Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
26 травня 2026 року
м. Київ
справа № 681/432/25
провадження № 51 - 4380 км 25
Верховний Суд колегією суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі:
головуючого ОСОБА_1 ,
суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,
за участю:
секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,
прокурора ОСОБА_5 ,
та в режимі відеоконференції:
засудженого ОСОБА_6 ,
його захисника адвоката ОСОБА_7 ,
розглянув у відкритому судовому засіданні кримінальне провадження, внесене до Єдиного реєстру досудових розслідувань за № 22024000000000095 від 26 січня 2024 року, щодо
ОСОБА_6 ,
ІНФОРМАЦІЯ_1 , уродженця міста Калуш Івано-Франківської області, громадянина України, проживаючого за адресою: АДРЕСА_1 , раніше не судимого,
за ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України,
за касаційною скаргою засудженого ОСОБА_6 на вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 29 серпня 2025 року щодо нього.
Зміст оскаржуваних судових рішень і встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини
Вироком Полонського районного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року ОСОБА_6 засуджено до покарання у виді позбавлення волі: за ст. 263 ч. 1 КК України на строк 4 роки; за ст. 436-2 ч. 1 КК України на строк 2 роки.
На підставі ст. 70 ч. 1 КК України за сукупністю кримінальних правопорушень шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим, остаточно призначено ОСОБА_6 покарання у виді позбавлення волі на строк 4 роки.
Строк відбуття покарання вказано обчислювати з 07 лютого 2025 року.
Прийнято рішення щодо речових доказів та процесуальних витрат.
До набрання вироком законної сили ОСОБА_6 залишено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою.
У строк відбуття покарання зараховано час перебування ОСОБА_6 під вартою з 07 лютого 2025 року.
Вироком суду ОСОБА_6 визнано винуватим і засуджено за те, що він у порушення пунктів 1-8 Постанови Верховної Ради України від 17.06.1992 № 2471-XII «Про право власності на окремі види майна», пунктів 1-4, 9 та ін. «Положення по дозвільну систему», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 №576, а також п.п. 8.1, 8.2, 8.9 та ін. Інструкції «Про порядок виготовлення, придбання, зберігання, обліку, перевезення та використання вогнепальної, пневматичної, холодної зброї, пристроїв вітчизняного виробництва для відстрілу патронів, споряджених гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії, та патронів до них, а також боєприпасів до зброї, основних частин зброї та вибухових матеріалів», затвердженої наказом МВС України від 21.08.1998 № 622, перебуваючи в зоні ведення бойових дій в районі села Ямполівка Лиманської територіальної громади Краматорського району Донецької області, у період з 18.11.2022 по 07.02.2023, у невстановлений досудовим розслідуванням спосіб придбав бойові припаси та вибухові пристрої, без передбаченого законом дозволу, зокрема: протитанкову гранату «АТ4-СSHP HEAT» калібру 84 мм, у кількості 1 штука; корпуси гранат Ф-1, у кількості 5 штук; уніфіковані запали ручної гранати типу УЗРГМ-2, у кількості 15 штук; реактивну протитанкову гранату «РПГ-22» у кількості 1 штука; реактивну протитанкову гранату «АТ4 RSV» у кількості 1 штука; корпус наступальної ручної осколкової гранати «GHO-1» у кількості 1 штука; запал ручної гранати AF11 у кількості 1 штука; корпуси ручних осколкових гранат дистанційної дії «РГД-5», у кількості 9 штук; реактивну гранату «С90CR-AМ (М3)» у кількості 1 штука; проміжні набої калібру 5,56х45мм з кулею зі свинцевим осердям, 354 штук; проміжні набої калібру 5,56х45мм з бронебійною кулею, 359 шт.; проміжні набої калібру 5,56х45мм з бронебійною кулею, 120 штук; проміжні набої калібру 5,56х45мм з кулею підвищеної пробивної здатності, 120 штук; пістолетні набої з кулею зі свинцевим осердям калібру 9x19мм., у кількості 50 штук.
У подальшому ОСОБА_6 у невстановлений досудовим розслідуванням спосіб перемістив та зберігав за місцем проживання батьків своєї дружини ОСОБА_8 - ОСОБА_9 та ОСОБА_10 у домоволодінні та надвірних будівлях, розташованих за адресою: АДРЕСА_2 вказані вище бойові припаси та вибухові пристрої, крім пістолетних набоїв з кулею зі свинцевим осердям калібру 9x19мм., у кількості 50 штук, які він у невстановлений досудовим розслідуванням спосіб перемістив та зберігав за місцем свого проживання за адресою: АДРЕСА_1 , до моменту їх вилучення у ході проведення обшуків 04.10.2024 за вказаними адресами.
Таким чином ОСОБА_6 придбав, носив та зберігав бойові припаси, вибухові пристрої без передбаченого законом дозволу, тобто вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 263 ч. 1 КК України.
Крім того, ОСОБА_6 , у невстановлений досудовим розслідуванням час, але не пізніше 28 серпня 2023 року, маючи проросійські погляди, не сприймаючи державної влади України, розуміючи, що російська федерація здійснює збройну агресію проти України, підтримуючи дії осіб, які здійснюють таку збройну агресію, з метою поширення російських наративів щодо військового вторгнення в Україну, вирішив у спілкуванні з іншими особами виправдовувати збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочатої у 2014 році, виправдовувати тимчасову окупацію частини території України, а також глорифікувати осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочату у 2014 році.
З метою реалізації вказаного злочинного умислу, ОСОБА_6 у період з 28.08.2023 по 21.11.2024, використовуючи власний акаунт у мессенджері «Telegram» під нікнеймом « ОСОБА_11 », що синхронізований з номером мобільного телефону НОМЕР_1 , вирішив надсилати відповідні графічні та текстові повідомлення під час особистого листування у вказаному мессенджері з громадянином України ОСОБА_12 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , який використовував акаунт під нікнеймом « ОСОБА_13 ».
Так, діючи з метою реалізації вказаного злочинного умислу, ОСОБА_6 , усвідомлюючи протиправний характер своїх дій, а також те, що російська федерація з 2014 року вчиняє проти України акт збройної агресії, 02.10.2023 о 07:54 хв., перебуваючи у м. Бердичів, Житомирської області, використовуючи власний акаунт у мессенджері «Telegram» під нікнеймом « ОСОБА_11 », що синхронізований з номером мобільного телефону НОМЕР_1 , шляхом особистого листування надіслав ОСОБА_12 з акаунтом під нікнеймом « ОСОБА_13 » текстове повідомлення, яке містить виправдовування ракетних ударів по Львову як вияву збройної агресії російської федерації проти України.
Після чого, ОСОБА_6 , продовжуючи реалізацію вказаного злочинного умислу, 30.10.2023 о 10:22 та 10:33, перебуваючи у м. Хмельницькому, використовуючи власний акаунт у мессенджері «Telegram» під нікнеймом « ОСОБА_11 », що синхронізований з номером мобільного телефону НОМЕР_1 , шляхом особистого листування надіслав ОСОБА_12 з акаунтом під нікнеймом « ОСОБА_13 » текстові повідомлення, які містять виправдовування тимчасової окупації частини території України (Луганської області).
Надалі, ОСОБА_6 , продовжуючи реалізацію вказаного злочинного умислу, 03.11.2023 о 10:33 перебуваючи за місцем свого проживання, а саме АДРЕСА_1 , використовуючи власний акаунт у мессенджері «Telegram» під нікнеймом « ОСОБА_11 », що синхронізований з номером мобільного телефону НОМЕР_1 , шляхом особистого листування надіслав ОСОБА_12 з акаунтом під нікнеймом « ОСОБА_13 » текстові повідомлення, які містять глорифікацію осіб, які здійснюють збройну агресію російської федерації проти України.
Після чого, ОСОБА_6 , продовжуючи реалізацію вказаного злочинного умислу, 19.11.2023 о 14:43 перебуваючи на АДРЕСА_2 , використовуючи власний акаунт у мессенджері «Telegram» під нікнеймом « ОСОБА_11 », що синхронізований з номером мобільного телефону НОМЕР_1 , шляхом особистого листування надіслав ОСОБА_12 з акаунтом під нікнеймом « ОСОБА_13 » повідомлення з відеофайлом, де зображенно шеврон російського збройного формування «ПВК Вагнер» навпроти метро Хрещатика та на якому наявний голосовий супровід, який містить глорифікацію осіб, які здійснюють збройну агресію російської федерації проти України, поєднаної з вираженням підтримки держави-агресора.
Вказаними діями ОСОБА_6 вчинив кримінальне правопорушення, передбачене ст. 436-2 ч. 1 КК України, тобто виправдовування збройної агресії Російської Федерації проти України, розпочатої у 2014 році, виправдовування тимчасової окупації частини території України, а також глорифікацію осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочату у 2014 році.
Ухвалою Хмельницького апеляційного суду від 27 серпня 2025 року зазначений вирок суду першої інстанції щодо ОСОБА_6 залишено без зміни, а апеляційні скарги обвинуваченого ОСОБА_6 та його захисника - адвоката ОСОБА_14 - без задоволення.
Вимоги касаційної скарги, узагальнені доводи особи, яка її подала, та короткий зміст заперечень
У касаційній скарзі засуджений просить скасувати вирок та ухвалу і в частині його обвинувачення за ст. 263 ч. 1 КК України призначити новий розгляд у суді першої інстанції, а в частині обвинувачення за ст. 436-2 ч. 1 КК України закрити кримінальне провадження на підставі ст. 284 ч. 1 п. 2 КПК України у зв`язку з відсутністю в його діях складу цього кримінального правопорушення. Вказує на те, що визнав свою вину під тиском, а тому судами безпідставно враховано визнання ним своєї вини за ст. 436-2 ч. 1 КК України, чим порушено основоположні засади кримінального провадження, такі як свобода від самовикриття, презумпція невинуватості та забезпечення права на захист. Зазначає, що судами не було досліджено матеріали справи в частині його обвинувачення за ст. 436-2 ч. 1 КК України, а відповідно до практики Верховного Суду визнання вини не є беззаперечним доказом і не звільняє слідчого, прокурора, суд від перевірки та оцінки показань окремо та всієї доказової бази в сукупності. Також вважає, що судами допущено істотне порушення вимог кримінального процесуального закону, передбачене ст. 217 КПК України, через об`єднання в одне кримінальне провадження двох окремих кримінальних проваджень, які не мають між собою зв`язку, що, на його думку, вплинуло на законність вироку. Також, посилаючись на ст. 246 ч. 3 КПК України, вказує на недопустимість доказів у цьому кримінальному провадженні, які взяті з іншого кримінального провадження без ухвали слідчого судді. Вважає, що в його діях відсутня об`єктивна сторона кримінального правопорушення, передбаченого ст. 436-2 ч. 1 КК України, оскільки надіслані ним повідомлення носили особистий характер, ні до чого не закликали і не були публічними. Крім того, вважає, що призначене йому покарання є занадто суворим і таким, що визначене без належного врахування обставини, що пом`якшує його покарання, та даних про його особу, які з позитивного боку його характеризують.
У запереченнях на касаційну скаргу прокурор у кримінальному провадженні ОСОБА_15 указує на безпідставність її доводів та просить залишити її без задоволення. Заперечує доводи засудженого щодо викладених ним обставин про погрози та примус з боку прокурора, оскільки він не спілкувався та не обговорював із захисником ОСОБА_6 наявні докази у кримінальному провадженні, перелік свідків та обраний ними спосіб захисту, а тому такі твердження засудженого вважає надуманими і такими, що демонструють суперечливу процесуальну поведінку, яка спрямована на маніпуляцію процедури скороченого розгляду після того як вирок виявився суворішим, ніж на який сподівався засуджений.
Заперечень на касаційну скаргу засудженого від інших учасників судового провадження не надходило.
Учасникам судового провадження повідомлено про час та місце касаційного розгляду. Заяв про відкладення касаційного розгляду від інших учасників судового провадження, які не прибули в судове засідання, не надійшло.
Позиції учасників судового провадження
Засуджений та його захисник у судовому засіданні підтримали касаційну скаргу, вважали її обґрунтованою та просили її задовольнити.
Прокурор у судовому засіданні вважав касаційну скаргу необґрунтованою і просив залишити її без задоволення.
Мотиви Суду
Заслухавши суддю-доповідача, доводи учасників судового провадження, перевіривши матеріали кримінального провадження та обговоривши доводи касаційної скарги, колегія суддів дійшла до таких висновків.
Згідно зі ст. 433 КПК України суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального
та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання
про достовірність того чи іншого доказу. Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги.
Відповідно до ст. 370 КПК України судове рішення повинно бути ухвалене компетентним судом згідно з нормами матеріального права з дотриманням вимог щодо кримінального провадження, передбачених цим Кодексом, на підставі об`єктивно з`ясованих обставин, які підтверджені доказами, дослідженими під час судового розгляду та оціненими судом відповідно до ст. 94 цього Кодексу,
та в якому наведені належні і достатні мотиви та підстави його ухвалення.
Обставини щодо неповноти судового розгляду, невідповідності висновків суду, викладених у судовому рішенні, фактичним обставинам кримінального провадження, визначення яких дано у статтях 410 та 411 КПК України
та на які є посилання у касаційній скарзі, не є відповідно до вимог
ст. 433 ч. 1, ст. 438 ч. 1 КПК України предметом дослідження та перевірки касаційним судом.
Відповідно до ст. 94 КПК України оцінка доказів є компетенцією суду, який ухвалив вирок. Касаційний суд при перевірці матеріалів кримінального провадження встановив, що суди дотримались зазначених вимог закону.
Відповідно до ст. 349 ч. 3 КПК України суд має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд з`ясовує, чи правильно розуміють зазначені особи зміст цих обставин, чи немає сумнівів у добровільності їх позиції, а також роз`яснює їм, що у такому випадку вони будуть позбавлені права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
Повне визнання вини, не заперечення фактичних обставин кримінального провадження та кваліфікації своїх дій, правильне розуміння та усвідомлення змісту обставин кримінального правопорушення, в якому обвинувачується, правові наслідки розгляду за спрощеною процедурою, а також відсутність сумнівів у добровільності позиції щодо усвідомлення обвинуваченим цих обставин є обов`язковими передумовами можливості здійснення розгляду провадження в порядку ст. 349 ч. 3 КПК України.
У постанові об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 вересня 2024 року (справа № 444/870/22, провадження № 51- 2989 кмо 23) сформульовано висновок щодо застосування вищезазначеної норми процесуального закону, згідно якого, суд у конкретному кримінальному провадженні на підставі ст. 349 ч. 3 КПК має право, якщо проти цього не заперечують учасники судового провадження, визнати недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються, у тому числі, у разі часткового заперечення винуватості особи у вчиненні окремого кримінального правопорушення в сукупності кримінальних правопорушень, яке має окрему кваліфікацію, або є окремим епізодом кримінального правопорушення, чи невизнання цивільного позову, та у такому випадку щодо цих оспорюваних обставин провести судовий розгляд у загальному порядку, дослідивши докази, які підтверджують або спростовують ці обставини. Такий порядок розгляду кримінального провадження не звільняє суд від обов`язку встановити обставини, які підлягають доказуванню в кримінальному провадженні, визначені в ст. 91 ч. 1 КПК України.
Зі змісту вироку суду першої інстанції вбачається, що розгляд кримінального провадження щодо ОСОБА_6 за його обвинуваченням у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України, судом першої інстанції проведено в порядку, передбаченому ст. 349 ч. 3 КПК України.
29 травня 2025 року в судовому засіданні Полонського районного суду Хмельницької області обвинувачений ОСОБА_6 за участю свого захисника ОСОБА_14 підтвердив, що суть обвинувачення йому зрозуміла, він визнав свою вину у скоєнні кримінальних правопорушень, передбачених ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України, та надав показання щодо висунутого йому обвинувачення.
Із журналу судового засідання від 29 травня 2025 року та аудіозапису цього судового засідання суду першої інстанції, вбачається, що відповідно до зміненого порядку дослідження доказів, було проведено допит обвинуваченого ОСОБА_6 як того вимагають положення зі ст. 351 КПК України. ОСОБА_6 повністю визнав свою вину у скоєнні інкримінованих йому кримінальних правопорушень, передбачених ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України, за обставин, наведених в обвинувальному акті. При цьому ОСОБА_6 показав, що дійсно як зазначено в обвинувальному акті він придбавав вказані відповідно до переліку бойові припаси та вибухові пристрої без спеціального на те дозволу. Крім того, пояснював, що дійсно номер телефону та акаунти, які зазначено в обвинувальному акті, належать йому, а з ОСОБА_12 він познайомився у чаті телеграм з приводу комп`ютерної відеогри. Вказав, що зазначена в обвинувальному акті переписка в телеграм з ОСОБА_12 належить йому, однак йому не було відомо, що за вчинені ним дії існує кримінальна відповідальність, про вчинене він щиро шкодує.
Особа, яка обвинувачується у вчиненні кримінального правопорушення, має право на власний розсуд формувати лінію свого захисту. Показання обвинуваченого є не лише джерелом доказів, а й засобом захисту ним своїх інтересів.
За обставин повного визнання ОСОБА_6 своєї вини в цьому ж судовому засіданні суд першої інстанції на підставі ст. 349 ч. 3 КПК України на пропозицію прокурора визнав недоцільним дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорювались, та за погодженням із усіма учасниками судового провадження, в тому числі після оголошення перерви для надання можливості ОСОБА_6 обговорити та погодити позицію із захисником ОСОБА_14 , прийняв рішення щодо зміни встановлено порядку дослідження доказів, обмежившись допитом обвинуваченого, дослідженням письмових доказів та матеріалів, які характеризують особу ОСОБА_6 .
Усім учасникам судового провадження, у тому числі обвинуваченому ОСОБА_6 , були роз`ясненні положення ст. 349 ч. 3 КПК України, зокрема щодо позбавлення права оскаржити ці обставини в апеляційному порядку.
ОСОБА_6 та його захисник ОСОБА_14 погодилися з таким порядком розгляду кримінального провадження, підтримавши запропонований прокурором порядок дослідження доказів, без подальшого дослідження доказів щодо тих обставин, які ніким не оспорюються. При цьому суд першої інстанції з`ясував чи правильно ОСОБА_6 розуміє наслідки такого розгляду, а саме неможливість оскаржити встановлені фактичні обставини вчинення кримінального правопорушення, та перевірив добровільність його позиції.
Будь-яких заяв, зауважень чи заперечень щодо допустимості доказів вини ОСОБА_6 у скоєнні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 436-2 ч. 1 КК України, в тому числі щодо використання доказів отриманих в іншому кримінальному провадженні, сторона захисту не повідомляла та не просила суд дослідити ці обставини.
03 березня 2022 року Верховна Рада України ухвалила Закон України № 2110-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо посилення кримінальної відповідальності за виготовлення та поширення забороненої інформаційної продукції», яким було внесено зміни до КК України, зокрема, розділ ХХ цього Кодексу було доповнено статтею 436-2 «Виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, глорифікація її учасників». Закон № 2110-ІХ від 03 березня 2022 року набув чинності 16 березня 2022 року.
Частиною першою статті 436-2 КК України встановлено відповідальність за:
- виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії Російської Федерації проти України, розпочатої у 2014 році, у тому числі шляхом представлення збройної агресії Російської Федерації проти України як внутрішнього громадянського конфлікту;
- виправдовування, визнання правомірною, заперечення тимчасової окупації частини території України, а також
- глорифікація осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочату у 2014 році, представників збройних формувань Російської Федерації, іррегулярних незаконних збройних формувань, озброєних банд та груп найманців, створених, підпорядкованих, керованих та фінансованих Російською Федерацією, а також представників окупаційної адміністрації Російської Федерації, яку складають її державні органи і структури, функціонально відповідальні за управління тимчасово окупованими територіями України, та представників підконтрольних Російській Федерації самопроголошених органів, які узурпували виконання владних функцій на тимчасово окупованих територіях України.
Таким чином диспозиція частини першої вказаної статті КК України не передбачає публічність дій особи як обов`язкову ознаку для кваліфікації дій особи за ст. 436-2 ч. 1 КК України, а тому доводи касаційної скарги засудженого про відсутність в його діях складу вказаного злочину через відсутність ознаки публічності у направлених ним приватних повідомленнях ОСОБА_12 є безпідставними.
Просте написання текстового повідомлення з виправдовуванням збройної агресії, тимчасової окупації частини території України або ж глорифікації, передбачених ст. 436-2 ч. 1 КК України, у приватному листуванні може бути кваліфіковане за частиною першою цієї статті, якщо буде доведено умисел на донесення такої позиції до іншої особи.
Суд касаційної інстанції вже висловлював позицію про те, що положення зазначеної статті не містять такої обов`язкової умови для кваліфікації дій особи за ст. 436-2 ч. 1 КК України, як розповсюдження інформації саме невизначеному колу осіб, а об`єктивна сторона даного кримінального правопорушення передбачає встановлення самого факту виправдовування, визнання правомірною, заперечення збройної агресії, а також глорифікації її учасників виявленого зовні у відповідній поведінці особи (постанова Верховного Суду від 05 лютого 2026 року, справа № 161/9349/23, провадження № 51-2357 км 25)
Враховуючи встановлені судом першої інстанції обставини обвинувачення ОСОБА_6 за ст. 436-2 ч. 1 КК України, який визнав вину та підтвердив, що у приватному спілкуванні направив повідомлення, які містили виправдовування збройної агресії Російської Федерації проти України, розпочатої у 2014 році, виправдовування тимчасової окупації частини території України, а також глорифікацію осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочату у 2014 році, кваліфікація судом першої інстанції його дій за ст. 436-2 ч. 1 КК України є правильною.
Отже, доводи касаційної скарги засудженого ОСОБА_6 у частині недоведеності його вини у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 436-2 ч. 1 КК України та неналежності доказів його вини є безпідставними та необґрунтованими.
Встановивши фактичні обставини, дослідивши в порядку ст. 349 ч. 3 КПК України та проаналізувавши зібрані докази у їх сукупності, врахувавши показання ОСОБА_6 , надавши їм належну оцінку, суд першої інстанції дійшов до обґрунтованого висновку про те, що він вчинив придбання, носіння, зберігання бойових припасів, вибухових пристроїв без передбаченого законом дозволу, а також виправдовував збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочату в 2014 році, виправдовував тимчасову окупацію частини території України, а також глорифікував осіб, які здійснювали збройну агресію Російської Федерації проти України, розпочату у 2014 році, чим скоїв кримінальні правопорушення, передбачені ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України.
У вироку суду першої інстанції відповідно до вимог ст. 374 ч. 3 п. 2 КПК України зазначене формулювання обвинувачення ОСОБА_6 , визнане судом доведеним, із зазначенням місця, часу, способу вчинення та наслідків кримінальних правопорушень, форми вини і мотивів кримінального правопорушення; статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, що передбачає відповідальність за кримінальне правопорушення, винним у вчиненні якого визнається обвинувачений, та докази на підтвердження встановлених судом обставин.
Вирок суду першої інстанції відповідає вимогам ст. 370, 374 КПК України.
Відповідно до ст. 217 КПК України у разі необхідності в одному провадженні можуть бути об`єднані матеріали досудових розслідувань щодо декількох осіб, підозрюваних у вчиненні одного кримінального правопорушення, або щодо однієї особи, підозрюваної у вчиненні кількох кримінальних правопорушень, а також матеріали досудових розслідувань, по яких не встановлено підозрюваних, проте є достатні підстави вважати, що кримінальні правопорушення, щодо яких здійснюються ці розслідування, вчинені однією особою (особами).
Враховуючи те, що обставини об`єднання кримінальних проваджень щодо ОСОБА_6 за ст. 263 ч. 1 КК України та за ст. 436-2 ч. 1 КК України під час судового розгляду ніким, зокрема і стороною захисту, не заперечувалися та в порядку ст. 349 ч. 3 КПК України не досліджувалися, у зв`язку із чим в апеляційному порядку не перевірялися, а тому доводи касаційної скарги засудженого щодо порушень ст. 217 КПК України є необґрунтованими. Інформація щодо об`єднання кримінальних проваджень в порядку ст. 217 КПК України в матеріалах кримінального провадження відсутня. З таких же підстав необґрунтованими є доводи касаційної скарги засудженого щодо порушень ст. 246 ч. 3 КПК України, оскільки в суді першої інстанції не досліджувалися матеріали іншого кримінального провадження.
Зі змісту положень ст. 418 ч. 2, ст. 419 КПК України вбачається, що судові рішення суду апеляційної інстанції ухвалюються в порядку, передбаченому статтями 368-380 цього Кодексу. В ухвалі суду апеляційної інстанції, окрім іншого, має бути зазначено узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу, а при залишенні апеляційної скарги без задоволення в ухвалі суду апеляційної інстанції мають бути зазначені підстави, з яких апеляційну скаргу визнано необґрунтованою.
З матеріалів провадження вбачається, що ОСОБА_6 та його захисник не погодились з вироком суду першої інстанції в частині призначеного йому покарання, вважали його занадто суворим і таким, що не відповідає ступеню тяжкості вчинених ним кримінальних правопорушень та особі засудженого. Просили застосувати до ОСОБА_6 ст. 75 КК України, звільнити його від відбування покарання з випробуванням, встановивши мінімальний іспитовий строк. Крім того, ОСОБА_6 просив розглянути можливість застосувати до нього ст. 69, 69-1 КК України, врахувавши обставини, що пом`якшують його покарання, та інформацію, яка з позитивного боку характеризує його особу.
При цьому вони не заперечували правильність кваліфікації дій ОСОБА_6 за ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України, не вказували про застосування до нього недозволених методів або тиску з боку прокурора, а також про недопустимість доказів його вини, на що вказує засуджений у касаційній скарзі.
При цьому, ні обвинувачений ОСОБА_6 , ні його захисник ОСОБА_14 , в апеляційному порядку також не оспорювали допустимість доказів вини ОСОБА_6 , правильність кваліфікації його дій, зокрема за ст. 436-2 ч. 1 КК України, та встановлені судом першої інстанції фактичні обставини вчинення ним кримінальних правопорушень, передбачених ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України, і не вказували про застосування до нього недозволених методів або тиску з боку прокурора, внаслідок чого, як ОСОБА_6 зазначає у касаційній скарзі, він був змушений повністю визнати свою вину.
Суд апеляційної інстанції, переглянувши кримінальне провадження за апеляційними скаргами обвинуваченого та його захисника на вирок місцевого суду, належним чином перевірив їх доводи про невідповідність призначеного ОСОБА_6 судом першої інстанції покарання ступеню тяжкості кримінальних правопорушень та його особі, які в цій частині аналогічні доводам касаційної скарги засудженого, та навів в ухвалі підстави, з яких визнав їх необґрунтованими.
Відповідно до вимог статей 50, 65 КК України особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначене покарання, необхідне і достатнє для її виправлення та попередження нових кримінальних правопорушень. Суд, призначаючи покарання, зобов`язаний враховувати ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, дані про особу винного та обставини справи, що пом`якшують і обтяжують покарання. При цьому покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень як засудженими, так і іншими особами, та не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність.
Статтею 69 ч. 1 КК України передбачено, що за наявності кількох обставин, що пом`якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, з урахуванням особи винного суд, умотивувавши своє рішення, може, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429, 437-439, 442, 442-1 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, за катування, вчинене представником держави, у тому числі іноземної, призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м`якого виду основного покарання, не зазначеного в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу за це кримінальне правопорушення. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої для такого виду покарання в Загальній частині цього Кодексу. За вчинення кримінального правопорушення, за яке передбачене основне покарання у виді штрафу в розмірі понад три тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, суд з підстав, передбачених цією частиною, може призначити основне покарання у виді штрафу, розмір якого не більше ніж на чверть нижчий від найнижчої межі, встановленої в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу.
Застосовуючи положення ст. 69 КК України, суд повинен не просто встановити наявність кількох обставин, які пом`якшують покарання, а з урахуванням особи винного умотивувати, яким чином такі обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Крім того, ці обставини чи сукупність обставин мають знаходитися в причинному зв`язку з цілями та/або мотивами кримінального правопорушення, поведінкою особи під час його вчинення та іншими факторами, які безпосередньо впливають на суспільну небезпеку кримінального правопорушення та/або небезпечність винуватої особи.
При визначенні поняття та змісту обставин, що істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, суд має виходити із системного тлумачення статей 66 та 69 КК України і тих статей Особливої частини Кодексу, що визначають певні обставини як ознаки привілейованих складів кримінальних правопорушень, що істотно зменшують їх суспільну небезпечність, наслідком чого є зниження ступеня тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Ці обставини у своїй сукупності повинні настільки істотно знижувати ступінь суспільної небезпечності вчиненого кримінального правопорушення, що призначення винному навіть мінімального покарання в межах санкції було би явно несправедливим. При цьому, призначаючи засудженому більш м`який вид покарання, аніж встановлений санкцією статті (частини статті) Особливої частини КК, суд має належно обґрунтувати, що саме цей захід примусу дозволить досягти ключової мети покарання, а саме виправлення винної особи та запобігання вчинення нею нових кримінальних правопорушень.
Отже, суди зобов`язані встановити не лише наявність цих обставин, а й обґрунтувати, яким чином такі пом`якшуючі обставини істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого кримінального правопорушення.
Крім того, статтею 75 ч. 1 КК України передбачено, що якщо суд, крім випадків засудження за корупційне кримінальне правопорушення, кримінальне правопорушення, пов`язане з корупцією, кримінальне правопорушення, передбачене статтями 403, 405, 407, 408, 429 цього Кодексу, вчинене в умовах воєнного стану чи в бойовій обстановці, порушення правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керували транспортними засобами у стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп`яніння або перебували під впливом лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції, катування, передбачене частиною третьою статті 127 цього Кодексу, при призначенні покарання у виді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п`яти років, враховуючи тяжкість кримінального правопорушення, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання, він може прийняти рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням.
Згідно зі ст. 414 КПК України невідповідним ступеню тяжкості кримінального правопорушення та особі обвинуваченого визнається таке покарання, яке хоч і не виходить за межі, встановлені відповідною статтею (частиною статті) закону України про кримінальну відповідальність, але за своїм видом чи розміром є явно несправедливим через м`якість або через суворість.
Апеляційний суд дав оцінку доводам апеляційних скарг щодо безпідставного незастосування до ОСОБА_6 положень ст. 69, 69-1, 75 КК України, навівши в ухвалі мотиви залишення їх без задоволення.
Так, суд апеляційний інстанції дав оцінку доводам апеляційних скарг, які в цій частині аналогічні доводам касаційної скарги, та при залишенні їх без задоволення врахував обставини того, що ОСОБА_6 щиро розкаявся, співпрацював з судом та слідством, його молодий вік, участь у бойових діях, бажання служити у Збройних Силах України для відсічі збройної агресії держави агресора, наявність родичів, що потребують його допомоги в побуті та фінансово, оскільки його мати-інвалід 1 групи, а дружина проходить лікування онкологічного характеру, він є єдиним працездатним чоловіком в сім`ї, у справі немає потерпілої сторони і шкоди державі, проте не визнав їх достатніми для застосування до ОСОБА_6 ст. 69, 75 КК України, тобто призначення покарання з випробуванням, або більш м`якого, ніж передбачено законом.
Надаючи оцінку доводам апеляційних скарг щодо суворості призначеного ОСОБА_6 покарання, крім позитивних даних про його особу та обставини, що пом`якшує його покарання, колегія суддів апеляційного суду врахувала конкретні встановлені місцевим судом обставини вчинених ним кримінальних правопорушень, одне з яких, передбачене ст. 263 ч. 1 КК України, є умисним тяжким злочином проти громадської безпеки, а інше, передбачене ст. 436-2 ч. 1 КК України, умисним нетяжким злочином проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку і, з урахуванням ступеню їх тяжкості та підвищеної суспільної небезпеки, підстав для призначення йому покарання, із застосуванням ст. 69, 75 КК України, колегія суддів не встановила. При цьому апеляційний суд врахував встановлені судом першої інстанції обставини того, що ОСОБА_6 раніше не судимий, тяжкість вчинених кримінальних правопорушень, їх суспільний резонанс, вчинення кримінальних правопорушень в умовах воєнного стану, особу винного та посередню характеристику з місця служби. Щире каяття враховане як обставина, що відповідно до ст. 66 КК України пом`якшує покарання ОСОБА_6 , а обставин, які відповідно до статті 67 КК України обтяжують його покарання, встановлено не було.
За таких обставин, апеляційний суд погодився із висновком суду першої інстанції про те, що призначення ОСОБА_6 покарання за вчинені злочини в межах санкцій ст. 263 ч.1, ст. 436-2 ч.1 КК України у виді позбавлення волі буде необхідним і достатнім для його виправлення та попередження вчинення ним нових злочинів.
Щодо вимоги про необхідність застосування до ОСОБА_6 ст. 69-1 КК України апеляційний суд зазначив про відсутність передбачених для цього кримінальним законом підстав, належним чином мотивувавши таке своє рішення.
Так, відповідно до ст. 69 ч. 1 КК України, за наявності обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу, відсутності обставин, що обтяжують покарання, а також при визнанні обвинуваченим своєї вини, строк або розмір покарання не може перевищувати двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідною санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини цього Кодексу.
Проте, в кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 не встановлено одночасно двох обставин, що пом`якшують покарання, передбачених пунктами 1 та 2 частини першої статті 66 цього Кодексу для застосування ст. 69 ч. 1 КК України. Крім того, призначене ОСОБА_6 покарання за ст. 263 ч. 1 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки та за ст. 436-2 ч. 1 КК України у виді позбавлення волі на строк 2 роки не перевищують двох третин максимального строку або розміру найбільш суворого виду покарання, передбаченого відповідними санкціями частин статті Особливої частини цього Кодексу.
Ухвала апеляційного суду відповідає вимогам ст. 370, 419 КПК України.
Призначене ОСОБА_6 остаточне покарання за сукупністю кримінальних правопорушень на підставі ст. 70 ч. 1 КК України у виді позбавлення волі на строк 4 роки відповідає вимогам статей 50, 65 КК України, принципам справедливості, співмірності, індивідуалізації, воно забезпечить дотримання засад призначення покарання, є необхідним і достатнім для його виправлення, а також пропорційним і таким, що відповідає тяжкості кримінальних правопорушень, є адекватним характеру вчинених дій, їх небезпечності та відповідає відомостям про особу винного. Обставин, які б вказували на те, що таке покарання є явно несправедливим через суворість за матеріалами провадження не встановлено.
У процесі перевірки матеріалів кримінального провадження колегія суддів не встановила процесуальних порушень при збиранні, дослідженні і оцінці доказів, які б ставили під сумнів обґрунтованість висновків судів про доведеність вини
ОСОБА_6 у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених
ст. 263 ч. 1, ст. 436-2 ч. 1 КК України, та правильність кваліфікації його дій.
Виходячи зі змісту статті 3 Європейської конвенції з прав людини, за обставин, коли особа висуває небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею, а саме застосування недозволених методів під час проведення слідства, у поєднанні із загальним обов`язком держави за статтею 1 Конвенції слід провести ефективне офіційне розслідування. Це означає, що таке розслідування повинно бути ретельним, а органи влади завжди повинні добросовісно намагатися з`ясувати те, що трапилось, та не покладатися на поспішні й необґрунтовані висновки, а тим більше обґрунтовувати ними свої рішення.
Згідно з практикою Європейського суду з прав людини допустимість як доказів свідчень, отриманих за допомогою катувань, з метою встановлення відповідних фактів у кримінальному провадженні зводить нанівець саму суть права обвинуваченого не свідчити проти себе та призводить до несправедливості кримінального провадження в цілому.
Забезпечення перевірки встановленого факту про застосування недозволених методів шляхом проведення уповноваженим органом офіційного розслідування щодо можливих порушень прав людини, гарантованих статтями 27, 28 Конституції України, є обов`язковим, якщо особа висунула небезпідставну скаргу на жорстоке поводження з нею.
Проте, з матеріалів кримінального провадження щодо ОСОБА_6 не вбачається, що він або його захисники повідомляли будь-який орган про жорстоке поводження з ним, унаслідок чого він був змушений визнати свою вину у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ст. 436-2 ч. 1 КК України.
Доводи касаційної скарги засудженого щодо необхідності визнання недопустимими доказів, отриманих під тиском, зокрема визнання ним вини у суді в пред`явленому обвинуваченні за ст. 436-2 ч. 1 КК України, є необґрунтованими, оскільки не підтверджуються матеріалами кримінального провадження. З аудіо та відеозаписів судових засідань Полонського районного суду Хмельницької області вбачається, що визнання ОСОБА_6 своєї вини та його згода на проведення судового розгляду в порядку ст. 349 ч. 3 КПК України були здійснені ним без будь-якого тиску. Крім того, в цих судових засіданнях була присутня його захисник ОСОБА_14 , з якою він мав можливість погоджувати свою позицію та, у разі необхідності, повідомити про здійснений на нього тиск. Доводи касаційної скарги про те, що погрози мали місце та були передані ОСОБА_6 через його захисника нічим не підтверджуються та про такі погрози він жодного разу ні під час досудового розслідування, ні під час розгляду кримінального провадження в судах попередніх інстанцій не повідомляв. Крім того, ні ОСОБА_6 , ні його захисник не вказували про такий тиск у своїх апеляційних скаргах, у зв`язку із чим ні у місцевого суду, ні у суду апеляційної інстанції не виникло обов`язку перевіряти таку версію сторони захисту, з урахуванням обмежень щодо можливості апеляційного оскарження, передбачених ст. 349 ч. 3 КК України. Визначальним у такому випадку є обставина того, що ОСОБА_6 не заявляв про жорстоке поводження з ним, а інших підстав для проведення такої перевірки у суді першої інстанції встановлено не було.
Оскаржувані вирок і ухвала прийняті із врахуванням позиції касаційного суду та узгоджуються із практикою застосування ст. 349 ч. 3, 4 КПК України касаційним судом.
Безпідставними є і доводи засудженого ОСОБА_6 про незабезпечення йому надання ефективної правової допомоги та захист.
Як убачається з матеріалів кримінального провадження, захист прав і законних інтересів ОСОБА_6 як під час досудового розслідування, так і під час розгляду справи в судах попередніх інстанцій здійснювали професійні захисники - адвокати ОСОБА_16 та ОСОБА_14 . Здійснюючи захист ОСОБА_6 , захисники займали активну позицію, брали участь у процесуальних діях, подавали в інтересах підзахисного клопотання, оскаржували запобіжні заходи. Зокрема, ОСОБА_6 забезпечувалась можливість порадитись із захисником ОСОБА_14 в суді першої інстанції для роз`яснення йому ст. 349 ч. 3 КПК України, для чого в судовому засіданні оголошувалась перерва і він отримав відповідну правову допомогу захисника, після чого погодився на такий порядок судового розгляду. Захисник ОСОБА_14 також оскаржила вирок суду першої інстанції в апеляційному порядку та брала безпосередню участь під час апеляційного перегляду вироку суду щодо ОСОБА_6 .
Крім того, засуджений ОСОБА_6 не позбавлений права на умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби, передбаченого ст. 81-1 КК України, на підставах та у порядку, передбаченому цією нормою.
Істотних порушень кримінального процесуального закону, які були б підставами для зміни чи скасування судових рішень, не виявлено.
Частина 2 ст. 17 КПК України передбачає, що винуватість особи має бути доведена поза розумним сумнівом. У кримінальному провадженні щодо ОСОБА_6 цей стандарт доведення винуватості дотримано, оскільки за допомогою належних, допустимих та достовірних доказів, що були дослідженні в суді, можливо дійти висновку про те, що встановлена під час судового розгляду сукупність обставин, виключає будь-яке інше розуміння пояснення події, яка була предметом судового розгляду, крім того, що кримінальні правопорушення вчинені і засуджений є винним у їх вчиненні.
За таких обставин, колегія суддів підстав для задоволення касаційної скарги засудженого та скасування судових рішень щодо ОСОБА_6 з призначенням нового розгляду в суді першої інстанції та закриттям кримінального провадження за ст. 436-2 ч. 1 КК України не знаходить.
Керуючись статтями 436, 438 КПК України, Суд
ухвалив:
Вирок Полонського районного суду Хмельницької області від 02 червня 2025 року та ухвалу Хмельницького апеляційного суду від 29 серпня 2025 року щодо ОСОБА_6 залишити без зміни, а касаційну скаргу засудженого ОСОБА_6 - без задоволення.
Постанова Верховного Суду є остаточною і оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
_03_03.png)
