давність не поширюється, зокрема, на вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я, крім випадків завдання такої шкоди внаслідок недоліків товару, що є рухомим майном, у тому числі таким, що є складовою частиною іншого рухомого чи нерухомого майна, включаючи електроенергію; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). Оскільки зазначений спір стосується здійснення страхової виплати на відшкодування моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров`я, на таку вимогу позовна давність не поширюється, а наведені у касаційній скарзі доводи про те, що до цієї вимоги застосовується передбачена у частині першій статті 233 КЗпП України спеціальна позовна давність у три місяці, є помилковими. Аналогічні висновки викладено у постанові ВП ВС від 05.12.2018 по справі № 210/5258/16-ц».

У справі, що переглядається:

позивач просив стягнути грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 350 000,00 грн. В обґрунтування цих вимог зазначав, що незаконним звільненням із звинуваченням у систематичному порушенні трудової дисципліни, якого не було, тривалим не поновленням на роботі, не поновленням на посаді (рівноцінній по суті, а не формі), яку він обіймав до звільнення, йому завдано моральних страждань. Невидача трудової книжки при звільненні також позбавила його можливості працевлаштуватись в іншому місці. Також вказав, що у результаті протиправних дій відповідача був порушений його звичний життєвий уклад, йому довелось тривалий час доводити свою правоту та досягати відновлення справедливості, його сім`я була без засобів до існування, ускладнилися відносини в сім`ї, довелось постійно давати принизливі пояснення близьким та оточенню щодо ситуації, що склалася;

при частковому задоволення вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкодиз відповідача, суд першої інстанції, встановивши порушення відповідачем трудових прав позивача (незаконне невиконання рішення суду про поновлення на роботі), з урахуванням вимог розумності та справедливості, визначив розмір грошової компенсації моральної шкоди у сумі 100 000,00 грн;

при відмові у задоволенні вимоги про стягнення грошової компенсації моральної шкоди суд апеляційної інстанції вказав, що ОСОБА_1 мав право на відшкодування завданої йому моральної шкоди незаконним звільненням, проте звернувся до суду з цією вимогою з пропуском тримісячного строку, передбаченого статтю 233 КЗпП України;

натомість, суд апеляційної інстанції не врахував, що спір у цій справі стосується відшкодування грошової компенсації моральної шкоди, завданої порушенням трудових прав у зв`язку з невиконання рішення суду про поновлення на роботі, тому на цю вимогу не поширюється позовна давність, передбачена частини першої статті 233 КЗпП України в редакції, чинній на момент подання позовної заяви. Тому висновки суду апеляційної інстанції про пропуск позивачем строку звернення до суду та відмови у задоволенні позову в частині стягнення грошової компенсації моральної шкоди з цих підстав, є помилковими;

колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що порушення відповідачем трудових прав позивача у зв`язку з невиконанням рішенням про поновлення на роботі, призвели до його моральних страждань. Проте, з урахуванням періоду затримки та того, що позивач обґрунтовував завдану йому моральну шкоду ще іншими порушенням його прав, а також виходячи з обґрунтованості позову щодо наявності такої шкоди саме у зв`язку з порушенням трудових прав позивача відповідачем, засад розумності та справедливості, колегія суддів вважає необхідним визначити розмір грошової компенсації моральної шкодиу сумі 6 000,00 грн.

таким чином, постанову суду апеляційної інстанції в частині відмови у задоволенні позову про стягнення грошової компенсації моральної шкоди слід скасувати, рішення суду першої інстанції в цій частині змінити, стягнути з НБУ на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 6 000,00 грн.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги (частина третя статті 400 ЦПК України).

Доводи касаційної скарги з урахуванням висновків, викладених в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2023 року у справі № 326/789/21 (провадження № 61-4995св23), дають підстави для висновку, що оскаржені судові рішенні частково ухвалені без додержання норм матеріального та процесуального права. У зв`язку з наведеним, колегія суддів вважає, що:

касаційну скаргу слід задовольнити частково;

постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення середнього заробітку за час затримки виконання рішення суду про поновлення на роботі залишити без змін;

постанову суду апеляційної інстанції в частині позовних вимог про стягнення грошової компенсації моральної шкоди скасувати, рішення суду першої інстанції в цій частині змінити, стягнувши з відповідача на користь позивача грошову компенсацію моральної шкоди у розмірі 6 000,00 грн.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення середнього заробітку за час невиконання рішення суду про поновлення на роботі залишити без змін.

Постанову Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення грошової компенсації моральної шкоди скасувати.

Рішення Дніпровського районного суду м. Києва від 26 липня 2022 року в частині позовних вимог ОСОБА_1 до Національного банку України про стягнення грошової компенсації моральної шкоди змінити.

Стягнути з Національного банку України на користь ОСОБА_1 грошову компенсацію моральної шкоди в розмірі 6 000,00 гривень.

З моменту прийняття постанови суду касаційної інстанції постанова Київського апеляційного суду від 15 лютого 2023 року в скасованій частині втрачає законну силу.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий В. І. Крат

Судді: Д. А. Гудима

І. О. Дундар

Є. В. Краснощоков

М. М. Русинчук