№ 461/2328/16-ц КЦС ВС від 27 листопада 2019 року (пропорційність втручання у право власності; принцип слідування землі за будівлею; застосування ст. 388 ЦК до витребування земельної ділянки)

Постанова

Іменем України

27 листопада 2019 року

м. Київ

справа № 461/2328/16-ц

провадження № 61-42538св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Висоцької В. С.,

суддів: Грушицького А. І., Литвиненко І. В., Сердюка В. В., Фаловської І. М. (суддя-доповідач),

учасники справи:

позивач - Львівська міська рада, відповідачі: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,третя особа - ОСОБА_3 ,розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу  ОСОБА_2 , ОСОБА_1 на рішення Галицького районного суду міста Львова від 15 серпня 2017 року у складі судді Зубачик Н. Б. та постанову Апеляційного суду Львівської області

від 04 липня 2018 року у складі колегії суддів: Мельничук О. Я.,

Крайник Н. П., Савуляка Р. В.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У квітні 2016 року Львівська міська рада звернулася до суду з позовом до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Позовна заява мотивована тим, що земельна ділянка площею 0,0691 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , відноситься до земель комунальної власності та належить територіальній громаді міста Львова. Розпорядження вказаною земельною ділянкою може здійснюватися виключно територіальною громадою міста Львова в особі Львівської міської ради шляхом прийняття рішень (ухвал) на засіданнях сесії Львівської міської ради. Будь-який інший спосіб розпорядження вказаною земельною ділянкою суперечить вимогам діючого законодавства, порушує публічний порядок та моральні засади суспільства.

Позивач вказував, що спірна земельна ділянка площею 0,0691 га вибула з володіння територіальної громади міста Львова поза її волею на підставі рішення Галицького районного суду міста Львова від 30 жовтня 2009 року у справі № 2-2335/2009, яке було скасовано ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 02 грудня 2010 року.

04 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 й ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Магировською О. В., відповідно до умов якого продавець продав, а покупці купили в рівних частках кожен одноквартирний будинок та земельну ділянку площею 0,0691 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку.

Вважаючи, що відчуження земельної ділянки на користь відповідачів є неправомірним, Львівська міська рада просила суд витребувати з чужого незаконного володіння частину земельної ділянки площею 0,0691 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 15 серпня 2017 року позов Львівської міської ради задоволено.

Витребувано земельну ділянку площею 0,0691 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з чужого незаконного володіння ОСОБА_1 , ОСОБА_2 .

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що вищевказана спірна земельна ділянка не надавалась ОСОБА_3 органом місцевого самоврядування, тому будь-які дії щодо відчуження вказаної ділянки останнім третім особам є протиправними.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2018 року рішення Галицького районного суду міста Львова від 15 серпня 2017 року залишено без змін.

Постанова апеляційного суду мотивована тим, що вказана земельна ділянка вибула з володіння Львівської міської ради на підставі рішення Галицького районного суду міста Львова від 30 жовтня 2009 року, яке в подальшому було скасоване ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 02 грудня 2010 року. Отже, спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста Львова поза волею останньої, а тому права власника земельної ділянки - територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради можуть бути захищені шляхом витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_2 , ОСОБА_1 просять скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про відмову у задоволенні позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Касаційна скарга мотивована тим, що суди попередніх інстанцій не врахували те, що спірна земельна ділянка як об`єкт права власності у власності позивача не перебувала.

Крім того, на спірній земельній ділянці розміщено житловий будинок, який належить відповідачам на праві власності, яке позивачем не оспорюється. Отже, повернення земельної ділянки у фактичне володіння позивача є неможливим з огляду на розміщення на земельній ділянці житлового будинку, належного на праві власності відповідачам.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Рух справи у суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду від 26 вересня 2018 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі і витребувано цивільну справу.

Ухвалою Верховного Суду від 11 листопада 2019 року справу призначено до розгляду в складі колегії з п`яти суддів.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України визначено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частиною першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону судові рішення не відповідають.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що 21 березня 2008 року між ОСОБА_7 , ОСОБА_8 та ОСОБА_3 укладений договір купівлі-продажу одноквартирного будинку АДРЕСА_1 .

Відповідно до пункту 2 договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року одноквартирний будинок складається з трьох житлових кімнат, житловою площею 47,3 кв. м та кухні. Загальна площа будинку становить 71,7 кв. м. Будинок розташований на земельній ділянці площею 1 567,2 кв. м згідно з рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 29 травня

1953 року № 695; за фактичним користуванням - 891,3 кв. м.

На підставі ухвали Львівської міської ради від 09 липня 2009 року № 2865 «Про передачу громадянам у власність, спільну сумісну власність та оренду земельних ділянок у місті Львові» ОСОБА_3 передано у власність для обслуговування житлового будинку земельну ділянку площею 0,0210 га.

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 30 жовтня 2009 року у справі № 2-2335/2009 за позовом ОСОБА_3 до Львівської міської ради про визнання недійсної ухвали Львівської міської ради та визнання права власності на земельну ділянку розмір земельної ділянки, переданої

ОСОБА_3 у власність для обслуговування житлового будинку, збільшено до 0,0691 га.

Згідно з державним актом на право приватної власності на землю, виданим Управлінням Держкомзему у місті Львові 26 січня 2010 року на підставі ухвали Львівської міської ради від 09 липня 2009 року № 2865 та рішення Галицького районного суду міста Львова від 30 жовтня 2009 року й рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 грудня 2009 року

ОСОБА_3 на праві власності належала земельна ділянка площею

0,0691 га.

Зазначений акт зареєстровано управлінням Держкомзему у місті Львові

01 липня 2010 року.

04 жовтня 2010 року між ОСОБА_3 та ОСОБА_1 й

ОСОБА_2 укладений договір купівлі-продажу, посвідчений приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Магировською О. В., відповідно до умов якого продавець продав, а покупці купили в рівних частках кожен одноквартирний будинок та земельну ділянку площею 0,0691 га, що розташована за адресою: АДРЕСА_1 , з цільовим призначенням - для обслуговування житлового будинку.

Також суди установили, що Львівська міська рада звернулася до суду із заявою про перегляд рішення Галицького районного суду міста Львова

від 30 жовтня 2009 року у справі № 2-2335/2009 за нововиявленими обставинами.

Ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 02 грудня 2010 року заяву Львівської міської ради задоволено. Рішення Галицького районного суду міста Львова від 30 жовтня 2009 року та ухвалу Галицького районного суду міста Львова від 21 грудня 2009 року скасовано.

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2011 року

у задоволенні позову  ОСОБА_3 до Львівської міської ради, треті особи: Львівський міський відділ центру державного земельного кадастру, ОСОБА_1, ОСОБА_2 , Товариство з обмеженою відповідальністю «Розвиток нерухомості» (далі - ТОВ «Розвиток нерухомості»), Управління Держкомзему у місті Львові, про визнання права власності на земельну ділянку та зобов`язання до вчинення дій відмовлено (справа № 2-1112/2011).

Ухвалою Галицького районного суду міста Львова від 05 квітня 2011 року провадження у справі в частині позовних вимог про визнання недійсною ухвали Львівської міської ради від 09 червня 2009 року № 2865 закрито.

З Єдиного державного реєстру судових рішень (далі - ЄДРСР) вбачається, що постановою Верховного Суду України від 07 листопада 2012 року у справі № 6-107цс12 заяви ОСОБА_3 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року та заяву ОСОБА_1 й ОСОБА_2 про перегляд ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 січня 2012 року у справі за позовом Львівської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ТОВ «Розвиток нерухомості», про визнання частково недійсним договору купівлі-продажу, задоволено. Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 13 грудня 2011 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 06 січня 2012 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду касаційної інстанції.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 19 грудня 2012 року у вищевказаній справі рішення Галицького районного суду міста Львова від 12 квітня 2011 року та ухвалу Апеляційного суду Львівської області від 14 листопада 2011 року скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції.

Рішенням Галицького районного суду міста Львова від 07 квітня 2016 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Львівської області

від 24 жовтня 2016 року та ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 04 жовтня 2017 року, у задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_3 , ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ТОВ «Розвиток нерухомості», про визнання договору купівлі-продажу одноквартирного будинку та земельної ділянки частково недійсним, відмовлено.

Крім того, з ЄДРСР вбачається, що постановою Галицького районного суду міста Львова від 27 січня 2014 року у задоволенні позову ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи: ТОВ «Розвиток нерухомості», ОСОБА_2 , про визнання протиправними і скасування ухвал відмовлено.

Постановою Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року постанову Галицького районного суду міста Львова від 27 січня

2014 року скасовано та прийнято нову постанову, якою позов  ОСОБА_1 задоволено. Визнано протиправними та скасовано ухвали Львівської міської ради від 30 травня 2013 року № 2377 та від 27 червня 2013 року

№ 2497. Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 14 січня                     2015 року у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою ТОВ «Розвиток нерухомості» на постанову Львівського апеляційного адміністративного суду від 18 грудня 2014 року у вищевказаній справі, відмовлено.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Статтею 16 ЦК України передбачено, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Предметом спору у цій справі є витребування майна з чужого незаконного володіння.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що спірна земельна ділянка не надавалась ОСОБА_3 органом місцевого самоврядування, у зв`язку з чим будь-які дії щодо відчуження спірної земельної ділянки ОСОБА_3 третім особам є протиправними. Оскільки спірна земельна ділянка вибула з володіння територіальної громади міста Львова поза волею останньої, тому права власника земельної ділянки - територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради можуть бути захищені шляхом витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння.

Проте з такими висновками судів першої та апеляційної інстанцій погодитися не можна.

Відповідно до статей 317, 319, 658 ЦК України виключно власникові належить право володіння, користування та розпорядження своїм майном, лише власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд, в тому числі реалізує право його продажу.

Згідно зі статтею 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 328 ЦК України (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) визначено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не впливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до пункту 3 частини першої статті 388 ЦК України, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно у разі, якщо майно вибуло з володіння власника, або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Згідно зі статтею 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можливі за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею. Положення зазначеної статті застосовується як підстава позову про повернення майна від добросовісного набувача, якщо майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, не з їхньої волі іншим шляхом, яке було відчужене третій особі, якщо між власником та володільцем майна не існує жодних юридичних відносин.

Віндикацією є передбачений законом основний речово-правовий спосіб захисту цивільних прав та інтересів власника майна чи особи, що має речове право на майно (титульний володілець), який полягає у відновленні становища, що існувало до порушення, шляхом повернення об`єкта права власності у володіння власника (титульного володільця) з метою відновлення права використання власником усього комплексу його правомочностей.

За віндикаційним позовом може бути витребувана лише індивідуально визначена річ, оскільки призначенням такого позову є повернення лише того майна, яке було у власності особи.

Підставою віндикаційного позову є обставини, що підтверджують правомірність вимог позивача про повернення йому майна із чужого незаконного володіння, тобто факти, які доводять право власності на витребуване майно, вибуття його з володіння позивача, знаходження його

в натурі у відповідача.

Разом з тим, відповідно до частин першої, другої статті 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Також, згідно з частиною першою статті 377 ЦК України до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача).

Отже, аналіз вказаних норм права свідчить про те, що перехід права власності на земельну ділянку відбувається одночасно з переходом права на об`єкт нерухомості, що відповідає принципу «superficies solo cedit» - збудоване на землі слідує за нею.

Відповідно до частини першої статті 120 ЗК України (у редакції, чинній на момент укладення договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року), якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка необхідна для їх обслуговування.

Таким чином, порядок, передбачений статтями 387, 388 ЦК України щодо витребування власником майна із чужого незаконного володіння, не може бути застосований до спірних правовідносин, оскільки відповідачі у справі набули разом із правом власності на житловий будинок право власності на земельну ділянку, яка знаходиться під будинком та є необхідною для його обслуговування, на тих самих умовах, на яких вона належала попередньому власнику (тобто фізичним особам, які відчужили одноквартирний будинок на підставі договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року

ОСОБА_3 ).

Задовольняючи позовні вимоги, суди попередніх інстанцій не звернули уваги на те, що предметом договору купівлі-продажу від 04 жовтня

2010 року є одноквартирний будинок та земельна ділянка площею 0,0691 га, з цільовим призначенням - обслуговування житлового будинку. У договорі також зазначено опис меж земельної ділянки. Як встановлено вище, договір купівлі-продажу від 04 жовтня 2010 року є чинним.

Крім того, з договору купівлі-продажу від 21 березня 2008 року вбачається, що ОСОБА_3 набув право власності на одноквартирний будинок, який розташований на земельній ділянці площею 1 567,2 кв. м згідно з рішенням Виконавчого комітету Львівської міської ради від 29 травня 1953 року

№ 695; за фактичним користуванням - 891,3 кв. м. Таким чином,

ОСОБА_3 набув у фактичне користування земельну ділянку площею

891,3 кв. м.

Разом з тим, на підставі ухвали Львівської міської ради від 09 липня

2009 року № 2865 та рішення Галицького районного суду міста Львова

від 30 жовтня 2009 року й рішення Галицького районного суду міста Львова від 21 грудня 2009 року, ОСОБА_3 отримав право власності на земельну ділянку площею лише 0,0691 га.

При цьому при застосуванні положень статті 120 ЗК України у поєднанні з нормою статті 125 ЗК України слід виходити з того, що у випадку переходу права власності на об`єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку у набувача нерухомості виникає одночасно із виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об`єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об`єкта права власності (вказана правова позиція викладена у постанові Верховного суду України від 11 лютого

2015 року у справі № 6-2цс15).

Враховуючи вказане та принцип слідування землі за будівлею, відповідачі є власниками будинку та, відповідно, земельної ділянки площею 0,0691 га, оскільки будинок фактично займає частину цієї земельної ділянки, а інша частина необхідна для безпосереднього обслуговування житлового будинку, тому витребування цієї земельної ділянки від відповідачів порушить їх право власності на майно.

З переходом до відповідачів права власності на будинок і, відповідно, на земельну ділянку, міська рада втратила право власності на неї та статус власника цієї земельної ділянки.

Крім того, відповідачі набули право власності на будинок та спірну земельну ділянку у передбачений законом спосіб, за відплатним договором купівлі-продажу.

Стаття 1 Першогопротоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод гарантуєзахист права на мирне володіння майном особи, яка законним шляхом, добросовісно набула майно у власність, і для оцінки додержання «справедливого балансу» у питаннях позбавлення майна мають значення обставини, за якими майно було набуте у власність, поведінка особи, з власності якої майно витребовується.

У рішенні в справі «Федоренко проти України» від 01 червня 2006 року (заява № 25921/02) Європейський суд з прав людини зазначив про необхідність дотримання справедливої рівноваги між інтересами суспільства та фундаментальними правами окремої людини, а також пропорційності між застосованими заходами та переслідуваною метою, якої намагаються досягти шляхом позбавлення особи її власності.

При цьому у рішенні Європейський суд з прав людини від 16 лютого

2017 року в справі «Кривенький проти України» (заява № 43768/07) наголошено, що позбавлення особи права на земельну ділянку без будь-якої компенсації є порушенням статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

При цьому необхідно зазначити, що стаття 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» встановлює, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Згідно з частиною першою статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Таким чином, відповідно до вимог статті 388 ЦК України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та статті 6 вказаної Конвенції ніхто не може бути позбавлений своєї власності.

Задовольняючи позовні вимоги, суди не врахували, що у будь-якому випадку втручання в право відповідачів мирно володіти своїм майном у цій справі не є пропорційним легітимній меті.

Так, Львівським апеляційним адміністративним судом у постанові

від 18 грудня 2014 року в адміністративній справі № 876/1630/14

за позовом  ОСОБА_1 до Львівської міської ради, треті особи:

ТОВ «Розвиток нерухомості», ОСОБА_2 , про визнання протиправними і скасування ухвал, встановлено, що на момент прийняття Львівською міською радою оскаржуваних ухвал щодо передачі частини земельної ділянки ТОВ «Розвиток нерухомості» було відсутнє рішення суду (про витребування майна з володіння ОСОБА_3 та ОСОБА_1 ),

а державний акт від 26 січня 2010 року на право власності на земельну ділянку площею 0,0691 га для обслуговування житлового будинку, виданий ОСОБА_3 , не був скасований або визнаний недійсним.

Таким чином, на момент прийняття Львівською міською радою оскаржуваних рішень земельна ділянка не перебувала у власності територіальної громади міста Львова, оскільки ОСОБА_3 отримав державний акт на право власності на земельну ділянку, зареєстрував своє право власності у встановленому порядку і як власник у встановленому законом порядку за відплатним договором продав будинок та земельну ділянку іншим особам.

Отже, задовольняючи позовні вимоги, суди не дослідили пропорційність втручання в право мирного володіння майном відповідачів та не навели доводів на необхідність втручання в таке право в демократичному суспільстві. Враховуючи вказане, правові підстави для задоволення позовних вимог про витребування земельної ділянки у цій конкретній справі відсутні.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частин першої, третьої статті 412 ЦПК України підставами для скасування судових рішень повністю або частково і ухваленням нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права.

Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Ураховуючи те, що у справі не вимагається збирання або додаткової перевірки чи оцінки доказів, обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій повно, але допущено неправильне застосування норм матеріального права, колегія суддів дійшла висновку про скасування судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову.

Керуючись статтями 400, 409, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2, ОСОБА_1 задовольнити.

Рішення Галицького районного суду міста Львова від 15 серпня 2017 року

та постанову Апеляційного суду Львівської області від 04 липня 2018 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

У задоволенні позову Львівської міської ради до ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа - ОСОБА_3 , про витребування майна з чужого незаконного володіння, відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий                                                                                     В. С. Висоцька

Судді                                                                                                 А. І. Грушицький

І. В. Литвиненко

В. В. Сердюк

І. М. Фаловська