Хмельницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 січня 2024 року

м. Київ

справа № 369/7921/21

провадження № 61-5293 сво 23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Луспеника Д. Д. (суддя-доповідач),

суддів: Грушицького А. І., Гулька Б. І., Крата В. І., Синельникова Є. В.,

Фаловської І. М., Червинської М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

представник позивача - адвокат Дасюк Віктор Володимирович,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: Білогородська сільська рада Бучанського району Київської області, Києво-Святошинська районна державна нотаріальна контора,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дасюка Віктора Володимировича, на рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2022 року у складі судді Янченка А. В. та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2023 року у складі колегії суддів: Кулікової С. В., Олійника В. І., Сушко Л. П.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом

до ОСОБА_2 , треті особи: Білогородська сільська рада

Києво-Святошинського району Київської області (далі - Білогородська СР),

Києво-Святошинська районна державна нотаріальна контора (далі -

Києво-Святошинська РДНК), про визнання заповіту нікчемним та застосування наслідків нікчемного заповіту.

В обґрунтування позовних вимог зазначала, що вона є племінницею

ОСОБА_3 , яка померла у жовтні 2020 року. Після її смерті була відкрита спадщина.

У листопаді 2020 року вона звернулася до Києво-Святошинської РДНК із заявою

про прийняття спадщини й дізналася про існування заповіту, складеного

ОСОБА_3 у квітні 2009 року на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_2

та на неї, ОСОБА_1 . Заповіт був посвідчений секретарем Білогородської СР.

ОСОБА_4 померла у квітні 2021 року. Тому на момент звернення до суду

із цим позовом є два спадкоємці за заповітом - вона та ОСОБА_2 .

Позивач уважала, що вищевказаний заповіт є нікчемним, оскільки в особи,

яка посвідчувала заповіт, були відсутні на це повноваження, а саме не було відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради. Крім того, посилалася

на невідповідність форми заповіту вимогам законодавства, у тому числі форми посвідчувального напису та повноважень посадових осіб, а тому вважала,

що наявні підстави для визнання за нею, як спадкоємцем за законом, права

на спадщину померлої ОСОБА_3

ОСОБА_1 просила:

визнати нікчемним заповіт ОСОБА_3 , який посвідчений секретарем Білогородської СР Вовк Т. М. від 07 квітня 2009 року та зареєстрований у реєстрі

за № 15;

застосувати наслідки нікчемного заповіту шляхом визнання за нею права

на спадщину померлої ОСОБА_3 , як за спадкоємцем за законом.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2022 року в задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що оспорюваний заповіт відповідає вимогам закону щодо його форми та змісту, зокрема: він складений у письмовій формі, підписаний власноручно заповідачем, посвідчений відповідальною посадовою особою органу місцевого самоврядування - секретарем сільської ради, яка уповноважена на вчинення нотаріальних дій, що не дає підстав зробити висновок про його нікчемність.

Суд першої інстанції відхилив посилання позивача про те, що у заповіті не вказано місце народження заповідача та заповіт складений неуповноваженою на те особою, оскільки вважав, що дані факти не є правовою підставою для визнання заповіту нікчемним. Текст оспорюваного заповіту виготовлений секретарем сільської ради, повноваження якого підтверджуються наявною в матеріалах справи копією рішення Білогородської СР «Про обрання секретаря сільської ради» від 11 квітня 2006 року № 4, у приміщенні сільської ради, на робочому місці секретаря, після того, як вона з`ясувала волевиявлення заповідача, підготувала проєкт документа, внесла його у відповідний реєстр тощо.

Районний суд застосував відповідні норми ЦК України, надав оцінку матеріалам спадкової справи № 521/2020 до майна померлої ІНФОРМАЦІЯ_1

ОСОБА_3 , урахував судову практику Великої Палати Верховного Суду (постанова від 04 червня 2019 року у справі № 916/3156/17, провадження

№ 12-304гс18) та постанови Верховного Суду (у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: від 14 травня 2018 року у справі

№ 756/14304/15-ц, провадження № 61-11896св18; від 09 січня 2019 року у справі

№ 759/2328/16-ц, провадження № 61-5800зпв18; від 22 січня 2020 року у справі

№ 674/461/16-ц, провадження № 61-34764св18).

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 14 березня 2023 року апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дасюка В. В., залишено

без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2022 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відсутність правових підстав вважати оспорюваний заповіт нікчемним, оскільки обставини, на які позивач посилалася в обґрунтування нікчемності заповіту, спростовані під час розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції застосував відповідні норми ЦК України і вказав,

що оспорюваний заповіт посвідчено секретарем Білогородської СР і він відповідає вимогам законодавства щодо його форми.

Апеляційний суд відхилив доводи апеляційної скарги про те, що районний суд

не надав належної правової оцінки листу Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) від 01 червня 2021 року, в якому зазначено,

що на території села Білогородка Києво-Святошинського району Київської області функціонувала Перша Київська обласна державна нотаріальна контора, оскільки позивачем не надано доказів на підтвердження того, що саме у квітні 2009 року нотаріусами вказаної державної нотаріальної контори вчинялися нотаріальні дії

на території вказаного населеного пункту.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У квітні 2023 року представник ОСОБА_1 - адвокат Дасюк В. В., подав

до Верховного Суду касаційну скаргу на вищевказані судові рішення, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права

та порушення норм процесуального права, просить оскаржувані судові рішення судів попередніх інстанцій скасувати, направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, а саме: застосування судом апеляційної інстанції норм права без урахування висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду (пункт 1

частини другої статті 389 ЦПК України); відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування інших норм матеріального права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України); суди не дослідили зібрані у справі докази (пункт 4 частини другої статті 389 ЦПК України).

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 квітня 2023 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі та витребувано матеріали цивільної справи із суду першої інстанції. Надіслано іншим учасникам справи копію касаційної скарги та доданих до неї документів, роз`яснено право подати відзив на касаційну скаргу, надано строк для його подання.

У травні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 липня 2023 року справу призначено до розгляду.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 жовтня 2023 року прийнято до розгляду вказану справу та призначено справу до розгляду Верховним Судом у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.

Аргументи учасників справи

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Дасюка В. В., мотивована тим, що:

суди попередніх інстанцій зробили помилкові висновки по суті вирішення спору, не врахували правові позиції Верховного Суду у даній категорії справ.

У спірних правовідносинах заповіт складено особою, яка не мала на це права,

він складений з порушенням його форми та посвідчення, а тому є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України). Секретар виконавчого комітету Білогородської СР Вовк Т. М. вчиняла нотаріальні дії відповідно до розподілу обов`язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради.

Проте, рішення виконавчого комітету Білогородської СР про уповноваження секретаря сільської ради Вовк Т. М. на вчинення нотаріальних дій відсутнє.

У цій частині посилається на правові висновки Верховного Суду у складі колегій суддів різних судових палат, викладені у постановах: від 24 жовтня 2018 року

у справі № 673/416/16-ц (провадження № 61-24156св18), від 12 червня 2019 року

у справі № 607/15112/17 (провадження № 61-46960св18), від 09 грудня 2019 року

у справі № 683/3061/18 (провадження № 61-18936св19), від 28 вересня 2022 року

у справі № 147/1062/21 (провадження № 61-6536св22) та інші, в яких, разом із іншим, зазначено, що повноваження посадової особи органу місцевого самоврядування

на вчинення нотаріальних дій підтверджуються саме рішенням виконавчого комітету відповідної ради;

у заповіті відсутня інформація щодо місця народження заповідача,

що є порушенням вимог законодавства щодо форми заповіту та указує на його нікчемність. При цьому правовий висновок Верховного Суду з указаного питання відсутній;

суди попередніх інстанцій не дослідили зібрані у справі докази, зокрема лист Центрального міжрегіонального управління юстиції (м. Київ) від 01 червня

2021 року, про те, що станом на 07 квітня 2009 року на території села Білогородка Києво-Святошинського району Київської області функціонувала Перша обласна державна нотаріальна контора, чим порушили принцип змагальності сторін.

Доводи особи, яка подала відзив на касаційну скаргу

У грудні 2023 року до Верховного Суду надійшли письмові пояснення

від представника ОСОБА_2 - адвоката Мєстєчкіної О. І. (по суті відзив

на касаційну скаргу), проте їх не надіслано іншим учасникам справи, а тому вони

до розгляду не приймаються та не розглядаються (частина четверта статті 395

ЦПК України).

Фактичні обставини справи, встановлені судами

ІНФОРМАЦІЯ_1 померла ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ,

що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 (а. с. 105, т. 1).

ОСОБА_1 є племінницею ОСОБА_3 , що підтверджується копіями свідоцтва про народження ОСОБА_3

№ НОМЕР_2 , ОСОБА_6 № НОМЕР_3 та ОСОБА_1 серії НОМЕР_4 (а. с. 10, 12, 13, т. 1).

Рішенням Білогородської СР від 11 квітня 2006 року № 4 Вовк Т. М. обрано секретарем Білогородської СР (а. с. 75, т. 1).

07 квітня 2009 року ОСОБА_3 було складено заповіт на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 (а. с. 17, 106, т. 1).

Заповіт посвідчений секретарем Білогородської СР Вовк Т. М., зареєстровано

в реєстрі за номером 15.

Згідно з листом Білогородської СР від 27 травня 2021 року № 893/02 секретар виконавчого комітету Білогородської СР Вовк Т. М. вчиняла нотаріальні дії відповідно до розподілу обов`язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради (а. с. 23, т. 1).

У пункті 7 розподілу обов`язків між штатними працівниками виконавчого комітету Білогородської СР закріплено, що секретар виконавчого комітету здійснює

всі нотаріальні справи (а. с. 24, т. 1).

У листі Білогородської СР від 26 серпня 2021 року № 1434/02-26 зазначено,

що наказом Міністерства юстиції Української Радянської Соціалістичної Республіки від 23 лютого 1977 року № 12/5 було створено Першу Київську обласну державну нотаріальну контору, яка станом на 2009 рік знаходилася у приміщенні

Києво-Святошинського районного суду Київської області за адресою:

вулиця Мельниченка, 1, місто Київ. Відповідно до наказу Головного управління юстиції у Київській області від 21 січня 2010 року № 17/5 із 22 січня 2010 року

до 25 липня 2011 року вказана державна нотаріальна контора розміщувалася

у приміщенні Києво-Святошинської районної державної нотаріальної контори (вулиця Богдана Хмельницького, 113, місто Боярка, Києво-Святошинський район, Київська область). Крім того, з архівної інформації вбачається, що з 26 липня

2011 року до ліквідації (16 березня 2018 року) Перша Київська обласна державна нотаріальна контора знаходилася за адресою: вулиця Леніна, 33, село Білогородка, Києво-Святошинський район, Київська область (а. с. 76, т. 1).

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій

статті 389 ЦПК України.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті,

є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках:

1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку;

3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;

4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, проаналізувавши доводи касаційної скарги, дослідивши матеріали справи, дійшов таких висновків.

Підстави та мотиви передачі справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду

Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК України суд, який розглядає справу

в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити

від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів

з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.

Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 13 вересня 2023 року про передачу справи на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду мотивована необхідністю відступлення від висновків колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові

від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18 (провадження № 61-22263св19),

та колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 17 листопада 2021 року у справі

№ 680/289/18 (провадження № 61-5837св21), в яких зазначено про наявність

у посадових осіб повноважень посвідчувати заповіт та, відповідно, про чинність заповітів, незважаючи на те, що виконавчі комітети рад не приймали рішень

про покладення на таких посадових осіб цих органів функцій щодо вчинення нотаріальних дій.

Проте, виключно виконавчий комітет сільської ради має повноваження покласти

на посадову особу цього органу місцевого самоврядування функції щодо вчинення нотаріальних дій, зокрема посвідчення заповітів. Секретар сільської ради може посвідчувати заповіт на підставі відповідного рішення виконавчого комітету сільської ради, у протилежному випадку, він не має на це повноважень,

а відповідний заповіт є нікчемним у силу вимог частини першої статті 1257

ЦК України. При цьому наявність у посадовій інструкції секретаря сільської ради повноважень забезпечувати виконання нотаріальних дій не є самостійною підставою для вчинення таких дій, оскільки покладення зазначених обов`язків

на посадову особу органу місцевого самоврядування повинно фіксуватися

у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету відповідної ради.

Такі правові висновки викладені у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року

у справі № 607/15112/17-ц (провадження № 61-46960св18); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі

№ 683/3061/18 (провадження № 61-18936св19); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі

№ 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі

№ 647/2133/19 (провадження № 61-12081св20); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі

№ 517/129/20 (провадження № 61-8933св22).

Разом із цим, у постанові від 25 березня 2020 року Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 303/5126/18 (провадження № 61-22263св19) вважав, що секретар сільської ради мав повноваження на вчинення нотаріальних дій навіть за умови відсутності рішення виконавчого комітету відповідної ради про покладення на нього вчинення цих дій. Крім того, на відміну від висновків Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 26 жовтня 2022 року

у справі № 647/2133/19 (провадження № 61-12081св20), у цій справі колегія суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що обов`язок доведення факту неприйняття відповідного рішення виконавчим комітетом сільської ради лежить саме на позивачеві.

У постанові від 17 листопада 2021 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 680/289/18 (провадження

№ 61-5837св21) дійшов висновку, що секретар сільської ради мав право вчиняти нотаріальні дії, так як її обрано на посаду із здійсненням повноважень секретаря виконавчого комітету ради на підставі рішення сільської ради й таке право закріплено положеннями її посадової інструкції. Тобто у цій справі заповіт посвідчено належною посадовою особою органу місцевого самоврядування,

яка мала на те повноваження відповідно до статті 1251 ЦК України, статті 37

Закону України «Про нотаріат», статті 38 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні». За встановлених судами у цій справі обставин, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду зробив висновок, що заповіт по формі, порядку його посвідчення, відображенню дійсного волевиявлення заповідача на розпорядження своїм майном відповідав вимогам закону. При цьому вказано, що апеляційний суд правильно відмовив у задоволенні позову через неналежний спосіб судового захисту своїх прав, проте помилково встановив у своїй постанові нікчемність заповіту, оскільки він відповідає вимогам щодо його форми та посвідчення.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду, передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, зазначив

про існування різного підходу між судовими колегіями різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду до розуміння та тлумачення норм права при вирішенні вказаного питання.

Також різним є підхід щодо питання, на кому зі сторін лежить обов`язок доведення факту наявності чи відсутності рішення виконавчого комітету відповідної ради

про покладення на посадову особу вчинення нотаріальних дій.

Тобто відсутній однозначний висновок щодо правових наслідків наявності/відсутності у секретаря сільської ради (виконавчого комітету сільської ради) повноважень на вчинення нотаріальних дій на підставі пункту 2 Розділу І Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року

№ 22/5 (далі - Інструкція № 22/5), за умови відсутності рішення відповідного органу про покладення на цю особу вчинення цих дій та щодо розподілу тягаря доказування цього факту між сторонами.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним

і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права

із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про відхилення аргументів, викладених у касаційній скарзі,

та відмову в задоволенні касаційної скарги, з таких мотивів.

Щодо посвідчення заповіту секретарем органу місцевого самоврядування

та відсутності підстав для нікчемності заповіту внаслідок незазначення в заповіті місця народження заповідача

У справі, яка Верховним Судом переглядається, спір виник між сторонами з приводу визнання заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним у зв`язку

з відсутністю у секретаря сільської ради повноважень на вчинення нотаріальних дій, оскільки відсутнє рішення виконавчого комітету сільської ради про покладення

на секретаря сільської ради вчинення нотаріальних дій.

Судами встановлено, що 07 квітня 2009 року ОСОБА_3 було складено заповіт на ім`я ОСОБА_4 , ОСОБА_2 та ОСОБА_1 , який посвідчено секретарем Білогородської СР Вовк Т. М., зареєстровано в реєстрі за номером 15.

ОСОБА_1 , позивачка, є племінницею ОСОБА_3 .

ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , померла ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Рішенням Білогородської СР від 11 квітня 2006 року № 4 Вовк Т. М. обрано секретарем Білогородської СР, остання вчиняла нотаріальні дії відповідно

до розподілу обов`язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради.

Позивач в касаційній скарзі наполягає на тому, що рішення виконавчого комітету Білогородської СР про уповноваження секретаря сільської ради Вовк Т. М.

на вчинення нотаріальних дій відсутнє, у заповіті відсутня інформація щодо місця народження заповідача і це є підставою нікчемності заповіту. Такі доводи

є помилковими.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм,

що містяться в актах цивільного законодавства (див.: зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду

у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року

в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зауважує,

що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм

(див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див.: постанову Верховного Суду

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21)).

Право на заповіт може бути здійснене протягом всього життя особи і включає

в себе як право на складення заповіту або кількох заповітів, так і права на їх зміну чи скасування. Усі наведені правомочності заповідача в сукупності із засобами

їх правової охорони та захисту є реалізацією свободи заповіту, яка є принципом спадкового права. Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання. Кваліфікація заповіту

як нікчемного із мотивів розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення, про які згадується у частині першій статті 1257 ЦК України, порушить принцип свободи заповіту. За відсутності дефектів волі та волевиявлення заповідача при складанні і посвідченні заповіту кваліфікація останнього

як нікчемного з підстав, що прямо не передбачені ані цією статтею, ані взагалі нормами глави 85 ЦК України, по суті скасовує вільне волевиявлення заповідача без можливості виразити свою волю шляхом складання іншого заповіту у зв`язку

з його смертю (див.: зокрема, постанову Великої Палати Верховного Суду

від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 липня 2022 року в справі № 461/2565/20 (провадження № 61-21209св21)).

Згідно зі статтею 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі,

із зазначенням місця та часу його складення. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 цього Кодексу. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими, службовими особами, визначеними у статтях 1251-1252 цього Кодексу. Заповіти, посвідчені особами, зазначеними у частині третій цієї статті, підлягають державній реєстрації

у Спадковому реєстрі в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України.

Якщо фізична особа у зв`язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє (частина четверта статті 207 ЦК України).

Відповідно до статті 1248 ЦК України нотаріус посвідчує заповіт, який написаний заповідачем власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. Нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно

або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів. У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним. Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися

при свідках (стаття 1253 цього Кодексу).

Згідно зі статтею 1253 ЦК України на бажання заповідача його заповіт може бути посвідчений при свідках. У випадках, встановлених абзацом третім частини другої статті 1248 і статтею 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків

при посвідченні заповіту є обов`язковою. Свідками можуть бути лише особи

з повною цивільною дієздатністю. Свідками не можуть бути: 1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт; 2) спадкоємці за заповітом;

3) члени сім`ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом; 4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт. Свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків.

Якщо у населеному пункті немає нотаріуса, заповіт, крім секретного, може бути посвідчений уповноваженою на це посадовою особою відповідного органу місцевого самоврядування (стаття 1251 ЦК України).

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений

з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним (частина перша статті 1257 ЦК України).

Нормами Книги шостої ЦК України визначені вимоги до особи заповідача

(стаття 1234 ЦК України), змісту заповіту (статті 1236-1240, 1246 ЦК України), загальні вимоги до форми заповіту (стаття 1247 ЦК України), порядку його посвідчення нотаріусом (статті 1248, 1249, 1253 ЦК України), для яких законодавцем визначені і наслідки їх порушення. Порушеннями вимог до форми і посвідчення заповіту є лише ті, які прямо зазначені у главі 85 ЦК України, її статтях 1247-1249, 1253 (див.: пункти 60, 64 постанови Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20)).

Нотаріальні дії у виконавчих комітетах сільських, селищних, міських Рад народних депутатів вчиняють посадові особи, на яких за рішенням виконавчого комітету відповідної Ради народних депутатів покладено вчинення цих дій (пункт 2 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, у редакції, чинній

на момент виникнення спірних правовідносин).

Заповіт має бути складений у письмовій формі, із зазначенням місця і часу складення заповіту, дати та місця народження заповідача та підписаний особисто заповідачем (абзац третій пункту 33 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій посадовими особами виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів України, затверджена наказом Міністерства юстиції України від 25 серпня 1994 року № 22/5, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Існує ієрархія між ЦК як кодифікованим законом та іншими (поточними) законами, що регулюють цивільні відносини. Ця ієрархія базується на визнанні ЦК основним актом цивільного законодавства (вимір ієрархії по горизонталі). Устатті 4

ЦК України закріплюється пріоритет норм ЦК (як основного регулятора приватних відносин) над нормами інших законів. Причому, що такий спосіб вирішення колізії норм ЦК із нормами інших законів, із констатацією пріоритету норм ЦК над нормами інших законів, підтримувався, зокрема, Конституційним Судом України

(див.: рішення від 13 березня 2012 року у справі № 5-рп/2012), Верховним Судом України (див.: постанову Верховного Суду України від 30 жовтня 2013 року

у справі № 6-59цс13, постанову Верховного Суду України від 16 грудня 2015 року

у справі № 6-2023цс15), постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 червня 2021 року в справі № 334/3161/17 (провадження № 14-188цс20)).

Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону

та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів

(як кодифікованих, так і інших (поточних)). Щодо виміру ієрархії актів цивільного законодавства по вертикалі, то в статті 4 ЦК України встановлено повний перелік нормативно-правових актів, якими можуть регулюватися цивільні відносини.

Крім Конституції України, ЦК України та інших законів України, цивільні відносини можуть регулюватися, за загальним правилом, лише такими підзаконними актами, як: акти Президента України, видані у випадках, установлених виключно Конституцією України; постанови Кабінету Міністрів України, що не суперечать положенням ЦК України та інших законів України. Якщо постанова Кабінету Міністрів України суперечить положенням ЦК України, або іншому закону, мають застосовуватися відповідні положення ЦК або іншого закону. Інші органи державної влади України та органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативні акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, установлених Конституцією України та законом. Таким чином можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 січня 2023 року в справі № 676/47/21 (провадження № 61-8014св22)).

Інші органи державної влади України, органи влади Автономної Республіки Крим можуть видавати нормативно-правові акти, що регулюють цивільні відносини, лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом (частина п`ята статті 4 ЦК України).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року в справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20), яка оприлюднена в Єдиному державному реєстрі судових рішень 13 липня 2021 року, вказано, що «слід звернути увагу на вимогу частини першої статті 203 ЦК України, за якою зміст правочину

не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Отже, звертає на себе увагу те, що тут йдеться, по-перше, про зміст правочину, а не про його форму

та порядок посвідчення; по-друге, про невідповідність змісту не законам, а саме актам цивільного законодавства. При цьому вивчення змісту спірного заповіту

та текстів судових рішень не дали жодних доводів для визначення актів цивільного законодавства, яким би суперечив зміст заповіту. Посилання на вимоги статті 13-1 Закону України «Про нотаріат», пункту 2 глави 1 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусом України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України

від 22 лютого 2012 року № 296/5, є недоречним виходячи з такого. По-перше, наведені нормативно-правові акти не є актами цивільного законодавства

у розумінні статті 4, частини першої статті 203 ЦК України. По-друге, недотримання

і порушення правових норм, що в них містяться, не може нести будь-яких негативних наслідків для особи, яка такого порушення не вчиняла, оскільки таке застосування норм права було б порушенням принципу розумності, добросовісності

та справедливості (стаття 3 ЦК України). Порушення норм про необхідність додержуватися нотаріусом свого нотаріального округу може тягти відповідальність нотаріуса, передбачену законом, але не тягне нікчемність заповіту, посвідченого

з таким порушенням.. Адже правове регулювання порядку посвідчення нотаріусом правочинів лежить поза сферою ЦК України і не є матеріальним правом. Законодавство про нотаріат і нотаріальну діяльність не може чинити негативний вплив на матеріальне право - встановлювати підстави нікчемності правочину, якщо саме таких підстав для його нікчемності матеріальне право не містить».

З урахуванням викладеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначає, що: 1) свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання; 2) на рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України можливості регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту; 3) законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

У справі, що переглядається, суди встановили, що заповіт, вчинений 07 квітня 2009 року ОСОБА_3 , посвідчено секретарем Білогородської СР Вовк Т. М.,

яка вчиняла нотаріальні дії відповідно до розподілу обов`язків між штатними працівниками виконавчого комітету сільської ради (пункт 7). Вовк Т. М. обрано секретарем Білогородської СР на підставі відповідного рішення сільської ради

від 11 квітня 2006 року. Указане підтверджується, у тому числі, листом Білогородської СР від 27 травня 2021 року № 893/02-26 (а. с. 23, т. 1), в якому також зазначено про те, що рішення виконавчого комітету Білогородської СР

про уповноваження секретаря сільської ради на вчинення нотаріальних дій в органі місцевого самоврядування відсутні. На вищевказаний лист посилається і відповідач у відзиві на позовну заяву (а. с. 46-49, т. 1).

Суди попередніх інстанцій вважали, що вказаний заповіт відповідає вимогам

ЦК України щодо форми та порядку посвідчення, а тому підстави для його кваліфікації як нікчемного відсутні. Верховний Суд погоджується з такими висновками судів.

Такі висновки узгоджуються з постановами Верховного Суду у складі: колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 27 березня 2019 року

у справі № 491/1528/15-ц (провадження № 61-23620св18), колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 25 березня 2020 року у справі № 303/5126/18 (провадження № 61-22263св19), колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 листопада 2021 року у справі № 680/289/18 (провадження № 61-5837св21), в яких зазначено про наявність у посадових осіб повноважень посвідчувати заповіт та, відповідно, про чинність заповітів, незважаючи на те, що виконавчі комітети рад не приймали рішень про покладення на таких посадових осіб цих органів функцій щодо вчинення нотаріальних дій. Як наслідок підстави для відступу від вказаних висновків відсутні.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду відхиляє аргументи касаційної скарги про те, що у заповіті відсутня інформація щодо місця народження заповідача і це є підставою нікчемності заповіту, оскільки законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність вказівки

в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

Щодо вирішення спору по суті

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом

або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція

не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року у справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно-правова категорія, покликана не допускати

або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20)).

У ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну

або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов

про оспорювання правочину, ресцисорний позов).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи,

яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи,

яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року у справі

№ 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом

на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою

для його визнання недійсним (див.: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року

у справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину,

в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим

у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким

не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться

в імперативних приватно-правових нормах (див.: постанову Верховного Суду

у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість, нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом

і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга

статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний»,

«є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже

в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі

№ 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду

в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року

в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22)).

Визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права чи інтересу. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи

та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину (див.: пункти 53-54 постанови Великої Палати Верховного Суду

від 10 квітня 2019 року у справі № 463/5896/14-ц (провадження № 14-90цс19),

пункти 69-70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 04 червня 2019 року

у справі № 916/3156/17 (провадження № 12-304гс18)).

Неправильно обраний спосіб захисту зумовлює прийняття рішення про відмову

в задоволенні позову незалежно від інших встановлених судом обставин (постанови Великої Палати Верховного Суду: від 29 вересня 2020 року у справі

№ 378/596/16-ц, провадження № 14-545цс19, від 15 вересня 2022 року у справі

№ 910/12525/20, провадження № 12-61гс21 (пункт 148)).

Суди попередніх інстанцій врахували, що визнання недійсним нікчемного правочину чи встановлення нікчемності правочину не є належним способом захисту права,

чи інтересу. Як наслідок обґрунтовано відмовили в задоволенні позовної вимоги

про визнання заповіту нікчемним. Отже, встановивши, що підстави для кваліфікації заповіту як нікчемного відсутні, суди правильно відмовили в задоволенні позовної вимоги про застосування наслідків нікчемності правочину.

Щодо відступлення від правових висновків, викладених у раніше ухвалених судових рішеннях Верховного Суду

З урахуванням висновків, зроблених у цій постанові, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду не вбачає підстав для відступу

від правових висновків колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених у постанові від 25 березня 2020 року

у справі № 303/5126/18 (провадження № 61-22263св19), та колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладених

у постанові від 17 листопада 2021 року у справі № 680/289/18 (провадження № 61-5837св21). При цьому відповідні правові висновки узгоджуються

з постановою Великої Палати Верховного Суду від 25 травня 2021 року у справі № 522/9893/17 (провадження № 14-173цс20).

Разом із цим, наявні підстави для відступу від правових висновків, викладених

у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі № 607/15112/17-ц (провадження № 61-46960св18); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі № 683/3061/18 (провадження № 61-18936св19); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 647/2133/19 (провадження № 61-12081св20); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 517/129/20 (провадження № 61-8933св22).

Зокрема, у постанові від 12 червня 2019 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 607/15112/17-ц (провадження № 61-46960св18) дійшов висновку, що виключно виконавчий комітет сільської ради мав повноваження покласти на посадову особу цього органу місцевого самоврядування функції щодо вчинення нотаріальних дій, зокрема, посвідчення заповітів. Тому у цій справі суди обґрунтовано вважали, що секретар сільської ради, посвідчуючи спірний заповіт на підставі відповідного розпорядження сільського голови, не мала на це повноважень, а отже, оспорюваний заповіт є нікчемним у силу вимог частини першої статті 1257

ЦК України.

Подібні за змістом правові висновки у цій частині викладено також у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду: від 09 грудня 2019 року у справі № 683/3061/18 (провадження

№ 61-18936св19), від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 (провадження

№ 61-15028св19); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: від 26 жовтня 2022 року у справі № 647/2133/19 (провадження

№ 61-12081св20), від 08 лютого 2023 року у справі № 517/129/20 (провадження

№ 61-8933св22).

При цьому Верховний Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2019 року у справі № 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19) зазначив і про те, що наявність у посадовій інструкції секретаря сільської ради повноважень забезпечувати виконання нотаріальних дій не є самостійною підставою для вчинення таких дій, оскільки покладення зазначених обов`язків на посадову особу органу місцевого самоврядування повинно фіксуватися у протоколах засідань сесій та виконавчого комітету відповідної ради.

Крім того, у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року у справі № 147/1062/21 (провадження № 61-6536св22) вказано, разом із іншим, про те, що оскільки сторонами у цій справі не доведено, що станом на дату посвідчення заповіту виконавчим комітетом сільської ради було прийнято рішення, яке б надавало секретарю виконавчого комітету сільської ради право на вчинення нотаріальних дій, тому остання не вправі була посвідчувати заповіт, у зв`язку із чим заповіт складено

з порушенням вимог щодо його посвідчення, і він є нікчемним в силу частини першої статті 1257 ЦК України. Тому від указаного правового висновку також слід відступити.

Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.

Задля гарантування юридичної визначеності Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду може відступати від попередніх висновків Верховного Суду лише за наявності для цього належної правової підстави. Так, вона може повністю відмовитися від певного висновку на користь іншого

або конкретизувати попередній висновок, застосувавши відповідні способи тлумачення юридичних норм. З метою забезпечення єдності та сталості судової практики причинами для відступу від висловленого раніше висновку можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту, через які застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку суспільних відносин в певній сфері

або їх правового регулювання (постанови Великої Палати Верховного Суду:

від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, провадження № 11-377апп18 (пункти 43-45), від 05 грудня 2018 року у справах № 757/1660/17-ц, провадження

№ 14-396цс18 (пункти 43-44) і № 818/1688/16, провадження № 11-892апп18

(пункти 44-45), від 15 травня 2019 року у справі № 227/1506/18, провадження

№ 14-66цс19 (пункт 54), від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15-ц, провадження № 14-112цс19 (пункти 44-45), від 21 серпня 2019 року у справі

№ 2-836/11, провадження № 14-308цс19 (пункт 24)).

У рішенні від 18 січня 2001 року у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» («Chapman v. the United Kingdom», заява № 27238/95, пункт 70) Європейський суд

з прав людини наголосив, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень

за відсутності належної для цього підстави.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає,

що наведені висновки зводяться до надмірного формалізму, порушують принципи приватного права, зокрема принцип свободи заповіту, складовою якого

є необхідність поваги до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

У зазначених справах Верховний Суд у складі колегій суддів різних судових палат Касаційного цивільного суду застосував норми права у подібних правовідносинах без урахування вказаного підходу щодо вирішення аналогічного питання, сформованого раніше колегіями різних судових палат Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, а також без урахування відповідних правових висновків Великої Палати Верховного Суду.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду вважає за необхідне відступити від вищевказаних висновків, викладених у постановах Верховного Суду: у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 червня 2019 року у справі

№ 607/15112/17-ц (провадження № 61-46960св18); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 грудня 2019 року у справі

№ 323/3359/17 (провадження № 61-15028св19); у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 вересня 2022 року у справі

№ 147/1062/21 (провадження № 61-6536св22); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 жовтня 2022 року у справі № 647/2133/19 (провадження № 61-12081св20); у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 року у справі № 517/129/20 (провадження № 61-8933св22).

Висновки Верховного Судуу складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права

Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду дійшов наступного висновку.

Свобода заповіту охоплює особисте здійснення заповідачем права на заповіт шляхом вільного волевиявлення, яке, будучи належним чином вираженим, піддається правовій охороні і після смерті заповідача. Свобода заповіту як принцип спадкового права включає, серед інших елементів, також необхідність поваги

до волі заповідача та обов`язковість її виконання.

Ієрархія актів цивільного законодавства може базуватися на їх юридичній силі (вимір по вертикалі). Вона поширюється, по-перше, на співвідношення закону

та підзаконних актів та, по-друге, на співвідношення Конституції та законів

При цьому можливість видання актів цивільного законодавства на підзаконному рівні для зазначених органів суттєвим чином обмежена.

На рівні Конституції України та закону не передбачено можливості Міністерства юстиції України регулювати вимоги щодо форми і порядку посвідчення заповіту.

Законодавець у ЦК України не передбачив такої підстави для кваліфікації заповіту, посвідченого секретарем сільської ради, нікчемним, як відсутність рішення виконавчого комітету сільської ради щодо покладання на цю посадову особу вчинення нотаріальних дій, так і відсутність вказівки в заповіті місця народження заповідача. Це не впливає на форму заповіту та порядок його посвідчення. Протилежна кваліфікація буде базуватися на мотивах розширеного розуміння вимог до форми і порядку його посвідчення і порушить принцип свободи заповіту, оскільки він піддається правовій охороні й після смерті заповідача.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відмовляючи у задоволенні позову ОСОБА_1 , суд першої інстанції вказав

про неправильно обраний позивачем спосіб судового захисту й виходив

із відсутності правових підстав для визнання заповіту нікчемним, оскільки заповіт, на думку суду, було посвідчено уповноваженою особою і він відповідає вимогам щодо його форми. Суд апеляційної інстанції залишив указане рішення

без змін, погодившись із такими висновками районного суду.

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

З урахуванням наведеного, касаційна скарга представника позивача підлягає залишенню без задоволення. Рішення судів першої й апеляційної інстанцій слід

залишити без змін.

Такі висновки узгоджуються з судовою практикою Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду.

Щодо судових витрат

Згідно з підпунктами «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції має вирішити питання щодо нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; щодо розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат (частина тринадцята статті 141 ЦПК України).

Оскільки Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

за результатами розгляду касаційної скарги судові рішення судів попередніх інстанцій залишає без змін, то в такому разі розподіл судових витрат

не проводиться.

Керуючись статтями 400, 402, 403, 409, 410, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Дасюка Віктора Володимировича, залишити без задоволення.

Рішення Києво-Святошинського районного суду Київської області від 19 жовтня 2022 року та постанову Київського апеляційного суду від 14 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття,

є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Д. Д. Луспеник

Судді: А. І. Грушицький

Б. І. Гулько

В. І. Крат

Є. В. Синельников

І. М. Фаловська

М. Є. Червинська