Хмельницький апеляційний суд

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

12 грудня 2018 року

м. Київ

Справа № 601/2137/17

Провадження № 11-1126апп18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача ЗолотніковаО.С.,

суддів Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Гудими Д. А., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула в порядку письмового провадженнякасаційну скаргу ОСОБА_3 на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2018 року (судді Кухтей Р. В., Хобор Р. Б., Онишкевич Т. В.) у справі № 601/2137/17 за позовом ОСОБА_3 до Кременецької міської ради (далі - Міськрада), ОСОБА_4 про визнання дій протиправними й скасування рішення та

ВСТАНОВИЛА:

У грудні 2017 року ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом до Міськради та ОСОБА_4, у якому просив визнати протиправними дії Міськради під час прийняття рішення від 11 травня 2017 року № 1330 «Про надання дозволу на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки фізичній особі - підприємцю ОСОБА_4.» та скасувати його.

На обґрунтування позовних вимог ОСОБА_3 зазначив, що є законним користувачем земельної ділянки площею 0,0696 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1. На вказаній земельній ділянці безпідставно розміщений переносний торговельний павільйон, що належить ОСОБА_4, яка з метою уникнення виконання судового рішення про його знесення звернулась із заявою про укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки. За результатами розгляду цієї заяви Міськрада прийняла рішення про укладення відповідного договору. При цьому Міськрада не взяла до уваги те, що аналогічне її рішення від 04 квітня 2014 року № 2912 було скасовано в судовому порядку.

Кременецький районний суд Тернопільської області рішенням від 01 березня 2018 року позов задовольнив.

Львівський апеляційний адміністративний суд постановою від 07 червня 2018 року апеляційну скаргу ОСОБА_4 задовольнив частково: рішення Кременецького районного суду Тернопільської області від 01 березня 2018 року скасував, а провадження у справі закрив на підставі пункту 1 частини першої статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції, ОСОБА_3 подав касаційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

На обґрунтування касаційної скарги позивач зазначив, що справа підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, оскільки спір виник з приводу оскарження рішення Міськради - акта органу місцевого самоврядування, тобто суб'єкта владних повноважень.

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду ухвалою від 19 липня 2018 року відкрив касаційне провадження в цій справі, а ухвалою від 19 вересня 2018 року передав справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду відповідно до частини шостої статті 346 КАС України, а саме у зв'язку з оскарженням учасником справи судового рішення з підстав порушення правил предметної юрисдикції.

Велика Палата Верховного Суду ухвалою від 04 жовтня 2018 року прийняла та призначила цю справу до касаційного розгляду в порядку письмового провадження без виклику учасників справи з огляду на практику Європейського суду з прав людини стосовно доцільності розгляду справи на основі письмових доказів у випадках, коли повинні вирішуватися тільки питання права (рішення від 26 травня 1988 року в справі «Екбатані проти Швеції»).

У відзиві на касаційну скаргу ОСОБА_4 зазначила, що позивач не підтвердив документально право користування земельною ділянкою, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1, тоді як вона має докази правомірного придбання торговельного павільйону та законні підстави його встановлення. У зв'язку з викладеним ОСОБА_4 просить касаційну скаргу позивача залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін.

Міськарада у відзиві на касаційну скаргу вказала, що погоджується з висновками, викладеними в постанові Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2018 року, про те, що з моменту укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки між землекористувачем та органом місцевого самоврядування припиняються адміністративні відносини та в подальшому виникають договірні відносини, а відтак справа не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та наведені в касаційній скарзі доводи, ВеликаПалата Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для її задоволення.

Суди попередніх інстанцій установили, що рішенням ХХV сесії сьомого скликання Міськради від 11 травня 2017 року № 1330 фізичній особі - підприємцю (далі - ФОП) ОСОБА_4 надано дозвіл на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки площею 0,0025 га, яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1., з цільовим призначенням - для обслуговування тимчасової споруди - МАФ «Софія», з метою здійснення підприємницької діяльності, строком на одинадцять місяців та ставкою плати за сервітутне використання земельної ділянки 12 % нормативної грошової оцінки землі.

На підставі вказаного рішення між ФОП ОСОБА_4 та Міськрадою укладено договір від 08 червня 2017 року № 239-03 сервітутного (обмеженого) використання вказаної земельної ділянки.

Не погодившись з рішенням Міськради від 11 травня 2017 року № 1330, ОСОБА_3 звернувся до суду з позовом про його скасування.

Вирішуючи справу по суті заявлених позовних вимог, Кременецький районний суд Тернопільської області виходив з того, що цей спір є публічно-правовим і належить до юрисдикції адміністративних судів.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та закриваючи провадження в адміністративній справі, Львівський апеляційний адміністративний суд керувався тим,

що з моменту укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки між землекористувачем та органом місцевого самоврядування припиняються адміністративні відносини, що унеможливлює розгляд заявлених позовних вимог у порядку адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду вважає обґрунтованим цей висновок суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободвід 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно із частиною першою статті 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб'єктів владних повноважень.

На підставі пункту 7 частини першої статті 4 КАС України суб'єктом владних повноважень є орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг.

Пунктом 1 частини першої статті 19 КАС України визначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Отже, до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними під час здійснення владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлений інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб'єктний склад. Участь суб'єкта владних повноважень є обов'язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте сама по собі участь у спорі суб'єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір з публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Разом з тим приватноправові відносини вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу учасника. Спір має приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням або загрозою порушення приватного права чи інтересу, як правило майнового, конкретного суб'єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть якщо до порушення приватного права чи інтересу призвели управлінські дії суб'єктів владних повноважень.

Як установлено матеріалами справи, ОСОБА_3 звернувся до адміністративного суду з позовом про визнання протиправними дій Міськради під час прийняття рішення від 11 травня 2017 року № 1330 та скасування цього рішення, яким ФОП ОСОБА_4 надано дозвіл на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки.

На момент звернення з позовом до суду між ФОП ОСОБА_4 та Міськрадою укладено договір від 08 червня 2017 року № 239-03 сервітутного (обмеженого) використання вказаної земельної ділянки.

Конституційний Суд України в пункті 4 мотивувальної частини Рішення від 16 квітня 2009 року № 7-рп/2009 (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) зазначив, що органи місцевого самоврядування, вирішуючи питання місцевого значення, представляючи спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, приймають нормативні та ненормативні акти. До ненормативних належать акти, які передбачають конкретні приписи, звернені до окремого суб'єкта чи юридичної особи, застосовуються одноразово і після реалізації вичерпують свою дію фактом їхнього виконання. У зв'язку з прийняттям цих рішень виникають правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, у тому числі отримання державного акта на право власності на земельну ділянку, укладення договору оренди землі.

Отже, оскаржуване рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу на укладення договору сервітутного (обмеженого) використання земельної ділянки є ненормативним актом суб'єкта владних повноважень, який вичерпав свою дію внаслідок його виконання. У такому випадку захист порушеного, на думку позивача, права залежно від суб'єктного складу сторін має вирішуватися за нормами цивільного (господарського) судочинства.

За правилами частини першої статті 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають із цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Згідно з пунктом 10 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України до способів захисту цивільних прав та інтересів належить визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

При цьому визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних справах є принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі з обов'язком суб'єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій, бездіяльності чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд, який розглянув справу, не віднесену до його юрисдикції, не може вважатися «судом, встановленим законом» у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 03 та 18 квітня 2018 року у справах № 761/33504/14-а та № 802/950/17-а відповідно.

За правилами пункту 1 частини першої статті 349 КАС України суд касаційної інстанції за наслідками розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та (або) апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із частиною першою статті 350 КАС України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що суди першої та апеляційної інстанцій не допустили неправильного застосування норм матеріального права або порушень норм процесуального права при ухваленні судових рішень чи вчиненні процесуальних дій.

Оскільки оскаржуване судове рішення постановлено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а правових висновків суду апеляційної інстанції скаржник не спростував, Велика Палата Верховного Суду не вбачає підстав для задоволення касаційної скарги.

Керуючись статтями 341, 345, 349, 350, 356, 359 КАС України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_3 залишити без задоволення.

2. Постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 07 червня 2018 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О.С. Золотніков

Судді: Н. О. Антонюк Н.П. Лященко

С. В. Бакуліна О.Б. Прокопенко

В. В. Британчук Л.І. Рогач

Д. А. Гудима І.В. Саприкіна

О. Р. Кібенко О.М. Ситнік

В. С. Князєв В.Ю. Уркевич

Л. М. Лобойко О.Г. Яновська