№ 361/4481/19 Постанова ВП ВС від 22.03.2023 Якщо іпотечне майно було набуте не за кредитні кошти, на нього звертається стягнення в позасудовому порядку .

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 березня 2023 року

м. Київ

Справа № 361/4481/19

Провадження № 14-109цс22

Велика Палата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача Ткачука О. С.,

суддів Британчука В. В., Власова Ю. Л., Гриціва М. І., Гудими Д. А., Єленіної Ж. М., Желєзного І. В., Катеринчук Л. Й., Крет Г. Р., Мартєва С. Ю., Пількова К. М., Прокопенка О. Б., Ситнік О. М., Ткача І. В., Уркевича Ю. Ю., Чумаченко Т. А., Штелик С. П.,

розглянула в порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , на постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року, прийняту у складі колегії суддів Іванової І. В., Невідомої Т. О., Пікуль А. А.

у цивільній справі за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю «АНСУ» до ОСОБА_1 , треті особи: ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , Публічне акціонерне товариство «Всеукраїнський банк розвитку», про виселення із житлового будинку та

ВСТАНОВИЛА:

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2019 року Товариство з обмеженою відповідальністю «АНСУ» (далі - ТОВ «АНСУ», товариство) звернулося до суду з позовом, у якому зазначило, що 25 червня 2013 року між Публічним акціонерним товариством «Всеукраїнський банк розвитку» (далі - ПАТ «ВБР») та ОСОБА_4 укладено кредитний договір № IKIZG.137452.001, за умовами якого остання отримала кредит на споживчі потреби у розмірі 240 000,00 грн з кінцевим терміном повернення до 24 червня 2023 року.

На забезпечення виконання ОСОБА_4 зобов`язань за вказаним кредитним договором 25 червня 2013 року між банком та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки, предметом якого є належні іпотекодавцю житловий будинок з відповідними надвірними будівлями та земельна ділянка площею 0,25 га, що знаходяться на АДРЕСА_1 .

07 листопада 2017 року між ПАТ «ВБР» і ТОВ «АНСУ» укладено договір про відступлення прав вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами, відповідно до якого товариство набуло статус нового кредитора за кредитним договором та іпотекодержателя за договором іпотеки.

ТОВ «АНСУ» зазначило, що у зв`язку з порушенням позичальником умов кредитного договору 18 липня 2018 року товариство у позасудовий спосіб звернуло стягнення на предмет іпотеки шляхом визнання права власності на нього. Після оформлення права власності на нерухомість товариство намагалося отримати доступ до житла, однак перешкодою для вчинення зазначених дій стала реєстрація з 28 лютого 2015 року та проживання у житловому будинку ОСОБА_1 , яка не є колишнім власником житлового будинку, не була позичальником за кредитним договором, а її реєстрацію у спірному житловому будинку без згоди банку здійснено після укладення договору іпотеки.

03 травня 2019 року ТОВ «АНСУ» направило ОСОБА_1 вимогу про добровільне звільнення житла, однак остання, отримавши її, не виконала цю вимогу.

Ураховуючи викладене, ТОВ «АНСУ» як новий власник спірного майна на підставі частини третьої статті 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) просило виселити ОСОБА_1 із житлового будинку АДРЕСА_1 без надання іншого житла.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

25 січня 2021 року рішенням Броварського міськрайонного суду Київської області у задоволенні позову ТОВ «АНСУ» відмовлено.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що будинок АДРЕСА_1 придбаний не за кредитні кошти, а ОСОБА_1 не є боржником за кредитним договором та не має іншого житла, тому відсутні підстави для її виселення з предмета іпотеки без надання їй іншого житлового приміщення.

Суд першої інстанції застосував положення частини другої статті 109 ЖК УРСР, частини першої статті 40 Закону України від 05 червня 2003 року № 898-IV «Про іпотеку» (далі - Закон № 898-IV) та врахував правові висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладені у постанові від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, щодо неможливості виселення із жилого приміщення, що було предметом іпотеки, без одночасного надання іншого житла у разі, якщо воно було придбане не за кредитні кошти.

04 серпня 2021 року постановою Київського апеляційного суду рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року скасовано і ухвалено нове судове рішення, яким позов ТОВ «АНСУ» задоволено. Виселено ОСОБА_1 із житлового будинку на АДРЕСА_1 без надання іншого житла. Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, застосовується лише в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку. При зверненні стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі іпотечного договору виселення мешканців з відповідного об`єкта нерухомості здійснюється за умови дотримання іпотекодержателем передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та в частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури - у разі невиконання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Оскільки ТОВ «АНСУ» дотрималося процедури звернення стягнення на іпотечне майно шляхом позасудового врегулювання на підставі договору, а ОСОБА_1 порушує його права як нового власника будинку, то наявні підстави для задоволення позову та виселення останньої зі спірного житлового будинку без надання іншого житла.

Вирішуючи спір, апеляційний суд врахував правові висновки Верховного Суду України, викладені у постановах від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15, від 19 квітня 2017 року у справі № 6-3057цс16; Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19), зокрема що:

- вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону № 898-IV (постанова Верховного Суду України від 19 квітня 2017 року у справі № 6-3057цс16);

- частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян із житлових приміщень, придбаних не за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, забезпеченого іпотекою цього приміщення, без одночасного надання іншого постійного жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного жилого приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Аналіз зазначених правових норм дає підстави для висновку про те, що в разі звернення стягнення на іпотечне майно в судовому порядку та ухвалення судового рішення про виселення мешканців з іпотечного майна, яке не придбане за рахунок кредитних коштів, підлягають застосуванню як положення частини другої статті 39 та/або частини першої статті 40 Закону № 898-IV, так і частини другої статті 109 ЖК УРСР (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15);

- зазначена у частині другій статті 40 Закону № 898-IVта у частині третій статті 109 ЖК УРСР вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою частиною першою статті 35 Закону № 898-IV. Таким чином, у разі якщо сторони договору іпотеки передбачили у ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури. Її недотримання є підставою для відмови в позові про виселення мешканців житла, що є предметом іпотеки і на яке звертається стягнення, оскільки на момент звернення з таким позовом немає порушення, невизнання або оспорювання прав іпотекодержателя чи нового власника стосовно предмета іпотеки (постанова Великої Палати Верховного Суду від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19)).

Короткий зміст наведених у касаційній скарзі вимог

У вересні 2021 року представник ОСОБА_1 - адвокат Явдошенко О. В. подав до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року і залишити в силі рішення Броварського міськрайонного суду Київської області від 25 січня 2021 року.

Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що апеляційний суд застосував норми права без урахування висновків, викладених у постановах Верховного Суду України від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15, від 02 та 30 вересня 2015 року у справах № 6-1049цс15 та № 6-1892цс15, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц (провадження № 61-29115сво18) та у постановах Верховного Суду від 28 лютого 2020 року у справі № 320/10637/14-ц (провадження № 61-670св19), від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 (провадження № 61-18178св20).

Заявник зазначив, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Визначальним при вирішенні питання про те, чи існують підстави для виселення осіб, які проживають у житловому приміщенні, яке було передано в іпотеку з метою забезпечення виконання зобов`язань за валютним кредитом, є встановлення за які кошти придбано іпотечне майно. Якщо іпотечне майно придбано за особисті кошти позичальника, а не за рахунок кредиту, то виселення таких громадян можливе лише з одночасним наданням іншого постійного житла (такий висновок міститься у постановах Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 28 лютого 2020 року у справі № 320/10637/14-ц, від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, постановах Верховного Суду України від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, від 18 березня 2015 року у справі № 6-39цс15).

Оскільки нерухоме майно, що передавалося в іпотеку, не було придбане позичальником ОСОБА_4 за кредитні кошти, то це, на думку заявника, унеможливлює виселення із нього ОСОБА_1 без надання їй іншого постійного житла.

Постанова Верховного Суду від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17 містить висновок і про те, що колишні власники та особи, які проживають у житлі, придбаному за їхні кошти та передані в іпотеку, навіть після звернення іпотекодержателем стягнення на таке майно в силу положень статті 109 ЖК УРСР мають право на користування таким житлом до моменту виселення з наданням їм іншого постійного житла.

При цьому заявник звертає увагу на те, що з урахуванням статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Позиція інших учасників справи

У жовтні 2021 року ТОВ «АНСУ» подало відзив на касаційну скаргу, в якому просить залишити її без задоволення, посилаючись на те, що оскаржуване судове рішення апеляційного суду є законним та обґрунтованим, відповідає усім фактичним обставинам справи.

Заявник звертає увагу на те, що у спірному житловому будинку ОСОБА_1 зареєстрована на порушення умов договору іпотеки (пункту 20.12), а саме після його укладення, без письмової згоди на це іпотекодержателя. Крім того, вона не втратила право на проживання за попереднім місцем реєстрації (місцем реєстрації її матері - ОСОБА_3 ), де вона була зареєстрована та проживала на дату укладення договору іпотеки. А тому вважає, що виселення відповідачки є пропорційним заходом захисту інтересів сторін у спорі.

Рух справи в суді касаційної інстанції

14 вересня 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду відкрито касаційне провадження та витребувано матеріали справи із суду першої інстанції.

01 листопада 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу призначено до судового розгляду.

17 листопада 2021 року ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.

07 листопада 2022 року ухвалою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду справу передано на розгляд Великої Палати Верховного Суду з підстав, передбачених пунктом 7 розділу XIII «Перехідні положення» Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) з огляду на наявність підстав для відступу від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Об`єднана палата Касаційного цивільного судуу складі Верховного Судукерувалася таким.

Відповідно до частин першої, другої статті 40 Закону № 898-IV звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом. Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК УРСР, згідно із частиною першою якої звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частин другої, третьої статті 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду. Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Таким чином, частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення.

Отже, за змістом цих норм особам, які виселяються із житлового будинку (житлового приміщення) - предмета іпотеки у зв`язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло, якщо іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту (позики), забезпеченого іпотекою цього житла.

Такі висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду України, викладеній у постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, та Великої Палати Верховного Суду, викладеній у постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18).

Крім того, Велика Палата Верховного Суду у вказаній вище постанові зазначила й про те, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, є законним та обґрунтованим, ураховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

На думку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, у наведених постановах Верховного Суду України та Великої Палати Верховного Суду висловлена правова позиція, яка стосувалася неможливості виселення з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, при зверненні стягнення на предмет іпотеки у судовому порядку шляхом проведення прилюдних торгів, без надання іншого постійного житла.

У справі, яка переглядається, суди встановили, що сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору і що іпотекодержатель цим правом скористався, зареєструвавши право власності на предмет іпотеки (житловий будинок та земельну ділянку) у позасудовому порядку. Проте, як з`ясувалося, після укладення договору іпотеки без згоди іпотекодержателя у цьому житловому будинку була зареєстрована відповідачка, яка на вимогу позивача як нового власника добровільно звільнити житлове приміщення відмовилася. Ключовим питанням у справі, яка переглядається, є можливість / неможливість виселення з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку.

У постановах від 29 травня 2019 року у справі № 310/11024/15 (провадження № 14-112цс19), від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14 (провадження № 14-48цс19), від 21 березня 2018 року у справі № 760/1443815 (провадження № 14-38цс18), від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15 (провадження № 14-49цс19) Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками Верховного Суду України про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом: а) встановлення в рішенні суду права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу; б) передачі іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки є позасудовим способом звернення стягнення на предмет іпотеки (позасудовим врегулюванням) і неналежним способом судового захисту.

Разом з тим, на думку Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, у наведених вище постановах Велика Палата Верховного Суду не висловлювала правової позиції щодо можливості / неможливості виселення з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, у разі обрання банком, іпотекодержателем позасудового врегулювання, тобто позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. А правові висновки Верховного Суду України щодо застосування норми права у подібних правовідносинах є іншими, адже свого часу Верховний Суд України вважав належним способом судового захисту позасудові способи звернення на предмет іпотеки.

Зокрема, у постанові Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15 звернення стягнення на предмет іпотеки відбулося шляхом визнання за банком права власності на квартиру (позасудовий спосіб захисту). Проте Верховний Суд України у своїй постанові скасував попередні судові рішення і ухвалив виселити відповідачів з іпотечного майна. При цьому зазначив, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону № 898-IV. Відповідно до частини другої статті 39 цього Закону таке рішення може бути ухвалене судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки.

У постанові Верховного Суду України від 18 березня 2016 року у справі № 6-39цс15 звернення стягнення на предмет іпотеки здійснено з правом продажу банком предмета іпотеки (позасудовий спосіб). Відмовляючи у позові банку в частині виселення відповідачів, Верховний Суд України зазначив про неможливість виселення з іпотечного майна, набутого не за рахунок кредиту, без надання іншого житла.

Аналогічний правовий висновок зробив Верховний Суд України у постанові від 19 квітня 2017 року у справі № 6-3057цс16, в якій банк обрав спосіб захисту - право продажу предмета іпотеки будь-якій особі від імені банку (позасудовий спосіб). При цьому в постанові Верховного Суду України зазначено, що задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем частини другої статті 40 Закону № 898-IV.

Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду вважає, що узгодити правові позиції Верховного Суду України (відступити / погодитися) є виключним процесуальним повноваженням Великої Палати Верховного Суду.

14 грудня 2022 року справа прийнята та призначена до судового розгляду Великою Палатою Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

25 червня 2013 рокуміж ПАТ «ВБР» та ОСОБА_3 укладено договір іпотеки на забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором від 25 червня 2013 року № IKIZG.137452.001, укладеним між ПАТ «ВБР» та ОСОБА_4 , за яким остання отримала споживчий кредит у розмірі 240 000,00 грн.

Предметом договору іпотеки є передані іпотекодавцем  ОСОБА_3 належні їй на праві власності житловий будинок з відповідними надвірними будівлями, що знаходиться на АДРЕСА_1 , та земельна ділянка загальною площею 0,2500 га, призначена для обслуговування цього житлового будинку. Зазначений будинок придбаний не за кредитні кошти.

07 листопада 2017 року ТОВ «АНСУ» на підставі договору про відступлення прав вимоги, укладеного з ПАТ «ВБР», набуло статусу нового кредитора, отримавши право вимоги за вказаними кредитним та іпотечним договорами.

Згідно з пунктом 18.1 договору іпотеки від 25 червня 2013 року, укладеного між ПАТ «ВБР» та ОСОБА_3 , іпотекодержатель може задовольнити забезпечену іпотекою вимогу шляхом набуття права власності на предмет іпотеки. Сторони погодилися, що для задоволення своїх вимог з вартості предмета іпотеки банк, реалізуючи свої права, встановлені статтями 36-38 Закону № 898-IV, не зобов`язаний звертатися за захистом своїх прав до судового або іншого органу вирішення спорів. Не застосовуючи судових процедур, банк має право на свій розсуд обрати процедуру позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення своїх вимог (а. с. 23, т. 1).

07 листопада 2017 року ТОВ «АНСУ» надіслало позичальнику ОСОБА_4 та іпотекодавцю ОСОБА_3 вимоги про усунення порушень умов кредитного договору та дострокове виконання зобов`язання за цим договором із попередженням про те, що в разі невиконання цих вимог протягом тридцятиденного строку товариство як іпотекодержатель реалізує своє право звернути стягнення на предмет іпотеки шляхом реєстрації права власності на майно в порядку, передбаченому статтею 37 Закону № 898-IV, або продажу від свого імені предмета іпотеки (стаття 38 вказаного Закону). Ці вимоги були отримані ними 14 та 15 листопада 2017 року (а. с. 39-43, т. 1).

18 липня 2018 року в порядку позасудового звернення стягнення на предмет іпотеки державним реєстратором виконавчого комітету Броварської міської ради Київської області Горкавою О. В. прийнято рішення про державну реєстрацію за ТОВ «АНСУ» права власності на житловий будинокз відповідними надвірними будівлями та земельну ділянку площею 0,25 га, що знаходяться на АДРЕСА_1  (а. с. 44-47, т. 1).

Набувши право власності на предмет іпотеки, товариство дізналось про те, що у вказаному будинку після укладення договору іпотеки, а саме з 28 лютого 2015 року, зареєстрована і проживає дочка іпотекодавця ОСОБА_1 , а з 26 вересня 2015 року також був зареєстрований малолітній син відповідачки ОСОБА_5 , який знятий з обліку з 20 листопада 2018 року до нового місця проживання у квартирі АДРЕСА_2 .

03 травня 2019 року ТОВ «АНСУ» направило ОСОБА_3 та ОСОБА_1 вимоги про добровільне звільнення житлового будинку АДРЕСА_1 (а. с. 50-53, т. 1).

10 травня 2019 року ОСОБА_1 отримала вказану вимогу, однак відмовилася добровільно звільнити спірне житлове приміщення, яке належить ТОВ «АНСУ».

Правова позиція Великої Палати Верховного Суду

У статті 6 Конвенції проголошено принцип справедливого розгляду справи, за яким кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Згідно зі статтю 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є, зокрема, справедливий розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (стаття 5 ЦПК України).

Як проголошено у статті 3 Конституції України, людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Відповідно до частини першої статті 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Суддя, здійснюючи правосуддя, керується верховенством права (частина перша статті 129 Конституції України). Аналогічний припис закріплений у частині першій статті 10 ЦПК України.

Елементом верховенства права є принцип правової визначеності, який, зокрема, передбачає, що закон, як і будь-який інший акт держави, повинен характеризуватися якістю, щоб виключити ризик свавілля.

На думку ЄСПЛ, поняття «якість закону» означає, що національне законодавство повинне бути доступним і передбачуваним, тобто визначати достатньо чіткі положення, аби дати людям адекватну вказівку щодо обставин і умов, за яких державні органи мають право вживати заходів, що вплинуть на конвенційні правацих людей (пункт 39 рішення у справі «C. G. та інші проти Болгарії» (C. G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07; пункт 170 рішення у справі «Олександр Волков проти України», заява № 21722/11).

Відповідно до статті 1 Закону № 898-IV (тут і далі - у редакції, що діяла станом на час виникнення спірних правовідносин) іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Частиною першою статті 3 Закону № 898-IV визначено, що іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. До іпотеки, яка виникає на підставі закону або рішення суду, застосовуються правила щодо іпотеки, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Згідно із частиною першою статті 12 Закону № 898-IV у разі порушення іпотекодавцем обов`язків, встановлених іпотечним договором, іпотекодержатель має право вимагати дострокового виконання основного зобов`язання, а в разі його невиконання - звернути стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону № 898-IV у разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов`язання іпотекодержатель вправі задовольнити свої вимоги за основним зобов`язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо інше не передбачено законом. Право іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки також виникає з підстав, встановлених статтею 12 цього Закону.

Згідно із частиною першою статті 35 Закону № 898-IV у разі порушення основного зобов`язання та/або умов іпотечного договору іпотекодержатель надсилає іпотекодавцю та боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, письмову вимогу про усунення порушення. У цьому документі зазначається стислий зміст порушених зобов`язань, вимога про виконання порушеного зобов`язання у не менш ніж тридцятиденний строк та попередження про звернення стягнення на предмет іпотеки у разі невиконання цієї вимоги. Якщо протягом установленого строку вимога іпотекодержателя залишається без задоволення, іпотекодержатель вправі прийняти рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Положення частини першої цієї статті не є перешкодою для реалізації права іпотекодержателя звернутись у будь-який час за захистом своїх порушених прав до суду у встановленому законом порядку (частина друга статті 35 зазначеного Закону).

У частині третій статті 33 Закону № 898-IV визначено, що існують такі способи звернення стягнення на предмет іпотеки:

- судовий (на підставі рішення суду);

- позасудовий (на підставі виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя).

Сторони іпотечного договору можуть вирішити питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі договору. Позасудове врегулювання здійснюється згідно із застереженням про задоволення вимог іпотекодержателя, що міститься в іпотечному договорі, або згідно з окремим договором між іпотекодавцем і іпотекодержателем про задоволення вимог іпотекодержателя, що підлягає нотаріальному посвідченню, який може бути укладений одночасно з іпотечним договором або в будь-який час до набрання законної сили рішенням суду про звернення стягнення на предмет іпотеки (частина перша статті 36 Закону № 898-IV).

Договір про задоволення вимог іпотекодержателя, яким також вважається відповідне застереження в іпотечному договорі, визначає можливий спосіб звернення стягнення на предмет іпотеки відповідно до цього Закону. Визначений договором спосіб задоволення вимог іпотекодержателя не перешкоджає іпотекодержателю застосувати інші встановлені цим Законом способи звернення стягнення на предмет іпотеки (частина друга статті 36 Закону № 898-IV).

Згідно із частиною третьою статті 36 Закону № 898-IV договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками, може передбачати:

- передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 цього ж Закону;

- право іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 цього ж Закону.

Правовою підставою для реєстрації права власності іпотекодержателя на нерухоме майно, яке є предметом іпотеки, є договір про задоволення вимог іпотекодержателя або відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання (частина перша статті 37 Закону № 898-IV).

Звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом (частина перша статті 40Закону № 898-IV).

Після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільняють житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина друга статті 40 Закону № 898-IV).

З аналізу судової практики розгляду кредитних спорів вбачається, що невиконання кредитних зобов`язань стало підставою подання банками позовів про звернення стягнення на іпотечне майно, надане за договорами забезпечення кредитів, що зумовило масове виселення колишніх власників (нерідко і з неповнолітніми дітьми) із житла.

За положеннями статті 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства» від 13 травня 2008 року, пункт 50, «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 02 грудня 2010 року).

Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ у справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, пункт 63).

Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».

Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає необхідність сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

Поняття «майно» в першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на фізичні речі та не залежить від формальної класифікації в національному законодавстві. Право на інтерес теж по суті захищається статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визнає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».

Таким законом, на переконання Великої Палати Верховного Суду, є стаття 109 ЖК УРСР, яка закріплює правило про неможливість виселення громадян без надання іншого житлового приміщення.

Відповідно до частини першої зазначеної статті виселення із займаного житлового приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, одночасно надається інше постійне житлове приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне житлове приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду (частина друга статті 109 ЖК УРСР).

Звернення стягнення на передане в іпотеку житлове приміщення є підставою для виселення всіх громадян, що мешкають у ньому, за винятками, встановленими законом. Після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення шляхом позасудового врегулювання на підставі договору всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк. Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду (частина третя статті 109 ЖК УРСР). Тобто починає діяти частина друга статті 109 ЖК УРСР щодо можливості виселення з одночасним наданням іншого постійного житлового приміщення.

В усталеній практиці Верховного Суду України при розгляді вказаної категорії справ, у тому числі й у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16, від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, було роз`яснено порядок застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР. Зазначено, що частина друга статті 109 ЖК УРСР установлює загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого жилого приміщення. Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на жиле приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Зроблено висновок, що під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців при зверненні стягнення на житлове приміщення застосовуються як положення статті 40 Закону № 898-IV, так і норма статті 109 ЖК УРСР. Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18) погодилася з такими висновками.

У постановах від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц (провадження № 14-49цс19) та від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц (провадження № 14-48цс19) Велика Палата Верховного Суду визначила, що в разі якщо сторони договору іпотеки передбачили в ньому іпотечне застереження про можливість звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом позасудового врегулювання на підставі цього договору, виселення мешканців з відповідного об`єкта має відбуватися з дотриманням передбаченої у частині другій статті 40 Закону № 898-IV та у частині третій статті 109 ЖК УРСР процедури.

Разом з тим у вказаних справах звернення стягнення на нерухоме майно здійснювалося на підставі рішення суду, а не в порядку позасудового способу звернення стягнення на предмет іпотеки. Тому Велика Палата Верховного Суду не конкретизувала порядок виселення з іпотечного майна при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, оскільки це не було предметом розгляду суду.

Аналізуючи статтю 109 ЖК УРСР, можна зробити висновок, що частина третя цієї статті деталізує порядок виселення осіб, які проживають у переданому в іпотеку житловому приміщенні після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на житло шляхом позасудового врегулювання, який здійснюється за згодою сторін (у договірному порядку) без звернення до суду. У такому випадку після прийняття кредитором рішення про звернення стягнення на передане в іпотеку житло всі мешканці зобов`язані на письмову вимогу іпотекодержателя добровільно звільнити приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги, якщо сторонами не погоджено більший строк.

Якщо громадяни не звільняють житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

У цьому випадку частина третя статті 109 ЖК УРСР відсилає до частини другої цієї статті, у якій зазначається про необхідність надання громадянам, яких виселяють із житлових приміщень, іншого постійного житлового приміщення (за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на житлові приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку), із зазначенням такого постійного житлового приміщення в рішенні суду.

Тобто порядок звернення стягнення на предмет іпотеки (шляхом позасудового врегулювання чи в судовому порядку) не впливає на встановлені законом гарантії надання іншого житлового приміщення при вирішенні судом спору про виселення з іпотечного майна, передбачені частиною другою статті 109 ЖК УРСР. Визначальним у цьому випадку є встановлення, за які кошти придбано іпотечне майно - за рахунок чи не за рахунок кредитних коштів.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що загальне правило про неможливість виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення, передбачене частиною другою статті 109 ЖК УРСР, стосується не тільки випадківвиселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки в судовому порядку, а й у разі виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотекив позасудовому порядку, коли мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, тобто не досягнуто згоди щодо виселення між новим власником і попереднім власником чи наймачами житлового приміщення.

Це передбачено і в частині першій статті 109 ЖК УРСР, у якій вказано, що виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.

Так званого адміністративного виселення на вимогу будь-яких осіб чи органів, наділених владними повноваженнями, ЖК УРСР не містить, що відображає ті зміни у законодавстві, які запроваджені в Україні у зв`язку з рухом держави до Європейського Союзу та необхідністю захисту основоположних прав людини.

А тому в разі якщо іпотечне майно було набуто не за кредитні кошти і на нього звертається стягнення в позасудовому порядку та якщо мешканці відмовляються добровільно звільняти житлове приміщення, то виселення цих осіб повинне відбуватися на підставі рішення суду в порядку статті 40 Закону № 898-IV та частин першої - третьої статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого постійного житлового приміщення при зверненні стягнення на житлове приміщення, що було придбане громадянином за рахунок кредиту (позики), повернення якого забезпечене іпотекою відповідного житлового приміщення. У цьому випадку виселення громадян проводиться у порядку, передбаченому частиною четвертою статті 109 ЖК УРСР, тобто з наданням цим громадянам житлових приміщень з фондів житла для тимчасового проживання відповідно до статті 132-2 цього Кодексу.

Разом з тим, і суд першої інстанції, і апеляційний суд встановили, що ОСОБА_1 вселилася до житлового будинку, який є предметом іпотеки, після укладення договору іпотеки без дозволу іпотекодержателя.

Згідно з вимогами частини третьої статті 9 Закону № 898-IV іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя, зокрема, відчужувати предмет іпотеки; передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.

Тобто вселення ОСОБА_1 у спірний житловий будинок відбулося всупереч вимогам договору іпотеки та прямій забороні, що міститься у Законі № 898-IV.

Реєстрація місця проживання з порушеннями вимог закону та договору іпотеки доньки іпотекодавця ОСОБА_1 у житловому будинку, який є предметом іпотеки, не може використовуватися учасниками цивільного обороту з метою уникнення звернення стягнення на предмет іпотеки та подальшого його продажу для погашення боргу.

З урахуванням викладеного наявні обґрунтовані підстави для задоволення позову про виселення ОСОБА_1 із житлового будинку на АДРЕСА_1 та скасування реєстрації її місця проживання.

Разом з тим відповідно до Закону України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні» затверджено відповідний Указ Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, яким у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України введено в Україні воєнний стан з 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб. У подальшому законами України строк дії воєнного стану в Україні продовжувався, він діє і дотепер.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2120-IX «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» доповнено розділ VI «Прикінцеві положення» Закону № 898-IV пунктом 5-2, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування щодо нерухомого майна (нерухомості), що належить фізичним особам та перебуває в іпотеці за споживчими кредитами, зупиняється дія статті 37 (у частині реалізації права іпотекодержателя на набуття права власності на предмет іпотеки), статті 38 (у частині реалізації права іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки), статті 40 (у частині виселення мешканців із житлових будинків та приміщень, переданих в іпотеку, щодо яких є судове рішення про звернення стягнення на такі об`єкти), статей 41, 47 (у частині реалізації предмета іпотеки на електронних торгах) цього Закону.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що вказаний вище Закон має бути застосований у цій справі, оскільки на сьогодні в Україні триває воєнний стан, тому виконання постанови Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року в частині виселення відповідачки слід зупинити на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Щодо відступу

Передаючи справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду зазначила про необхідність узгодити правові позиції, тобто відступити від перелічених нею правових позицій Верховного Суду України або погодитися з ними.

Велика Палата Верховного Суду вважає, що правовий висновок Верховного Суду України про належне застосування статті 40 Закону № 898-IV та статті 109 ЖК УРСР, викладений у постановах від 22 червня 2016 року у справі № 6-197цс16 та від 21 грудня 2016 року у справі № 6-1731цс16, а також правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у її постанові від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц (провадження № 14-317цс18), є обґрунтованим, ураховує вимоги як вітчизняного, так і міжнародного законодавства про дотримання положень статті 1 Першого протоколу до Конвенції та практики ЄСПЛ, а також ураховує, що такі обмеження неволодіючого власника встановлені законом, вони є необхідними в демократичному суспільстві та застосовуються з дотриманням балансу інтересів сторін спірних правовідносин, оскільки наявні інші ефективні способи захисту прав неволодіючого власника.

З указаних Об`єднаною палатою Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду постанов Верховного Суду України висновок про задоволення позову про виселення відповідачів без надання постійного житлового приміщення зроблено в постанові від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15. Однак із зазначеної постанови вбачається, що банк заявив позов про звернення стягнення на предмет іпотеки, придбаний за рахунок кредитних коштів, шляхом визнання права власності на квартиру за банком.

Оскільки в указаній справі не досліджувалося питання можливості / неможливості виселення з іпотечного майна, набутого не за кредитні кошти, при зверненні стягнення на предмет іпотеки в позасудовому порядку, тобто обставини справи № 6-2947цс15 та справи, що переглядається, не є подібними, то Велика Палата Верховного Суду не може вирішувати питання про відступ від висновку Верховного Суду України у зазначеній справі щодо застосування норми права у подібних відносинах відповідно до пункту 7 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.

Частинами першою та четвертою статті 412 ЦПК України передбачено, що суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права.Зміна судового рішення може полягати в доповненні або зміні його мотивувальної та (або) резолютивної частини.

Велика Палата Верховного Суду вважає за необхідне змінити постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови, зазначивши про зупинення виконання постанови Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року в частині виселення відповідачки на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, що якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки Велика Палата Верховного Суду змінила судові рішення лише щодо мотивів задоволення позову, розподіл судових витрат не здійснюється.

Керуючись статтею 259, частиною першою статті 400, пунктом 3 частини першої статті 409, частинами першою та четвертою статті 412, статтями 415, 416, 418, 419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

ПОСТАНОВИЛА:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , подану представником ОСОБА_2 , задовольнити частково.

Постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року змінити, виклавши її мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

В іншій частині постанову Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року залишити без змін.

Зупинити виконання постанови Київського апеляційного суду від 04 серпня 2021 року в частині виселення ОСОБА_1 із житлового будинку на АДРЕСА_1 на період дії в Україні воєнного стану та на тридцятиденний строк після його припинення або скасування.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач                                                                                      О. С. Ткачук

Судді:                                    В. В. Британчук                                        С. Ю. Мартєв

Ю. Л. Власов                                              К. М. Пільков

М. І. Гриців                                                О. Б. Прокопенко

Д. А. Гудима                                              О. М. Ситнік

Ж. М. Єленіна                                          І. В. Ткач

І. В. Желєзний                                         В. Ю. Уркевич

Л. Й. Катеринчук                                     Т. А. Чумаченко

Г. Р. Крет                                                  С. П. Штелик

Відповідно до частини третьої статті 415 ЦПК України постанову оформила суддя Ситнік О. М.