№183/4256/21 Постанова ОП ВС від 24.02. 2025 р. Законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя.

Постанова

Іменем України

24 лютого 2025 року

м. Київ

справа № 183/4256/21

провадження № 61-15813сво23

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:

головуючий - Синельников Є. В. (суддя-доповідач),

судді: Грушицький А. І., Гулько Б. І., Крат В. І. (суддя, який оформив постанову), Луспеник Д. Д., Фаловська І. М., Червинська М. Є.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник Світлана Вікторівна,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , на рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року у складі судді Сороки О. В. та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року у складі колегії суддів: Красвітної Т. П., Єлізаренко І. А., Свистунової О. В.,

Історія справи

Короткий зміст позову

У червні 2021 року ОСОБА_1 звернулась з позовом до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В., про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом.

Позов мотивований тим, що 30 січня 2012 року ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_4 склали заповіт подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом та зареєстрований в реєстрі за № 121.

Відповідно до вказаного заповіту належну їм на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку за кадастровим номером 1223285000:02:020:0101 ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_4 заповіли ОСОБА_2 .

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер. Після його смерті позивачка звернулася до нотаріуса для прийняття права власності на частку у праві спільної сумісної власності, яка належала чоловіку, проте їй було відмовлено на підставі статті 1243 ЦК України.

При замовленні технічної документації на спірну земельну ділянку вона дізналася, що відповідно до витягу з Державного земельного кадастру земельна ділянка з кадастровим номером 1223285000:02:020:0101 належить на праві приватної власності лише її покійному чоловіку на підставі державного акта від 09 грудня 1994 року, а тому ця ділянка була його особистою власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, як було визначено у заповіті подружжя.

Позивачка вважала, що земельна ділянка з кадастровим номером 1223285000:02:020:0101 за адресою: АДРЕСА_2 , не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам частини першій статті 1243 ЦК України. У зв`язку з чим, вказана земельна ділянка підлягає спадкуванню за законом відповідно до частини першої статті 1261 ЦК України, а позивач є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину.

ОСОБА_1 просила:

визнати недійсним заповіт подружжя, укладений ОСОБА_1 та ОСОБА_4 , посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. 30 грудня 2012 року, який зареєстрований в реєстрі за № 121, в частині спадкування земельної ділянки, яка розташована на території СТ «Узлісся» Орлівщинської сільської ради Дніпропетровської області;

визнати право власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223285000:02:020:0101, за ОСОБА_1 , шляхом спадкування за законом.

Короткий зміст відзиву

ОСОБА_2 подав в суді першої інстанції відзив, який мотивований тим, що:

відповідач спростовує твердження позивача про те, що земельна ділянка являється особистою власністю ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , така позиція, на думку відповідача є хибною, оскільки на момент укладання заповіту подружжя, у СК України не було передбачено належність приватизованих земельних ділянок до особистої власності одного з подружжя. Отже позивачка була співвласником зазначеної земельної ділянки на момент укладення заповіту подружжя;

оскільки подружжя перебувало у шлюбі з 25 червня 1983 року, то отримання державного акту на право приватної власності на землю 09 грудня 1994 року відповідає правовій нормі, яка регулювала майнові сімейні правовідносини в той період часу, а саме КпШС статей 22, 24, якими було передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном, а тому, що заповіт повністю відповідає вимогам закону, оскільки він складений щодо майна, яке належало подружжю на праві спільної сумісної власності;

позивачкою пропущено позовну давність, оскільки оспорюваний заповіт було укладено у 2012 році, а з позовною заявою вона звернулася лише у 2021 році. Крім того, відповідач зазначає, що доводи зазначені позивачкою щодо обґрунтованості пропуску строку звернення із зазначеним позовом не відповідають дійсності, оскільки у 2016 році ОСОБА_1 вже зверталася до відповідача ОСОБА_2 із позовною заявою про визнання недійсним цього заповіту подружжя з іншими підставами, отже посилання позивачки на її необізнаність є безпідставними, за таких умов відповідач просить відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі;

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В., про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку, в порядку спадкування за законом.

Рішення суду мотивоване тим, що:

після смерті чоловіка ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 позивачка звернулася до П`ятої дніпровської нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини. Матеріали справи місять лист державного нотаріуса Ужви Т.М, адресований на адресу ОСОБА_1 , у якому нотаріус роз`яснює спадкоємцю за законом порядок накладення заборони відчуження майна, зазначеного у заповіті, а також порядок зняття заборони на відчуження майна. На вимогу суду, П`ятою дніпровською державною нотаріальною конторою, надано копію спадкової справи після смерті ОСОБА_4 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , відповідно до якої ОСОБА_1 прийняла спадщину за законом після смерті чоловіка, доказів про прийняття спадщини спадкоємцем за заповітом, - відповідачем по справі, суду не подано. Також суду надано копію нотаріальної справи щодо посвідчення заповіту подружжя реєстровий № 121 від 30 січня 2012 року, відповідно до яких на час посвідчення заповіту ОСОБА_4 належала земельна ділянка, площею 0,102 га, розташована на території садового товариства «Узлісся» (державний акт на право власності на земельну ділянку серії ДП № 000668); виданий Орлівщинською сільською радою на підставі рішення 17 сесії від 23 грудня 1993 року;

з урахуванням змін до статті 61 СК України щодо об`єктів права спільної сумісної власності земельна ділянка, набута внаслідок безоплатної передачі її одному з подружжя із земель державної або комунальної власності, у тому числі приватизації в період із 08 лютого 2011 року по 13 червня 2012 року, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя. У справі, що переглядається, земельна ділянка була набута у приватну власність ОСОБА_4 на підставі рішення відповідної сільської ради для ведення садівництва у 1994 році, а тому не може бути об`єктом спільної сумісної власності;

за життя чоловіка позивач не скористалася своїм правом відмовитися від спільного заповіту. Суду не надано доказів, що ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , за життя скористався своїм правом відмовитися від спільного заповіту подружжя. Відповідно до наданої копії оспорюваного заповіту при його складанні нотаріусом було встановлено дієздатність заповідачів, позивачем власноруч зазначено, що вона текст заповіту прочитала, а отже, на момент його підписання, це було її особисте волевиявлення. Належних та допустимих доказів відсутності волевиявлення іншого з подружжя ОСОБА_4 , суду не подано. Т

смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено спільний заповіт, та не породжує виникнення спадкових правовідносин. Проте, другий з подружжя повинен звернутися до нотаріуса, щоб оформити перехід права власності на частку у спільному майні подружжя, адже законодавством передбачена спеціальна процедура такого переходу та державна реєстрація речових прав, і відбутися «автоматично» це не може. На майно тимчасово накладається заборона на відчуження (продаж, дарування тощо), яка знімається тільки після смерті другого з подружжя. Це зроблено для того, аби не допустити порушення волі покійного. Для накладення такої заборони також потрібно, щоб той з подружжя, що пережив іншого, звернувся до нотаріуса, що і було вчинено позивачем при подачі заяви про прийняття спадщини. Встановлені в судовому засіданні обставини щодо належності майна особисто спадкодавцеві та наявності його волевиявлення на успадкування цього майна відповідачем, жодним чином не порушують право дружини, що також висловила своє волевиявлення при посвідченні оскаржуваного заповіту, ще й з огляду на те, що призначений у спільному заповіті спадкоємець може скористатися своїм правом на отримання цієї спадщини лише після смерті другого з подружжя. Аналізуючи викладене, суд приходить до переконання про необґрунтованість позовних вимог ОСОБА_5 , та як наслідок про відмову у задоволенні позову;

суд першої інстанції вказав, що оскільки підстави для задоволення позову відсутні, у суду не виникає обов`язку зазначення у рішенні суду висновку щодо вирішення питання спливу позовної давності як додаткової підстави для відмови в задоволенні позову.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року:

апеляційні скарги представника ОСОБА_1 - ОСОБА_6 , ОСОБА_2 задоволено частково;

рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року змінено в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову;

в іншій частині рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що:

відповідно до частини першої статті 1243 ЦК України подружжя також, має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті (частина друга статті 1243 ЦК України). За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню (частина третя статті 1243 ЦК України). У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (частина четверта статті 1243 ЦК України). З наведеної норми вбачається, що закон визначає право подружжя на складення спільного розпорядження щодо майна, яке належить їм на праві спільної сумісної власності, на випадок їх смерті, яке за своєю природою є одностороннім правочином. Особливість заповіту подружжя як одностороннього правочину полягає у тому, що сторона вказаного правочину поєднує у собі двох осіб - членів подружжя, що у свою чергу впливає на початок відносин спадкування;

смерть одного з подружжя є підставою для припинення режиму спільної сумісної власності майна подружжя, стосовно якого складено заповіт, але не породжує виникнення спадкових правовідносин до моменту смерті іншого з подружжя. Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, яка викладена, зокрема, у постанові від 15 червня 2022 року у справі №358/304/21.

У постанові Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі №759/19779/18, провадження №61-4523св21, сформульовано висновок, відповідно до якого у справах про визнання у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування;

як вбачається зі змісту позовної заяви, ОСОБА_1 було пред`явлено позов про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності в порядку спадкування за законом на земельну ділянку по АДРЕСА_2 до відповідача ОСОБА_2 , на ім`я якого складено заповіт подружжя від 30 січня 2012 року.

як було встановлено під час розгляду справи, із заявою щодо прийняття спадщини після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , у зв`язку з проживанням разом зі спадкодавцем на час відкриття спадини, звернулась позивачка ОСОБА_1 (а.с. 132 зворот). Інших заяв про прийняття спадщини після ОСОБА_4 чи відмову від прийняття спадщини, тощо, у встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини не подавалось. Разом зі спадкодавцем ОСОБА_4 за адресою по АДРЕСА_3 на час смерті була зареєстрована позивачка (а. с. 136). Тобто, окрім позивачки, після ОСОБА_4 спадщину ніхто не прийняв;

заповіт подружжя має певні особливості. Згідно частини другої статті 1243 ЦК України, після смерті одного з подружжя частка у праві спільної сумісної власності переходить до другого з подружжя, який пережив. Це свідчить, що у цьому разі спадкоємець за заповітом не закликається до спадкування після смерті першого із подружжя. Встановивши, що власник спірної земельної ділянки ОСОБА_4 помер; враховуючи, що позивачка претендує на визнання за нею права власності на спірну земельну ділянку у порядку спадкування за законом, - колегія дійшла висновку, що належними співвідповідачами у справі, що переглядається, є спадкоємці першої черги за законом, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 , або (у разі відсутності спадкоємців за законом, окрім позивачки) територіальна громада Орлівщинської сільської ради, яка увійшла до Піщанської об`єднаної територіальної громади, - в особі Піщанської сільської ради. Суду не надано доказів, що ОСОБА_2 , на ім`я якого складений заповіт подружжя, є також спадкоємцем за законом після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Клопотання про витребування відповідних доказів судом - не заявлено, що підтверджується матеріалами справи, протоколом судового засідання;

цей позов заявлений з приводу спадкування майна за законом після ОСОБА_4 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_1 ; встановивши відсутність інших спадкоємців першої черги, окрім позивачки, які прийняли спадщину; приймаючи до уваги, що до участі у справі судом першої інстанції не було залучено як належного співвідповідача територіальну громаду в особі Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області, - колегія дійшла висновку, що у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним заповіту подружжя та визнання права власності на земельну ділянку в порядку спадкування за законом слід відмовити з наведених вище підстав. У зв`язку з викладеним, рішення суду першої інстанції підлягає зміні в частині правового обґрунтування відмови у задоволенні позову. В іншій частині рішення підлягає залишенню без змін. Питання щодо застосування позовної давності апеляційним судом не вирішується, оскільки позов не підлягає задоволенню з наведених вище підстав.

Аргументи учасників справи

У листопаді 2023 року ОСОБА_2 подав касаційну скаргу за підписом представника Шульги В. С. , в якій просив:

рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року змінити в мотивувальній частини;

відмовити у задоволенні позову з причин пропуску позовної давності;

судові витрати покласти на позивача.

Касаційна скарга мотивована тим, що:

суд апеляційної інстанції зробив помилковий висновок щодо неналежності відповідача, оскільки спір у цій справі прямо зачіпає права та інтереси відповідача. Спірна земельна ділянка заповідана саме йому за оспорюваним заповітом подружжя, а висновок суду апеляційної інстанції щодо неналежності відповідача створює пряму загрозу того, що позивач звернеться до суду із позовом до Піщанської сільської ради і як наслідок, відбудеться судовий процес щодо оспорюваного заповіту подружжя, в якому ОСОБА_2 не буде мати процесуальний статус відповідача;

суди безпідставно не застосували наслідки пропуску позовної давності. Вказує, що заповіт укладений у 2012 році, тобто 10 років тому. Оригінал державного акта від 09 грудня 1994 року був у позивача в наявності. Копія вказаного державного акта була надана нотаріусу під час оформлення заповіту. Отже всі обставини були відомі позивачу в день складення заповіту - 30 січня 2012 року. Крім того, у 2016 році позивач зверталась до відповідача ОСОБА_2 із позовною заявою про визнання недійсним цього заповіту подружжя з інших підстав (справа № 203/1371/16-ц), позов якої було залишено без розгляду. Тому посилання позивача на її необізнаність, є безпідставними. Позивачем не доведено, якими саме поважними причинами та обставинами зумовлена її «необізнаність» тривалий час.

У додаткових поясненнях, поданих 01 листопада 2024 року, ОСОБА_2 , від імені якого діє адвокат Шульга В. С., фактично підтверджує доводи касаційної скарги.

Рух справи

Ухвалою Верховного Суду від 16 листопада 2023 року відкрито касаційне провадження у справі, витребувано з суду першої інстанції матеріали цивільної справи.

У грудні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.

Ухвалою Верховного Суду від 03 вересня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Межі та підстави касаційного перегляду

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

В ухвалі про відкриття касаційного провадження зазначаються підстава (підстави) відкриття касаційного провадження (частина восьма статті 394 ЦПК України).

В ухвалі Верховного Суду від 16 листопада 2023 року зазначено, що:

касаційна скарга містить передбачені частиною другою статті 389 ЦПК України підстави для відкриття касаційного провадження (суд апеляційної інстанції в оскарженому судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановах Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі № 523/9076/16-ц, від 07 жовтня 2020 року у справі № 705/3876/18, від 19 серпня 2020 року у справі № 639/6295/16-ц, від 14 липня 2020 року у справі № 686/23977/18, від 08 липня 2020 року у справі № 612/808/18, від 31 березня 2021 року у справі № 240/12017/19, від 24 грудня 2020 року у справі № 510/1286/16-а, від 21 лютого 2020 року у справі № 340/1019/19 та судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України).

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року передано справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

Ухвала Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 11 вересня 2024 року мотивована тим, що:

касаційний суд вважає за необхідне передати справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду для відступу від висновку щодо застосування норм у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі № 358/304/21 (провадження № 61-595св22) та зробити висновок про те, що:

«нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;

як свідчить зміст норм книги 6 ЦК України, і, зокрема, частини першої статті 1257 ЦК України, законодавець допускає оспорення заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту), а не самим заповідачем (чи одним із заповідачів за спільним заповітом подружжя). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя;

законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Внаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлю поширення на це майно правового режиму спільної власності;

у спадковому праві (книга 6 ЦК України) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповіту повністю або частково. Конструкція втрати чинності заповіту поширюється як на «звичайний» заповіт, так і на спільний заповіт подружжя. Втрата чинності заповіту може мати, зокрема, у разі: (1) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом; (2) якщо права та/обов`язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші; (3) розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя. Тому у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт в цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом.

Ухвалою Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 15 жовтня 2024 року прийнято та призначено до розгляду справу.

Фактичні обставини

Між ОСОБА_4 та ОСОБА_7 25 червня 1983 року зареєстровано шлюб.

30 січня 2012 року ОСОБА_4 та ОСОБА_1 складено заповіт подружжя, який посвідчений приватним нотаріусом Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. та зареєстрований в реєстрі за № 121.

Відповідно до заповіту від 30 січня 2012 року, належні подружжю на праві спільної сумісної власності квартиру АДРЕСА_1 та земельну ділянку за кадастровим номером 1223285000:02:020:0101, вони заповіли ОСОБА_2 .

За текстом заповіту нотаріусом роз`яснено статті 1241, 1243, 1254, 1307 ЦК України, а також роз`яснено, що за життя дружина або чоловік має право відмовитися від заповіту. Також заповітом передбачено, що у разі смерті одного з подружжя другий з подружжя, який його пережив, повинен інформувати нотаріуса для накладання заборони відчуження майна, зазначеного в заповіті.

Спірна земельна ділянка площею 0,102 га для ведення садівництва, розташована на території Садового товариства «Узлісся» належала за життя ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП № 000668, виданого 09 грудня 1994 року Орлівщинською сільською радою відповідно до рішення 17 сесії від 23 грудня 1993 року.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_4 помер.

Відповідно до повної копії спадкової справи після ОСОБА_4 , що помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , заведеної П`ятою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, до нотаріальної контори із заявою щодо прийняття спадщини, у зв`язку з проживанням разом зі спадкодавцем на час відкриття спадини, звернулась позивач ОСОБА_1 . Інших заяви про прийняття спадщини після ОСОБА_4 чи відмову від прийняття спадщини, тощо не подавалось.

ОСОБА_1 з 26 березня 1998 року зареєстрована за адресою: АДРЕСА_3 . За цією адресою раніше був зареєстрований ОСОБА_4 з березня 1998 року по день смерті ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Заочним рішенням Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 11 грудня 2015 року у цивільній справі № 203/5746/15-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/54373483) відмовлено у задоволенні позову ОСОБА_1 до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В. про визнання недійсним заповіту від 30 січня 2012 року, оскільки приватний нотаріус є неналежним відповідачем.

Відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень заочне рішення № 203/5746/15-ц не оскаржувалось та набрало законної сили.

Ухвалою Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2016 року у цивільній справі № 203/1371/16-ц (https://reyestr.court.gov.ua/Review/63247981) позов ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа - приватний нотаріус Дніпропетровського міського нотаріального округу Олійник С. В., про визнання заповіту недійсним залишено без розгляду.

Ухвала Кіровського районного суду м. Дніпропетровська від 23 листопада 2016 року № 203/1371/16-ц не оскаржувалась та набрала законної сили, відповідно до відомостей з Єдиного державного реєстру судових рішень.

Позиція Верховного Суду

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду заслухав суддю-доповідача, перевірив наведені у касаційній скарзі доводи, за результатами чого робить висновок про часткове прийняття аргументів, викладених у касаційній скарзі, з таких мотивів.

Щодо наявності підстав відступу

Ключовим питанням, що постало перед судами в цій справі є те, який правовий наслідок розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя? Це питання допускає кілька варіантів відповідні на нього:

розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлює нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;

розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя є підставою для оспорювання заповіту подружжя в цій частині;

розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя зумовлює поширення на це майно правового режиму спільної власності, а тому спільний заповіт є чинним;

розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя обумовлює втрату чинності заповіту подружжя в цій частині.

Європейський суд з прав людини зауважує, що національні суди мають вибирати способи такого тлумачення, які зазвичай можуть включати акти законодавства, відповідну практику, наукові дослідження тощо (VOLOVIK v. UKRAINE, № 15123/03, § 45, ЄСПЛ, 06 грудня 2007 року).

Загальними засадами цивільного законодавства є, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність (пункт 6 статті 3 ЦК Украйни).

Тлумачення, як статті 3 ЦК України загалом, так і пункту 6 частини першої статті 3 ЦК України, свідчить, що загальні засади (принципи) приватного права мають фундаментальний характер й інші джерела правового регулювання, у першу чергу, акти цивільного законодавства, мають відповідати змісту загальних засад. Це, зокрема, проявляється в тому, що загальні засади (принципи) є по своїй суті нормами прямої дії та повинні враховуватися, зокрема, при тлумаченні норм, що містяться в актах цивільного законодавства (див. зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20).

Для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Об`єднана палата зауважує, що розумність характерна та властива як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватноправових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і тлумачення процесуальних норм (див: постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 16 червня 2021 року в справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року в справі № 209/3085/20, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 вересня 2022 року в справі № 519/2-5034/11).

Для приватного права апріорі притаманна диспозитивність, яка проявляється, зокрема, в тому, що особа, з урахуванням принципу свободи правочину, сама вирішує вчиняти чи не вчиняти певний правочин (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 липня 2022 року в справі № 303/2983/19 (провадження № 61-4745св21), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 29 січня 2024 року в справі № 369/7921/21 (провадження № 61-5293 сво 23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2024 року в справі № 712/3590/22 (провадження № 61-14297сво23)).

Касаційний суд вже звертав увагу, що автономія волі та приватний інтерес є «підвалинами» сучасного приватного права. Завдання приватного права полягає у «напрацюванні» таких правил, які максимальною мірою забезпечують автономію волі та реалізацію приватного інтересу кожної особи, без порушення прав і інтересів інших осіб (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 серпня 2024 року в справі № 601/1396/21 (провадження № 61-6001св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 04 листопада 2024 року в справі № 532/1550/23 (провадження № 61-4145сво24)).

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ. До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто, правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав взагалі) (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду 21 грудня 2021 року в справі № 148/2112/19 (провадження № 61-18061св20), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу як приватно-правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати. По своїй суті ініціювання спору про недійсність правочину, договору, акту органу юридичної особи чи документу не для захисту цивільних прав та інтересів є недопустимим (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 27 січня 2020 року в справі № 761/26815/17 (провадження № 61-16353сво18)).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним) (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 28 липня 2021 року в справі № 759/24061/19 (провадження № 61-8593св21)).

В ЦК України закріплений підхід, при якому оспорюваність правочину конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Оспорюваний правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України). Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду. Оспорювання правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорювання правочину, ресцисорний позов) (див, зокрема, постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23)).

Для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорення правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Як наявність підстав для визнання оспорюваного правочину недійсним, так і порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду, має встановлюватися саме на момент вчинення оспорюваного правочину (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 червня 2021 року в справі № 761/12692/17 (провадження № 61-37390свп18)).

Касаційний суд вже наголошував, що застосування позову про оспорення правочину (ресцисорного позову) потребує не лише встановлення підстав для оспорення, але й порушення суб`єктивного цивільного права або інтересу особи, яка звернулася до суду (див. постанову Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 30 травня 2024 року в справі № 229/7156/19 (провадження № 61-4283св24)).

Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Наявність підстав для визнання договору недійсним має встановлюватися судом на момент його укладення. Тобто, недійсність договору має існувати в момент його укладення, а не в результаті невиконання чи неналежного виконання зобов`язань, що виникли на підставі укладеного договору. Невиконання чи неналежне виконання зобов`язань, що виникли на підставі оспорюваного договору, не є підставою для його визнання недійсним (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 червня 2020 року в справі № 177/1942/16-ц (провадження № 61-2276св19)).

Тлумачення частини першої статті 203 ЦК України свідчить, що під змістом правочину розуміється сукупність умов, викладених в ньому. Зміст правочину, в першу чергу, має відповідати вимогам актів цивільного законодавства, перелічених в статті 4 ЦК України. Втім більшість законодавчих актів носять комплексний характер, і в них поряд із приватно-правовими можуть міститися норми різноманітної галузевої приналежності. За такої ситуації необхідно вести мову про те, що зміст правочину має не суперечити вимогам, встановленим у приватно-правовій нормі, хоча б вона містилася в будь-якому нормативно-правовому акті, а не лише акті цивільного законодавства. Під вимогами, яким не повинен суперечити правочин, мають розумітися ті правила, що містяться в імперативних приватно-правових нормах (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2022 року в справі № 613/1436/17 (провадження № 61-17583св20)).

Натомість нікчемним є той правочин, недійсність якого встановлена законом і для визнання його недійсним не вимагається рішення суду (частина друга статті 215 ЦК України). Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним» (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 09 січня 2019 року у справі № 759/2328/16 (провадження № 61-5800зпв18)). Нікчемний правочин, на відміну від оспорюваного, не створює юридичних наслідків, тобто, не «породжує» (змінює чи припиняє) цивільних прав та обов`язків (див. постанову Верховного Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

Якщо недійсність певного правочину встановлена законом, тобто якщо цей правочин нікчемний, позовна вимога про визнання його нікчемним не є належним способом захисту права чи інтересу позивача. За наявності спору щодо правових наслідків недійсного правочину, одна зі сторін якого чи інша заінтересована особа вважає його нікчемним, суд перевіряє відповідні доводи та у мотивувальній частині судового рішення, застосувавши відповідні положення норм матеріального права, підтверджує чи спростовує обставину нікчемності правочину.

Нікчемний правочин (частина друга статті 215 ЦК України) є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 лютого 2023 у справі № 359/12165/14-ц (провадження № 61-13417св21), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 13 березня 2023 року в справі № 398/1796/20 (провадження № 61-432сво22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 09 вересня 2024 року у справі № 466/3398/21 (провадження № 61-2058сво23)).

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі (частина друга статті 1257 ЦК України).

Спадкування здійснюється за заповітом або за законом (частина перша статті 1217 ЦК України).

Заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (стаття 1236 ЦК України).

Заповітом може бути охоплено: ті права і обов`язки, які належать спадкодавцю на момент його складення; не тільки права і обов`язки, які належать спадкодавцю на момент його складення, а й ті, що виникнуть у спадкодавця після складання заповіту. Заповідач, як власник, може на свій розсуд як набувати права на майно, так і припиняти їх. Наявність заповіту не обмежує заповідача в тому, щоб майно, вказане в заповіті, продати, подарувати або укласти щодо нього договір довічного утримання тощо (див. постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 травня 2018 року у справі № 285/1055/16-ц (провадження № 61-21778св18)).

Цей суд вже вказував, що у спадковому праві (книга 6 ЦК України) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповіту. Втрата чинності може мати, зокрема, у разі: (а) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом. Тобто, якщо новий заповіт повністю суперечить попередньому заповіту, то новий заповіт скасовує попередній заповіт і визначення спадкоємця (спадкоємців) і/або спадкового майна відбувається на підставі останнього заповіту; (б) якщо права та/обов`язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші. Наприклад, склад майна, визначеного спадкоємцю (спадкоємцям) на час складання заповіту, на момент відкриття спадщини істотно змінився, зокрема, якщо зазнало трансформації право вказане в заповіті. Саме тому законодавець визначає, що чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 01 грудня 2023 року в справі № 595/731/21 (провадження № 61-12481ск23)).

Подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності. У разі складення спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті. За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту. Така відмова підлягає нотаріальному посвідченню. У разі смерті одного з подружжя нотаріус накладає заборону відчуження майна, зазначеного у заповіті подружжя (стаття 1243 ЦК України).

Касаційний суд вже звертав увагу, що такий вид заповіту може бути складений лише конкретно визначеними суб`єктами, тобто особами, які перебувають у зареєстрованому шлюбі. За заповітом подружжя спадкодавці заповідають тільки те майно, що набуте ними у спільну сумісну власність. Предметом такого заповіту є майно, що належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і спадкування цього майна відбувається в декілька етапів: спершу успадковується частка у спільній сумісній власності одного з подружжя другим з подружжя, який його пережив, а після смерті останнього зазначене в заповіті майно успадковується спадкоємцями за заповітом. Тобто законом не передбачено право заповідачів на встановлення певних умов, за наявності яких виникає право на спадкування іншим подружжям, позбавлення його права на спадкування, передбачення заповідального відказу тощо, що дозволяється у випадку складання індивідуального заповіту (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 12 квітня 2018 року в справі № 761/22959/15-ц (провадження № 61-43св17)).

Часом відкриття спадщини є день смерті особи або день, з якого вона оголошується померлою (частина третя статті 46 цього Кодексу) (частина друга статті 1220 ЦК України).

Касаційний суд щодо «одноособового» заповіту вказував, що:

право на пред`явлення позову про недійсність заповіту виникає лише після смерті заповідача, і тільки з часу відкриття спадщини заповіт можна оспорити, вступивши у спадкові правовідносини, з чим пов`язується набуття особою статусу заінтересованої особи. Будь-які права та обов`язки спадкоємців, або осіб, які вважають, що їхні права порушуються заповітом, чи осіб, на користь яких зроблено заповідальне розпорядження, виникають лише після смерті заповідача, тобто розпорядження набувають юридичної сили не з часу посвідчення заповіту, а з моменту відкриття спадщини (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 23 листопада 2020 року в справі № 493/1102/17-ц (провадження № 61-2485св19));

початок перебігу позовної давності за вимогою про визнання заповіту недійсним не може початися раніше ніж з наступного дня після відкриття спадщини (див., постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 20 червня 2024 року в справі № 465/4217/14 (провадження № 61-5804св23)).

Обміркувавши викладене, Об`єднана палата зауважує, що:

з урахуванням свободи правочину та, зокрема, заповіту, особа чи особи можуть досить по різному здійснити розпорядження своїми права та обов`язками на випадок смерті. Проте, якщо подружжям обирається для розпорядження подружжям модель спільного заповіту, то їх волевиявлення «підкорюється» тим правилам, які законодавець встановив для спільного заповіту подружжя, зокрема, і щодо розпорядження тільки майном, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності;

нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині;

як свідчить зміст норм книги 6 ЦК України, і, зокрема, частини першої статті 1257 ЦК України, законодавець допускає оспорення «одноособового» заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя;

законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Внаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя і поширення на це майно правового режиму спільної сумісної власності;

За таких обставин, з урахуванням викладеного, Об`єднана палата вважає за необхідне відступити від висновків, викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 15 червня 2022 року у справі № 358/304/21 (провадження № 61-595св22).

Щодо вирішення касаційної скарги по суті

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема, до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема, постанову Верховного Суду в складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 08 листопада 2023 року в справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття орган місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини, а якщо до складу спадщини входить нерухоме майно - за його місцезнаходженням, зобов`язаний подати до суду заяву про визнання спадщини відумерлою. У разі якщо на об`єкті нерухомого майна на момент відкриття спадщини знаходиться рухоме майно, що входить до складу спадщини, таке рухоме майно переходить у власність територіальної громади, якій передано нерухоме майно (частина перша статті 1277 ЦК України, в редакції чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У справах про визнання права власності у порядку спадкування належним відповідачем є спадкоємець (спадкоємці), який прийняв спадщину, а у випадку їх відсутності, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття, належним відповідачем є відповідний орган місцевого самоврядування (див., зокрема, постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 жовтня 2021 року в справі № 234/17030/18 (провадження № 61-12859св21), постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 грудня 2023 року в справі № 199/1204/21 (провадження № 61-4074св23)).

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач. Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (стаття 48 ЦПК України).

Суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі. Після спливу строків, зазначених у частинах першій та другій цієї статті, суд може залучити до участі у справі співвідповідача або замінює первісного відповідача належним відповідачем виключно у разі, якщо позивач доведе, що не знав та не міг знати до подання позову у справі про підставу залучення такого співвідповідача чи заміну неналежного відповідача. Про залучення співвідповідача чи заміну неналежного відповідача постановляється ухвала. За клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача розгляд справи починається спочатку (стаття 51 ЦПК України).

У справі, що переглядається:

позивачка звернулась до суду з позовом до спадкоємця за заповітом подружжя про визнання заповіту подружжя недійсним в частині розпорядження правом на земельну ділянку та визнання права власності на земельну ділянку шляхом спадкування за законом. В обґрунтування позовних вимог позивачка вказала, спірна земельна ділянка не може входити до спадкової маси за заповітом подружжя та не відповідає вимогам частини першій статті 1243 ЦК України. У зв`язку з чим, зазначена земельна ділянка підлягає спадкуванню за законом відповідно до частини першої статті 1261 ЦК України, а позивачка є єдиним спадкоємцем, який прийняв спадщину;

суд першої інстанції при відмові в задоволенні позову вважав, що земельна ділянка була набута у приватну власність ОСОБА_4 на підставі рішення відповідної сільської ради для ведення садівництва у 1994 році, а тому не може бути об`єктом спільної сумісної власності, при складанні заповіту нотаріусом встановлено дієздатність заповідачів, позивачкою власноруч зазначено, що вона текст заповіту прочитала, а отже, на момент його підписання, це було її особисте волевиявлення. Належних та допустимих доказів відсутності волевиявлення іншого з подружжя ОСОБА_4 , суду не подано;

апеляційний суд при зміні мотивів суду першої інстанції про відмову у задоволенні позову, вказав, що положення частини другої статті 1243 ЦК України свідчать, що спадкоємець за заповітом не спадкує після смерті першого із подружжя, власником спірного майна є ОСОБА_4 після смерті власника спірної земельної ділянки, із заявою щодо прийняття спадщини звернулася позивачка, інших заяв про прийняття спадщини після спадкодавця чи відмову від прийняття спадщини, тощо, у встановлений шестимісячний строк для прийняття спадщини не подавалось, доказів того, що ОСОБА_2 , на ім`я якого складений заповіт подружжя, є також спадкоємцем за законом після ОСОБА_4 , суду не надано, тому належними співвідповідачами є спадкоємці першої черги за законом, які прийняли спадщину після смерті ОСОБА_4 , або (у разі відсутності спадкоємців за законом, окрім позивача) територіальна громада;

суд першої інстанції відмовив у задоволенні позовної вимоги про визнання частково недійсним спільного заповіту подружжя внаслідок її необґрунтованості (оскільки відсутні підстави часткової недійсності). Натомість апеляційний суд вважав, що залучені не всі відповідачі, а тому в позові належить відмовити саме з цієї підстави;

суди не врахували, що як свідчить зміст норм книги 6 ЦК України, і, зокрема, частини першої статті 1257 ЦК України, законодавець допускає оспорення «одноособового» заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя. Тобто один із заповідачів за спільним заповітом подружжя не може оспорювати спільний заповіт у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя і відмовити в задоволенні позовної вимоги про визнання частково недійсним спільного заповіту подружжя слід було саме з цієї підстави. Тому судові рішення в цій частині належить змінити в мотивувальній частині;

при відмові в задоволенні позовної вимоги про визнання права власності на спірну земельну ділянку суд першої інстанції вважав, що вона не спадкується спадкоємцем за законом, оскільки включена до спільного заповіту подружжя. Натомість апеляційний суд зазначив, що спірна земельна ділянка є особистим майном спадкодавця, не може бути включена до спільного заповіту подружжя, має спадкуватися на підставі закону позивачкою, проте належний відповідач за цією вимогою незалучений в справу;

суди встановили, що спірна земельна ділянка належала за життя ОСОБА_4 на підставі державного акта на право приватної власності на земельну ділянку серії ДП № 000668, виданого 09 грудня 1994 року Орлівщинською сільською радою відповідно до рішення 17 сесії від 23 грудня 1993 року, тобто була його особистою приватною власністю, вона не могла бути предметом спільного заповіту подружжя та після смерті ОСОБА_4 підлягала спадкуванню за законом;

апеляційний суд встановив, що відсутні інші спадкоємці першої черги, окрім позивачки, які прийняли спадщину; територіальна громада в особі Піщанської сільської ради Новомосковського району Дніпропетровської області до участі в справі як відповідач не залучена;

за таких обставин, апеляційний суд обґрунтовано змінив рішення суду в частині відмови у визнанні права власності на спірну земельну ділянку.

Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань (частина друга статті 410 ЦПК України).

Правило про те, що «не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань» стосується випадків, коли такі недоліки не призводять до порушення основних засад (принципів) цивільного судочинства (див. постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року в справі № 522/18010/18 (провадження № 61-13667сво21)).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи касаційної скарги дають підстави для висновку, оскаржені судові рішення частково прийняті з порушенням норм матеріального права. У зв`язку з цим касаційний суд вважає, що касаційну скаргу належить задовольнити частково, оскаржені судові рішення частково змінити, а в іншій частині залишити без змін.

Оскільки касаційний суд частково змінює судові рішення лише в частині мотивів їх прийняття, то судові витрати покладаються на особу, яка подала касаційну скаргу.

Висновки про правильне застосування норм права

У постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати (частина друга статті 416 ЦПК України).

На підставі викладеного, частини другої статті 416 ЦПК України, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду висловлює такі висновки про застосування норм права.

З урахуванням свободи правочину та, зокрема, заповіту, особа чи особи можуть досить по різному здійснити розпорядження своїми права та обов`язками на випадок смерті. Проте, якщо подружжям обирається для розпорядження подружжям модель спільного заповіту, то їх волевиявлення «підкорюється» тим правилам, які законодавець встановив для спільного заповіту подружжя, зокрема, і щодо розпорядження тільки майном, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності.

Нікчемність правочину чи його частини має прямо бути передбачена в тій чи іншій нормі закону, а не слідувати із розширеного її тлумачення і мати імпліцитний характер. Тобто людина розумна і обачна внаслідок аналізу відповідної норми має усвідомлювати існування нікчемності. Натомість відсутність вказівки про нікчемність правочину чи його частини в нормі закону не може зумовлювати такий «суровий» та «нищівний» наслідок для правочину як нікчемність. Для випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя законодавець на рівні норми закону не передбачив нікчемність спільного заповіту подружжя в цій частині.

Законодавець допускає оспорення заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту), а не самим заповідачем (чи одним із заповідачів за спільним заповітом подружжя). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя.

Законодавець допускає оспорення «одноособового» заповіту саме заінтересованою особою (зокрема, спадкоємцем за законом або за попереднім заповітом, для відновлення чинності попереднього заповіту). Тому конструкція оспорювання спільного заповіту подружжя, також не може бути застосована, навіть у разі розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя.

Законодавець конструює спільний заповіт таким чином, що заповідачами можуть бути тільки особи, які мають статус подружжя, а розпорядження може стосуватися лише майна, яке перебуває в правовому режимі спільної сумісної власності. Внаслідок цього виключається розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя і поширення на це майно правового режиму спільної сумісної власності.

У спадковому праві (книга 6 ЦК України) законодавець передбачив конструкцію втрати чинності заповіту повністю або частково. Конструкція втрати чинності заповіту поширюється як на «звичайний» заповіт, так і на спільний заповіт подружжя. Втрата чинності заповіту може мати, зокрема, у разі: (1) внаслідок складення нового заповіту відбувається втрата чинності попереднім заповітом; (2) якщо права та/обов`язки не існують (припинилися) або перетворилися на інші; (3) розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя. Тому у випадку розпорядження в спільному заповіті подружжя особистим майном одного з подружжя заповіт в цій частині втрачає чинність та таке майно підлягає спадкуванню за законом.

Керуючись статтями 400, 409, 410, 412, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 , яка підписана представником ОСОБА_3 , задовольнити частково.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання частково недійсним заповіту подружжя від 30 грудня 2012 року, змінити, виклавши їх мотивувальні частини в редакції цієї постанови.

Рішення Новомосковського міськрайонного суду Дніпропетровської області від 09 червня 2023 року в зміненій апеляційним судом частині та постанову Дніпровського апеляційного суду від 03 жовтня 2023 року в частині відмови в задоволенні позовної вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про визнання права власності на земельну ділянку, яка розташована за адресою: АДРЕСА_2 , кадастровий номер 1223285000:02:020:0101, шляхом спадкування за законом, залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий Є. В. Синельников

Судді: А. І. Грушицький

Б. І. Гулько

В. І. Крат

Д. Д. Луспеник

І. М. Фаловська

М. Є. Червинська