№ 344/4082/23 від 05 серпня 2026 року Щодо тягаря доказування у справах про відшкодування шкоди, завданої неналежним наданням медичних послуг

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року

м. Київ

Справа № 344/4082/23

Провадження № 61-2589ск26

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду:

доповідача - Ситнік О. М.,

суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Мартєва С. Ю., Фаловської І. М.

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційні скарги представника Державного закладу «Прикарпатський центр репродукції людини» Міністерства охорони здоров`я України - адвоката Леник Лесі Петрівни та представника ОСОБА_1 - адвоката Кузика Володимира Івановича на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 січня 2026 року в складі колегії суддів Максюти І. О., Бойчука І. В., Пнівчук О. В.,

в справі за позовом ОСОБА_1 до Державного закладу «Прикарпатський центр репродукції людини» Міністерства охорони здоров`я України, третя особа - Міністерство охорони здоров`я України, про відшкодування майнової й моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

Короткий зміст позовних вимог

У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому зазначила, що у 2017 році вони з чоловіком ОСОБА_2 звернулися до Державного закладу «Прикарпатський центр репродукції людини» Міністерства охорони здоров`я України (далі - ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ») для лікування безпліддя.

За результатом проходження медичних процедур 03 грудня 2018 року у подружжя народився син.

21 грудня 2021 року висновком № СЕ-19/114-21/19004-БД судового експерта Берещак О. О. Львівського науково дослідного експертно-криміналістичного центру встановлено, що біологічне споріднення дитини виключається як у матері, так і в батька.

14 лютого 2022 року постановою Івано-Франківського апеляційного судув справі № 344/1962/19, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року, виключено відомості про ОСОБА_2 як батька дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з актового запису від 06 грудня 2018 року № 2805 про народження ОСОБА_3 , складеного Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області.

Ці обставини пов`язані із неправомірним використанням співробітниками ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» допоміжних репродуктивних технологій, а саме донації гамет та донації ембріонів, згоду на які подружжя не надавало.

Просила стягнути з ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» завдану їй майнову шкоду в розмірі 1 893 983,50 грн та 1 000 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

24 вересня 2025 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в задоволенні позову відмовлено.

Рішення суду мотивовано тим, що відповідач спростував припущення позивачки про те, що під час її лікування були допущені порушення. ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» не був учасником судових розглядів за участі позивачки та її чоловіка в справах № 344/1962/19, № 344/12099/20, а тому будь-якої преюдиції рішення в цих спорах щодо відповідача не мають.

14 січня 2026 року постановою Івано-Франківського апеляційного суду апеляційну скаргу ОСОБА_4 задоволено частково. Рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 24 вересня 2025 року скасовано, позов задоволено частково. Стягнуто з ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» на користь ОСОБА_1 56 400,00 грн на відшкодування майнової шкоди та 800 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Апеляційний суд керувався тим, що працівники ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» вчинили протиправні дії в процесі лікування безпліддя ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , зокрема використали допоміжні репродуктивні технології, які передбачені розділом V «Донація гамет та ембріонів» Порядку застосування допоміжних репродуктивних технологій в Україні, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 09 вересня 2013 року № 787 (далі - Порядок № 787), без відповідної згоди позивачки та її колишнього чоловіка. Фактично лікарями самовільно змінено метод лікування. Наслідком таких дій працівників відповідача став факт відсутності кровного споріднення між ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та дитиною, виключення відомостей про ОСОБА_2 як батька ОСОБА_3 .

Враховуючи триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивачки, характер вимушених змін у її житті, глибину душевних страждань, які вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя, а, отже, з урахуванням встановлених судом апеляційної інстанції фактичних обставин завдання позивачці моральної шкоди, апеляційний суд визнав розумним, виваженим і справедливим стягнути з відповідача 800 000,00 грн на відшкодування моральної шкоди.

Судові витрати на правничу допомогу, понесені позивачкою під час розгляду справи № 344/1962/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про виключення відомостей як батька та справи № 344/12099/20 про стягнення аліментів у розмірі 56 400,00 грн, підлягають стягненню з відповідача, оскільки вони пов`язані із його неправомірними діями.

Водночас суд виснував, що втрата позивачкою права на отримання присуджених на користь дитини аліментів не є матеріальною шкодою, завданою їй, оскільки аліменти є власністю дитини (частина перша статті 179 Сімейного кодексу (далі - СК) України) і сплачуються на дитину особі, з якою дитина проживає. Позивачка ж не заявляла позовні вимоги в інтересах дитини, тому в цій частині позов задоволенню не підлягає.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ»

У березні 2026 року представник ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» - адвокат Леник Л. П. через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 січня 2026 року, в якій просить її скасувати та залишити в силі рішення суду першої інстанції.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені в постановах:

- Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року в справі № 925/1196/18, про те, що процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством;

- Верховного Суду від 28 листопада 2019 року в справі № 820/17548/14, від 11 грудня 2019 року в справі № 320/4938/17, від 18 квітня 2018 року в справі № 753/11000/14-ц, щодо преюдиційності фактів;

- Верховного Суду від 11 листопада 2020 року в справі № 760/16979/15-ц, про те, що суд апеляційної інстанції перевіряє законність рішення суду першої інстанції в межах тих обставин та подій, які мали місце під час розгляду справи судом першої інстанції;

- Верховного Суду від 21 січня 2026 року в справі № 761/16244/21, про те, що деліктні зобов`язання та відповідальність за шкоду перебувають у площині цивільних правовідносин, а тому суд у цивільній справі самостійно встановлює наявність або відсутність складу цивільного правопорушення. Відсутність обвинувального вироку чи закриття кримінального провадження не позбавляє суд обов`язку оцінювати дії відповідача з точки зору цивільного права.

Вважає, що твердження позивачки про надання працівниками відповідача некваліфікованої медичної допомоги, вчинення ними протиправних дій та порушення методики лікування не підтверджено жодними доказами, зокрема обставинами справи № 344/1962/19. Не можна вважати встановленими та підтвердженими вказаними судовими рішеннями, що саме дії працівників ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» призвели до виключення актового запису про батьківство, та інших конфліктів з чоловіком.

Позивачкою не надано жодного доказу, що підтверджує заявлений нею розмір моральної шкоди (медичних довідок, висновків психолога або психіатра, доказів звернення за допомогою, свідчень про порушення звичного способу життя, обґрунтовуючи наявність та розмір шкоди виключно власним твердженням про пережитий «шок»).

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги ОСОБА_1 .

У березні 2026 року представник ОСОБА_1 - адвокат Кузик В. І. через підсистему «Електронний суд» подала до Верховного Суду касаційну скаргу на постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 січня 2026 року, в якій просить її скасувати в частині відмови в задоволенні позову та ухвалити в цій частині нове рішення про задоволення позову повністю.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційний суд не врахував висновки, викладені в постановах Верховного Суду:

- від 27 лютого 2019 року в справі № 755/2545/15-ц, від 21 квітня 2021 року в справі № 648/2035/17,про те, що аналіз норм Цивільного кодексу (далі - ЦК) України щодо відшкодування шкоди з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства дає підстави для висновку, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди;

- від 30 листопада 2022 року в справі № 344/3764/21, від 03 липня 2023 року в справі № 523/10085/19, щодо специфіки тягаря доказування у справах щодо надання медичних послуг. Від пацієнтів не можна очікувати та вимагати точного володіння медичними знаннями. Вони не мають точного розуміння процесів лікування та необхідної кваліфікації для аналізу та надання обставин справи, що становлять предмет спору. З метою належної участі в цивільному процесі сторона не повинна мати професійні медичні знання. У зв`язку з цим сторона процесу, яка є пацієнтом, має право обмежитися доповіддю, що дасть змогу припустити про порушення зі сторони обслуговуючого персоналу в силу наслідків, що настали для пацієнта. Тому, з урахуванням принципу розумності, пацієнту, який звернувся до суду за захистом порушених прав, що полягають у завданні шкоди здоров`ю, слід тільки вказати на порушення, а далі тягар доказування покладається на медичну установу чи на лікаря. Вказане не призводить до порушення принципу диспозитивності судового процесу, а навпаки слугує для забезпечення процесуальної рівності сторін;

- від 20 січня 2021 року в справі № 197/1330/14, про те, що причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювача шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності.

Вважає, що несплата аліментів сталась через неправомірні дії відповідача, а їх причинно-наслідковий зв`язок встановлено судом апеляційної інстанції. Не отримуючи аліменти в установленому порядку, позивачка витрачала на утримання дитини власні кошти, тому вважає обґрунтованими вимоги про відшкодування їх з відповідача, через неправомірні дії якого сталися витрати.

Вказує, що відсутній висновок Верховного Суду щодо статті 1166 ЦК України та статті 179 СК України про те, що чи є втрата права на отримання присуджених на користь дитини аліментів матеріальною шкодою, завданою їй, оскільки аліменти є власністю дитини і сплачуються на утримання дитини особі, з якою дитина проживає.

Доводи інших учасників справи

У відзиві на касаційну скаргу позивачки ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» зазначає, що причинний зв`язок між діями відповідача та шкодою, на яку посилається позивачка, є опосередкованим, що виключає можливість покладення деліктної відповідальності.Доводи касаційної скарги в частині стягнення з відповідача майнової шкоди у вигляді аліментів, які позивачка нібито могла б отримувати, вважає необґрунтованими та такими, що ґрунтуються на припущеннях.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Із 05 березня 2008 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 перебували у шлюбі.

10 липня 2017 року, бажаючи народити та виховувати дитину в сім`ї, вони спільно звернулися за медичною допомогою до ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» із заявою щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій за формою, наведеною в додатку 2 до Порядку № 787, в якій засвідчили їх добровільну згоду на надання медичної допомоги методами допоміжних репродуктивних технологій ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення). Сторонам роз`яснено, що для лікування може знадобитися не одна спроба до моменту настання вагітності; що у процесі лікування можуть бути виявлені невідомі раніше факти, через які, можливо, буде потрібно змінити план чи спосіб лікування; що лікування може виявитися безрезультатним (т. 1, а. с. 13).

10 липня 2017 року була заведена медична картка подружньої пари № 3173 ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , у якій фіксувався хід лікування та проведені процедури (т. 1, а. с. 25-28).

У журналах обліку та здачі сперми, журналах обліку, зберігання та використання кріоконсервованих ембріонів, журналі обліку кріопереносів, які велися відповідачем, міститься інформація про виконані медичні процедури і маніпуляції з пацієнтами ОСОБА_5 і ОСОБА_2 , а також складений 19 липня 2017 року протокол культивування ембріонів щодо ОСОБА_6 та ОСОБА_2 19 липня 2017 року у ОСОБА_5 відбиралася пункція ячників, складався протокол інвазивної процедури щодо ОСОБА_5 , оформлена інформована добровільна згода пацієнтки ОСОБА_5 на проведення діагностики, лікування та на проведення операції та знеболення, вівся щоденник прийому тощо (т. 1, а. с. 14-24, 29, 30, 32, 33, 34-37).

Усі лікувальні процедури проходили в супроводі працівників ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ», лікаря ОСОБА_7 та лікаря-ембріолога ОСОБА_8 . Лікарями було роз`яснено, що процедура лікування врегульована Порядком № 787, який визначає механізм та умови застосування методик допоміжних репродуктивних технологій.

02 квітня 2018 року ОСОБА_5 і ОСОБА_2 звернулися до ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» із заявою щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій за формою, наведеною в додатку 2 до Порядку № 787.

Згідно з висновком почеркознавчої експертизи, яка проведена 04 серпня 2020 року Івано-Франківським відділенням Київського науково-дослідного інституту судових експертиз, підпис у заяві від 02 квітня 2018 року виконаний не ОСОБА_2 , а іншою особою.

Отже, під час обрання методів лікування позивачка та ОСОБА_2 на підставі заяви від 10 липня 2017 року надали працівникам відповідача згоду на надання медичної допомоги методами допоміжних репродуктивних технологій ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення) за формою, наведеною в додатку 2 Порядку № 787. Ця згода була підписана позивачкою та ОСОБА_2 з умовою про використання їхніх біологічних матеріалів для збереження кровного споріднення із дитиною.

Згоди на використання таких допоміжних репродуктивних технологій як донація гамет та донація ембріонів, яка оформлюється окремою заявою, позивачка та ОСОБА_2 не надавали.

ІНФОРМАЦІЯ_2 за результатом проходження медичних процедур у сторін народився син ОСОБА_3 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 , виданим 06 грудня 2018 року Івано-Франківським міським відділом Державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (т. 1, а. с. 38).

Із показань свідків, допитаних судом під час розгляду цивільної справи № 344/1962/19 і досліджених судом у цій справі лікаря ОСОБА_7 , лікаря-ембріолога ОСОБА_8 встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_2 дійсно були пацієнтами ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ». Свідок ОСОБА_7 пояснила, що донація біологічного матеріалу під час лікування ОСОБА_5 не проводилася і у медичного закладу такого права не було. Вважає, що процедура запліднення проводилася відповідно до Порядку № 787, пояснити відсутність споріднення між батьками і дитиною не може.

Позивачка вказувала, що її колишній чоловік ОСОБА_2 сумнівався у кровному спорідненні із сином, її прохання та спроби зберегти сім`ю на нього не діяли. Для з`ясування питання кровного споріднення із дитиною він зробив тест на батьківство.

Відповідно до звіту щодо тесту на батьківство від 24 січня 2019 року № ID 23863, виконаного лабораторією «GENORAMA LLC», немає кровного споріднення між колишнім чоловіком позивачки ОСОБА_2 та сином ОСОБА_3 ; ОСОБА_2 (передбачуваний батько) виключається як біологічний батько дитини.

Згідно з експертним висновком про біологічне материнство від 07 лютого 2019 року № MG19-61795, виконаним лабораторією «Medical Genomics Ltd», біологічне материнство передбачуваної матері ( ОСОБА_5 ) до дитини ( ОСОБА_3 ) виключається, ймовірність материнства складає 0 %.

10 січня 2020 року рішенням Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області в справі № 344/21277/19 шлюб між ОСОБА_2 та ОСОБА_5 розірвано. Причинами подання позову про розірвання шлюбу ОСОБА_2 зазначив, що сімейне життя у них з ОСОБА_9 не склалося і він піддав сумніву батьківство щодо сина, яке не підтвердилося за результатами проведення тесту на батьківство. ОСОБА_9 подала заяву про визнання позову частково, у якій погодилася із розірванням шлюбу, але заперечила висновок про відсутність споріднення з батьком та сином, через відсутність рішення суду (т. 1, а. с. 79, 80, т. 2, а. с. 195, 196).

14 лютого 2022 року постановою Івано-Франківського апеляційного суду, залишеною без змін постановою Верховного Суду від 03 серпня 2022 року, виключено відомості про ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як батька дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з актового запису від 06 грудня 2018 року № 2805 про народження ОСОБА_3 , складеного Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області (т. 1. а. с. 39-46, 49-71).

Згідно з висновком від 21 грудня 2021 року № СЕ-19/114-21/19004-БД судового експерта Берещак О. О. Львівського науково-дослідного експертно-криміналістичного центру ОСОБА_2 не може бути біологічним батьком малолітнього ОСОБА_3 ; ОСОБА_5 не може бути біологічною матір`ю малолітнього ОСОБА_3 (т. 2, а. с. 193, 194).

У справі № 344/1962/19 встановлено, що у процесі лікування безпліддя сторін були використані допоміжні репродуктивні технології, які передбачені розділом V «Донація гамет та ембріонів» Порядку № 787. На час реєстрації ОСОБА_2 батьком дитини ОСОБА_3 він не знав, що не є його біологічним батьком. Підписавши 10 липня 2017 року заяву про застосування допоміжних репродуктивних технології, ОСОБА_2 надав згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій методом ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення), який стосується використання репродуктивного матеріалу подружжя, натомість згоди на використання таких допоміжних репродуктивних технологій як донація гамет та донація ембріонів, яка оформляється окремою заявою пацієнта за формою, наведеною в додатку 16 до цього Порядку № 787, не надавав.

17 листопада 2022 року ухвалою Івано-Франківського апеляційного суду в справі № 344/12099/20 задоволено заяву ОСОБА_5 про відмову від позову до ОСОБА_2 про стягнення аліментів. Визнано нечинним заочне рішення Івано-Франківського міського суду Івано-Франківської області від 21 жовтня 2021 року про стягнення з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_5 аліментів на неповнолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у твердій грошовій сумі в розмірі 8 000,00 грн щомісячно, з дня народження дитини та до досягнення сином повноліття. Провадження в справі № 344/12099/20 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_2 про стягнення аліментів закрито.

Заява ОСОБА_5 про відмову від позову була обґрунтована тим, що після відкриття провадження в справі Івано-Франківським апеляційним судом ухвалено нове рішення в справі №344/1962/19 про виключення відомостей про ОСОБА_2 як батька дитини ОСОБА_3 з актового запису від 06 грудня 2018 року № 2805 про народження. Отже ОСОБА_2 не є батьком ОСОБА_3 (т. 1, а. с. 76-78).

У справах № 344/1962/19 та № 344/12099/20 підтверджено понесення позивачкою судових витрат, які полягали у стягненні з неї на користь ОСОБА_2 витрат на професійну правничу допомогу на загальну суму 56 400,00 грн.

Позиція Верховного Суду

Касаційні провадження в справі відкриті з підстав, передбачених пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України.

Згідно з пунктами 1, 3, 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах;якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої і другої статті 400 ЦПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду вивчив матеріали справи, перевірив доводи касаційних скарг, відзиву та виснував, що касаційна скарга представника ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» - адвоката Леник Л. П. задоволенню не підлягає, а касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кузика В. І. підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно із частиною першою статті 4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

У статтях 15, 16 ЦК України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до статті 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Кожен має право на охорону здоров`я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49 Конституції України).

Згідно зі статтею 1 Закону України від 19 листопада 1992 року № 2801-XII «Основи законодавства України про охорону здоров`я» (далі - Закон № 2801-XII) законодавство України про охорону здоров`я базується на Конституції України і складається з цих основ та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров`я.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає: кваліфіковану медичну та реабілітаційну допомогу із забезпеченням належного рівня захисту персональних даних, включаючи вільний вибір лікаря та фахівця з реабілітації, вибір методів лікування та реабілітації відповідно до рекомендацій лікаря та фахівця з реабілітації, вибір закладу охорони здоров`я, а також доступ до необхідних лікарських засобів та медичних виробів у порядку, встановленому законодавством; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров`я і здоровся населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь (пункти «д» та «е» частини першої статті 6 Закону № 2801-XII).

За вимогами частини шостої статті 8 Закону № 2801-XII у разі порушення законних прав і інтересів громадян у сфері охорони здоров`я відповідні державні, громадські або інші органи, підприємства, установи та організації, їх посадові особи і громадяни зобов`язані вжити заходів щодо поновлення порушених прав, захисту законних інтересів та відшкодування заподіяної шкоди.

Завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди є підставою виникнення цивільних прав та обов`язків (пункт 3 частини другої статті 11 ЦК України).

Відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної шкоди є способом захисту цивільних прав та інтересів (пункти 8, 9 частини другої статті 16 ЦК України).

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частина перша та третя статті 22 ЦК України).

Особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав (частини перша статті 23 ЦК України).

За загальним правилом шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала (частина перша статті 1166 ЦК України).

Моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті (частина перша статті 1167 ЦК України).

За частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов`язків.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню під час вирішення спору про відшкодування матеріальної чи моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювана, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювана та вини останнього в її заподіянні.

Для відшкодування моральної шкоди необхідно встановити та довести наявність усіх складових елементів цивільного правопорушення. Причинний зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою, завданою потерпілому, є однією з обов`язкових умов настання деліктної відповідальності. Визначення причинного зв`язку є необхідним як для забезпечення інтересів потерпілого, так і для реалізації принципу справедливості при покладенні на особу обов`язку відшкодувати заподіяну шкоду.

Причинно-наслідковий зв`язок між протиправним діянням заподіювана шкоди та шкодою має бути безпосереднім, тобто таким, коли саме конкретна поведінка без будь-яких додаткових факторів стала причиною завдання шкоди. Об`єктивний причинний зв`язок як умова відповідальності виконує функцію визначення об`єктивної правової межі відповідальності за шкідливі наслідки протиправного діяння.

Такі висновки сформульовані Верховним Судом, зокрема, в постановах від 05 жовтня 2022 року в справі № 766/9484/20, від07 травня 2026 року в справі № 760/20755/24 та ін.

У частині першій статті39 Закону № 2801-XII визначено, що пацієнт, який досяг повноліття, має право на отримання достовірної і повної інформації про стан свого здоров`я, у тому числі на ознайомлення з відповідними медичними документами, що стосуються його здоров`я.

Згідно з вимогами статті 43 Закону № 2801-XII згода інформованого відповідно до статті 39 цього Закону пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників. Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників. Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Отже, законом закріплено, що для проведення будь-якого медичного втручання необхідна добровільна згода на це відповідної особи, виключенням є лише наявність ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання.

Європейський суд з прав людини (далі - СЄПЛ) у рішенні від 03 листопада 2011 року в справі S. H. and Others v. Austria (заява № 57813/00) закріпив, що право подружжя зачати дитину та скористатися для цього методами допоміжної репродукції охоплюється захистом статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція), оскільки такий вибір є формою прояву (вираження) приватного і сімейного життя.

Відповідно до частини першої статті 48 Закону № 2801-XII застосування штучного запліднення та імплантації ембріона здійснюється згідно з умовами та порядком, встановленими центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я, за медичними показаннями повнолітньої жінки, з якою проводиться така дія, за умови наявності письмової згоди подружжя, забезпечення анонімності донора та збереження лікарської таємниці.

Повнолітні жінка або чоловік мають право на проведення щодо них лікувальних програм допоміжних репродуктивних технологій згідно з порядком та умовами, встановленими законодавством. Умови і порядок застосування штучного запліднення та імплантації ембріона визначаються Міністерством охорони здоров`я України.

Відносини між пацієнтами (жінками, чоловіками) та закладами охорони здоров`я, які забезпечують застосування методик допоміжних репродуктивних технологій та механізм і умови застосування методик допоміжних репродуктивних технологій регулює та визначаєПорядок № 787.

У пункті 1.2 Порядку № 787 визначено, що під допоміжними репродуктивними технологіями розуміються методики лікування безпліддя, за яких маніпуляції з репродуктивними клітинами, окремі або всі етапи підготовки репродуктивних клітин, процеси запліднення і розвитку ембріонів до перенесення їх у матку пацієнтки здійснюються в умовах in vitro.

Питання щодо застосування методик допоміжних репродуктивних технологій вирішується після оформлення заяви пацієнта/пацієнтів щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій за формою, наведеною в додатку 2 до цього Порядку, медичного огляду та відповідного обстеження (пункт 1.8 Порядку № 787).

Із зразка заяви пацієнта/пацієнтів щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій, яка прикріплена в додатку 2 до Порядку № 787 вбачається, що в заяві пацієнта щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій слід вказати, на яку саме методику допоміжної репродуктивної технології пацієнт надає згоду в чітко визначеному для цього місці в нормативній формі.

Для застосування екстракорпорального запліднення достатньою нормативною умовою буде підписання заяви пацієнта щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій, у якій міститься добровільна згода на надання медичної допомоги методами допоміжних репродуктивних технологій з метою лікування безпліддя.

Згідно з пунктом 5.1 Порядку № 787 донація гамет та ембріонів - процедура, за якою донори за письмово оформленою добровільною згодою надають свої статеві клітини-гамети (сперму, ооцити) або ембріони для використання в інших осіб при лікуванні безпліддя.

У пункті 5.24 Порядку № 787 визначено, що використання донорських гамет та ембріонів здійснюється за заявою пацієнта/пацієнтів щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій із гаметами/ембріонами донорів за формою, наведеною в додатку 16 до цього Порядку, заявою пацієнтки/пацієнтів про використання донорських ооцитів, інформованою добровільною згодою на донорство ембріонів.

Отже, для використання допоміжних репродуктивних технологій, які передбачені розділом V «Донація гамет та ембріонів» Порядку № 787, обов`язковою умовою є складання заяви пацієнта/пацієнтів щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій із гаметами/ембріонами донорів усталеної форми, а саме за формою, наведеною в додатку 16 до цього Порядку.

У справі № 344/1962/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 , третя особа - Івано-Франківський міський відділ державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області, про виключення відомостей про батька з актового запису, судами досліджувалося питання надання колишнім подружжям ОСОБА_2 та ОСОБА_5 згоди на використання таких допоміжних репродуктивних технологій, як донація гамет та донація ембріонів.

У зазначеній справі встановлено, що заяви ОСОБА_2 і ОСОБА_5 засвідчували їх добровільну згоду про надання медичної допомоги методами допоміжних репродуктивних технологій ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення). Сторонам роз`яснено, що для лікування може знадобитися не одна спроба до моменту настання вагітності; що у процесі лікування можуть бути виявлені невідомі раніше факти, через які, можливо, буде потрібно змінити план чи спосіб лікування; що лікування може виявитися безрезультатним.

Однак, у процесі лікування безпліддя сторін були використані допоміжні репродуктивні технології, які передбачені розділом V «Донація гамет та ембріонів» Порядку № 787.

Суди в справі № 344/1962/19 встановили, що ОСОБА_2 не складав заяву за формою, наведеною в додатку 16 до цього Порядку, підписання якої надавало б можливість під час лікування безпліддя сторін використати допоміжні репродуктивні технології, які передбачені розділом V «Донація гамет та ембріонів» Порядку № 787, що виключало право медичного закладу використовувати вказану методику для лікування безпліддя сторін.

Встановивши, що на час реєстрації ОСОБА_2 батьком ОСОБА_3 він не знав, що не є його біологічним батьком; підписавши 10 липня 2017 року заяву щодо застосування допоміжних репродуктивних технологій, ОСОБА_2 надав згоду на застосування допоміжних репродуктивних технологій методом ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення), який стосується використання репродуктивного матеріалу подружжя, натомість згоди на використання таких допоміжних репродуктивних технологій як донація гамет та донація ембріонів, яка оформляється окремою заявою пацієнта за формою, наведеною в додатку 16 до Порядку № 787, не надавав, апеляційний суд, з яким погодився й Верховний Суд, зробив висновок про наявність правових підстав для задоволення позову про виключення відомостей про ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , як батька дитини ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з актового запису від 06 грудня 2018 року № 2805 про народження ОСОБА_3 , складеного Івано-Франківським міським відділом державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції в Івано-Франківській області.

Обставини, встановлені рішенням суду у господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом (частина четверта статті 82 ЦПК України).

Відповідно до статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування

Згідно з усталеною практикою Верховного Суду у мотивувальній частині рішення слід наводити дані про встановлені судом обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, якими суд керувався під час задоволення грошових та інших майнових вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частина шоста статті 81 ЦПК України).

Цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує на довіру.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень. Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а в разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційний суд не встановив, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанцій, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (див. постанову Верховного суду від 16 березня 2026 року в справі № 711/8884/23 та ін.).

Позивачка вказувала, що після розірвання шлюбу з чоловіком ОСОБА_2 розпочалися судові розгляди стосовно поділу сумісного майна, нажитого в шлюбі. Чоловік скористався її відсутністю і змінив всі вхідні замки в спільній квартирі. Їй з малолітнім сином довелося винаймати житло, доки тривав розгляд справи судом. Це ставило під загрозу її здоров`я та здоров`я дитини, так як вже тоді стрімко поширювалася коронавірусна інфекція. Внаслідок неправомірних дій працівників відповідача дитина з народження не має повної сім`ї, не знає свого батька, а тягар її утримання несе вона. Всі ці обставини порушили її звичайний спосіб життя, завдали надзвичайних фізичних і моральних страждань. Їй доводиться виховувати малолітню дитину самій, додатково працювати, оскільки ні аліментів, ні будь-якої іншої допомоги вона не отримує. Вважає, що неправомірні дії відповідача призвели до розірвання її шлюбу з чоловіком, до неможливості стягувати з чоловіка аліменти на дитину, до негативних наслідків, які настали у зв`язку з поділом майна, до особистих моральних страждань у зв`язку з тим, що позивачка виявилась не біологічною матір`ю дитини.

Позивачка стверджувала, що протиправні дії відповідача полягають у тому, що: відповідач вдався до самовільної зміни методу лікування безпліддя, в той час як нею та її колишнім чоловіком було надано згоду використання їхніх біологічних матеріалів, але у процесі лікування було застосовано біологічний матеріал донорів шляхом донації гамет та донації ембріонів; відповідач знівелював її права на отримання достовірної і своєчасної інформації про ефективність обраного методу лікування та не повідомив про необхідність обрання інших методів лікування. За наявності поінформованості про неефективність обраного методу лікування вони як подружжя могли б прийняти рішення про надання згоди на використання матеріалів донорів або відмовитися від лікування. Стосовно цього у неї з колишнім чоловіком були тривалі дискусії і саме відсутність кровного споріднення із сином спонукало його до розірвання сімейних стосунків, а наявність описаної лікарської помилки та некваліфікованої медичної допомоги стала основною доказовою базою та посприяла йому в реалізації його планів. Дії лікарів - працівників ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» спрямовані на самовільну зміну методів лікування, призвели до непередбачуваних негативних наслідків.

Викладені факти та їх зв`язок із діями працівників відповідача підтверджені та встановлені судовими рішеннями в справі № 344/1962/19.

Аналіз норм ЦК України щодо відшкодування шкоди з урахуванням визначених цивільно-процесуальним законодавством принципів змагальності і диспозитивності цивільного судочинства дає підстави для висновку, що законодавством не покладається на позивача обов`язок доказування вини відповідача у заподіянні шкоди, діє презумпція вини, тобто відсутність вини у завданні шкоди повинен доводити сам завдавач шкоди. Якщо під час розгляду справи зазначена презумпція не спростована, то вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювана шкоди (постанови Верховного Суду від 21 квітня 2021 року в справі № 648/2035/17, від 27 лютого 2019 року в справі № 755/2545/15-ц).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на специфіку тягаря доказування у справах щодо надання медичних послуг. Від пацієнтів не можна очікувати та вимагати точного володіння медичними знаннями. Вони не мають точного розуміння процесів лікування та необхідної кваліфікації для аналізу та надання обставин справи, що становлять предмет спору. З метою належної участі в цивільному процесі сторона не повинна мати професійні медичні знання. У зв`язку з цим сторона процесу, яка є пацієнтом, має право обмежитися доповіддю, що дасть змогу припустити про порушення зі сторони обслуговуючого персоналу в силу наслідків, що настали для пацієнта. Тому, з урахуванням принципу розумності, пацієнту, який звернувся до суду за захистом порушених прав, що полягають у завданні шкоди здоров`ю, слід тільки вказати на порушення, а далі тягар доказування покладається на медичну установу чи на лікаря. Вказане не призводить до порушення принципу диспозитивності судового процесу, а навпаки слугує для забезпечення процесуальної рівності сторін (див. постанови Верховного Суду від 30 листопада 2022 року в справі № 344/3764/21, від 03 липня 2023 року в справі № 523/10085/19, від 29 квітня 2026 року в справі № 641/4899/20 та ін.).

Відповідачем не доведено, що ним здійснювалося лікування належним способом, без порушень.

Доводи касаційної скарги відповідача про те, що докази, на які посилається позивачка, досліджені в справі № 344/1962/19, зокрема і висновок експерта про відсутність спорідненості дитини з батьками не можуть бути використані в цій справі, оскільки ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» не був учасником вказаної справи, не заслуговують на увагу, оскільки під час розгляду цієї справи досліджені письмові матеріали цивільної справи № 344/1962/19, а також показання свідків, письмовими та електронними доказами в сукупності.

Закріплений стандарт «достатніх та переконливих доказів», який означає, що докази, надані стороною, повинні бути достатніми для переконання суду у доведеності позиції сторони. Цей стандарт доказування є вищим, ніж «вірогідність доказів» (див. постанову Верховного Суду від 30 вересня 2025 року в справі № 594/837/24).

Згідно з частиною першою статті 80 ЦПК України достатніми є докази, які в своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Отже, враховуючи встановлені в справі обставини, колегія суддів Верховного Суду погоджується з висновком апеляційного суду про те, що працівники ДЗ «Прикарпатський ЦРМ» вчинили протиправні дії у процесі лікування безпліддя ОСОБА_5 та ОСОБА_2 , зокрема, використали допоміжні репродуктивні технології, які передбачені розділом V «Донація гамет та ембріонів» Порядку № 787, без відповідної згоди позивачки та її колишнього чоловіка, фактично лікарями самовільно змінено метод лікування.

Наслідком таких дій працівників ДЗ «Прикарпатський ЦРМ» став факт відсутності кровного споріднення між ОСОБА_5 , ОСОБА_2 та дитиною, виключення відомостей про ОСОБА_2 як батька ОСОБА_3 . Тобто встановлено, що є прямий причинно-наслідковий зв`язок між неправомірними діями працівників відповідача та ухваленням рішення про виключення відомостей про ОСОБА_2 як батька ОСОБА_3 .

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану, добровільне - за власною ініціативою чи за зверненням потерпілого. Суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості (див. постанови Верховного Суду від 19 травня 2026 року в справі № 615/2266/24, від 18 березня 2026 року в справі № 686/12038/25 та ін.).

Обґрунтовуючи моральну шкоду, яку позивачка оцінила в 1 000 000,00 грн, вона зазначила, що для їхньої сім`ї народження дитини було дуже бажаним, про що свідчать ті обставини, що протягом тривалого часу ними було проведено кілька спроб лікування безпліддя, витрачено багато зусиль та часу. Так як вона не могла народити дитину, це питання в їхній сім`ї викликало суперечки та дискусії. Її колишній чоловік погодився на застосування допоміжних репродуктивних технологій з умовою, що під час екстракорпорального запліднення будуть використані їхні репродуктивні матеріали та був категорично проти використання біологічних матеріалів донорів. Важкою несподіванкою для її чоловіка стало те, що він дізнався, що малолітній ОСОБА_3 не є його біологічним сином. Не піддається описанню і той факт, що в процесі судового розгляду виявилося, що і вона не є біологічною матір`ю дитини. Внаслідок дій відповідача вона стала не матір`ю власної дитини, а є «сурогатною матір`ю». Позивачка вказувала, що їй завдає великого душевного болю і страждань та думка, що їхній з чоловіком генетичний матеріал працівники відповідача просто могли переплутати з чиїмось іншим. Отже, біологічна рідна їм дитина зараз може виховуватися іншими батьками, які теж по суті є їй чужими.

Позивачка стверджувала, що саме внаслідок неправомірних дій працівників відповідача дитина з народження не має повної сім`ї, не знає свого батька, а тягар її утримання несе позивачка. Всі ці обставини порушили її звичайний спосіб життя, завдали надзвичайних фізичних і моральних страждань.

Зазначене спростовує доводи касаційної скарги відповідача про те, що позивачка не довела існування повного складу цивільного правопорушення та обґрунтованості стягнення моральної шкоди.

Апеляційний суд обґрунтовано визнав, що, враховуючи триваючий характер порушень прав та законних інтересів позивачки, характер вимушених змін у її житті, глибину душевних страждань, які вимагають від неї додаткових зусиль для організації свого життя, встановлені судом апеляційної інстанції фактичні обставини, завдання та засади розумності, виваженості і справедливості, відшкодуванню моральної шкоди з відповідача підлягає 800 000,00 грн.

Позивачка розмір моральної шкоди в касаційному порядку не оскаржила.

Колегія суддів також погоджується з висновком апеляційного суду про те, що судові витрати на правничу допомогу, понесені позивачкою під час розгляду справи №344/1962/19 за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_5 про виключення відомостей як батька та справи № 344/12099/20 про стягнення аліментів у розмірі 56 400,00 грн підлягають стягненню з відповідача на користь позивачки, оскільки підтверджуються матеріалами дослідженої в судовому засіданні цивільної справи № 344/1962/19, судовим рішенням у справі № 344/12099/20 та пов`язані із неправомірними діями відповідача. І зазначений позов мав місце виключно внаслідок протиправних дій лікувального закладу.

Посилання відповідача в касаційній скарзі на те, що такий висновок суду суперечить постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 квітня 2020 року в справі № 925/1196/18, є необґрунтованими, оскільки Велика Палата Верховного Суду наголосила, що сплачена позивачем на виконання рішення в іншій справі сума судового збору становить додаткові витрати, які позивачу довелося понести за наслідками розгляду та вирішення ініційованого проти нього з вини відповідача судового процесу. А тому такі витрати є збитками, які має відшкодувати відповідач.

Висновок Великої Палати Верховного Суду в постанові від 14 квітня 2020 року в справі № 925/1196/18 про те, що процесуальні витрати, понесені у судовому провадженні, не є збитками, що можуть бути стягнуті шляхом подання цивільного позову; такі витрати розподіляються виключно за правилами, встановленими процесуальним законодавством - стосується справ, у яких вирішуються спори про розподіл судових витрат, понесених позивачем у справі, за наслідками її судового розгляду, який ініційовано внаслідок протиправних дій відповідача (пункт 6.19).

Водночас, апеляційний суд виснував, що втрата позивачкою права на отримання присуджених на користь дитини аліментів, не є матеріальною шкодою, завданою їй, оскільки аліменти є власністю дитини (частина перша статті 179 СК України) і сплачуються на дитину особі, з якою дитина проживає. Позивачка ж не заявляла позовні вимоги в інтересах дитини, тому в цій частині позов задоволенню не підлягає.

Верховний Суд з таким висновком не погоджується з огляду на таке.

Особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі (частини перша, третя статті 22 ЦК України).

Під збитками розуміються фактичні втрати, яких особа зазнала у зв`язку зі знищенням або пошкодженням речі, витрати, вже зроблені потерпілим, або які мають бути ним зроблені, та упущену вигоду. Такі витрати мають бути безпосередньо, а не опосередковано пов`язані з відновленням свого порушеного права, тобто без здійснення таких витрат неможливим було б відновлення свого порушеного права особою (див. постанову Верховного Суду від 10 грудня 2025 року в справі № 187/1313/20).

Частиною першою статті 1166 ЦК України передбачено, що майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Верховний Суд неодноразово зазначав, що майнова шкода у розумінні статті 1166 ЦК України полягає у будь-якому зменшенні майнової сфери потерпілого та охоплює негативні майнові наслідки, які перебувають у причинному зв`язку з протиправною поведінкою відповідача.

Для відшкодування шкоди необхідно встановити: наявність шкоди; протиправність поведінки; причинний зв`язок; вину заподіювача.

Відповідно до частин першої та другої статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Так, за вимогами статті 179 СК України неповнолітня дитина має право брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання. Неповнолітня дитина має право на самостійне одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦК України.

Водночас Верховний Суд вважає, що суд апеляційної інстанції надто формально витлумачив статтю 179 СК України та неправильно визначив суб`єкта майнової шкоди.

Дійсно, відповідно до частини першої статті 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Однак зазначена норма не виключає того, що особа, яка фактично утримує дитину та проживає з нею, має самостійний майновий інтерес у належному виконанні іншим із батьків обов`язку щодо утримання дитини.

У справі, що переглядається, встановлено, що внаслідок протиправних дій працівників медичного закладу було виявлено відсутність біологічного споріднення між ОСОБА_2 та дитиною, що стало безпосередньою підставою для виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження та припинення його обов`язку зі сплати аліментів.

Отже, саме неправомірні дії відповідача спричинили припинення законного джерела утримання дитини, а весь тягар її матеріального забезпечення був покладений на позивачку. За відсутності протиправних дій відповідача позивачка не несла б одноосібно витрати на утримання дитини в обсязі, який виник після припинення аліментних зобов`язань ОСОБА_2 . Крім того, необхідно враховувати, що позивачка, яка самостійно несе тягар утримання дитини ОСОБА_3 , не є його біологічною матір`ю саме внаслідок протиправних дій відповідача, що беззаперечно встановлено судами під час розгляду як цієї справи, так і справи № 344/1962/19.

Майнова шкода у цьому випадку полягає не у втраті права власності на аліменти як такого, а у збільшенні витрат позивачки на утримання дитини та втраті гарантованого законом механізму участі другого з батьків у забезпеченні потреб дитини, що перебуває у прямому причинному зв`язку з неправомірними діями відповідача, самостійного несення тягаря утримання дитини, якій вона не є біологічною матір`ю.

Тлумачення апеляційного суду фактично означає, що особа, яка через протиправні дії третіх осіб була позбавлена можливості отримувати від другого з батьків кошти на утримання дитини, взагалі не має права на компенсацію відповідних майнових втрат, хоча саме на неї покладається обов`язок забезпечувати належні умови життя дитини.

Такий підхід суперечить принципу повного відшкодування шкоди, закріпленому в статті 1166 ЦК України.

Під час визначення наявності майнової шкоди вирішальним є не формальний статус аліментів як власності дитини, а факт виникнення у позивачки додаткових майнових витрат та втрати джерела фінансування утримання дитини внаслідок протиправних дій відповідача, про що вона прямо заявляла у позовній заяві, поясненнях, касаційній скарзі.

Тому колегія суддів уважає, що якщо внаслідок протиправних дій медичного закладу встановлено відсутність біологічного споріднення між особою, яка була записана батьком дитини, та дитиною, а наслідком цього стало припинення аліментних зобов`язань такої особи, то особа, з якою проживає дитина та яка здійснює її утримання, має право на відшкодування майнової шкоди в розмірі втраченої можливості отримувати кошти на утримання дитини, оскільки такі втрати перебувають у прямому причинному зв`язку з протиправними діями заподіювача шкоди. Сам собою факт того, що аліменти відповідно до статті 179 СК України є власністю дитини, не виключає виникнення майнової шкоди у особи, яка через неправомірні дії відповідача була змушена самостійно нести витрати на утримання дитини замість особи, яка до цього виконувала відповідний обов`язок.

Позивачка не заявляла вимоги про стягнення на свою користь аліментів як майна дитини відповідно до положення частини першої статті 179 СК України, згідно з якою аліменти є власністю дитини. Натомість предметом відшкодування є майнова шкода, завдана протиправними діями відповідача.

Фактично пославшись на статтю 179 СК України, позивачка неправильно вказала норму права, яка регулює спірні правовідносини. З її позовної заяви, пояснень, касаційної скарги вбачається, що вона просила відшкодувати шкоду, спричинену неправомірними діями відповідача, які вже потягли порушення її нормальних життєвих зв`язків у вигляді розірвання шлюбу, втрати можливості користування житлом, підтримки чоловіка через, зокрема, виключення відомостей про нього як батька з актового запису про народження дитини, втрату будь-яких джерел існування і необхідності додаткових зусиль для належного утримання дитини, якій внаслідок протиправних дій відповідача, вона не є біологічною матір`ю.

Водночас відповідно до принципу jura novit curia («суд знає закон») саме суд зобов`язаний правильно визначити норму права, яка підлягає застосуванню до встановлених обставин справи. Помилкове посилання сторони на окрему норму закону або неправильне зазначення її номера не звільняє суд від обов`язку застосувати ту норму матеріального чи процесуального права, яка фактично регулює відповідні правовідносини.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що неправильна юридична кваліфікація правовідносин або помилкове посилання сторони на конкретну норму права не є підставою для відмови у захисті порушеного права, оскільки суд самостійно визначає закон, який підлягає застосуванню до спірних правовідносин (близькі за змістом висновки Велика Палата Верховного Суду сформулювала в постановах від 15 червня 2021 року в справі № 904/5726/19, від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20, від 25 червня 2025 року в справі № 761/382/21 та ін.)

Аналогічний підхід узгоджується з практикою ЄСПЛ, відповідно до якої право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення в справі Bellet v. France від 04 грудня 1995 року). Для того, щоб право на доступ було ефективним, особа «повинна мати реальну можливість оскаржити дію, що порушує його права» (рішення у справах «Bellet v. France» та «Nunes Dias v. Portugal»). Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення у справі «Perez de Rada Cavanilles v. Spain»).

За таких обставин висновки апеляційного суду в частині відмови у задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди є передчасними, тому постанова суду апеляційної інстанції в цій частині не може вважатися законною та обґрунтованою й підлягає скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини першої статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За приписами частин третьої, четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи наведене, Верховний Суд вважає, що касаційна скарга представника ДЗ «Прикарпатський ЦРЛ» - адвоката Леник Л. П. задоволенню не підлягає, касаційна скарга представника ОСОБА_1 - адвоката Кузика В. І. підлягає частковому задоволенню, а оскаржувана постанова апеляційного суду в частині відмови в задоволення позову про відшкодування майнової шкоди - скасуванню з направленням справи в цій частині на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Щодо судових витрат

Судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог (частина перша статті 141 ЦПК України).

Згідно з частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи, що справа направляється на новий розгляд, суд не здійснює розподіл судових витрат.

Керуючись статтями 400, 406, 409, 410, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

УХВАЛИВ:

Касаційну скаргу представника Державного закладу «Прикарпатський центр репродукції людини» Міністерства охорони здоров`я України - адвоката Леник Лесі Петрівни залишити без задоволення.

Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Кузика Володимира Івановича задовольнити частково.

Постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 січня 2026 року в частині відмови в задоволенні позову про відшкодування майнової шкоди скасувати, справу в цій частині передати на новий розгляд суду апеляційної інстанції.

В іншій частині постанову Івано-Франківського апеляційного суду від 14 січня 2026 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач О. М. СитнікСудді:В. М. Ігнатенко С. О. Карпенко С. Ю. Мартєв І. М. Фаловська