Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
07 вересня 2026 року
м. Київ
справа № 308/16652/23
провадження № 61-207сво25
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду:
головуючого - Зайцева А. Ю. (суддя-доповідач),
суддів: Грушицького А. І., Крата В. І., Луспеника Д. Д., Фаловської І. М., Червинської М. Є.,
учасники справи:
позивач - ОСОБА_1 ,
відповідач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок»,
третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн»,
розглянув у порядку спрощеного позовного провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок», третя особа - Товариство з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн», про визнання права користування та вселення у квартиру, стягнення моральної шкоди
за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Калітіної Олени Володимирівни на постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року у складі колегії суддів: Мацунич М. В., Кожух О. А., Джуги С. Д.,
ВСТАНОВИВ:
Описова частина
Короткий зміст позовних вимог
У вересні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, у якому просила визнати її право користування житловою квартирою АДРЕСА_1 та вселити її у вказану квартиру;
стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок» (далі - ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок») на користь позивачки 50 000,00 грн як компенсацію моральної шкоди.
Обґрунтовуючи позовні вимоги, ОСОБА_1 посилалася на те, що вона проживала у зазначеній квартирі, яка була єдиним житлом для неї та її батьків.
У серпні 2023 року їх фактично було виселено та знято з реєстрації місця проживання без їх згоди та без рішення суду про примусове виселення, яке набрало б законної сили. Невідомі особи замінили замки на вхідних дверях, що унеможливлює потрапляння всередину житла.
Виселення з житла проводиться на підставі судового рішення, яке набрало законної сили. Таке рішення має виконуватися з дотриманням процедури, передбаченої Законом України «Про виконавче провадження». Інших альтернативних підстав для примусового виселення особи, крім як за рішенням суду, законодавством не передбачено.
ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» набуло право власності на квартиру в порядку статті 38 Закону України «Про іпотеку» та як новий власник взяло на себе повноваження суду й державного виконавця, оскільки самостійно здійснило виселення позивачки з єдиного житла. Згоду на добровільне виселення ні позивачка, ні її батьки не давали.
У правовій ситуації, що є предметом судового розгляду, письмову вимогу про виселення ні позивачка, ні її батьки не отримували.
Виселення позивачки з квартири є порушенням її фундаментального права на недоторканість житла, передбаченого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція).
В результаті неправомірних дій відповідача позивачка опинилася у складній життєвій ситуації: без житла та необхідних умов для догляду за немовлям.
У зв`язку з цим позивачка просила позов задовольнити.
Короткий зміст рішення суду першої інстанції
Ужгородський міськрайонний суд Закарпатської області рішенням від 06 березня 2024 року позов задовольнив частково. Вселив ОСОБА_1 в житлову квартиру за адресою: АДРЕСА_2 . Стягнув з ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» на користь ОСОБА_1 5 000,00 грн як компенсацію моральної шкоди. У задоволенні іншої частини позову відмовив. Вирішив питання про розподіл судових витрат.
Суд першої інстанції мотивував рішення тим, що позовні вимоги є частково обґрунтованими та доведеними. Суд дійшов висновку, що спірна нерухомість підпадає під ознаки житла позивачки в розумінні статті 8 Конвенції.
Виселення зі спірного житла могло бути здійснено добровільно або в судовому порядку з дотриманням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Заміна замків у спірній квартирі обмежила доступ позивачки до її житла. Наслідки таких дій є тотожними фактичному виселенню із квартири.
Відповідач під час розгляду справи не заперечував факту заміни замків, стверджуючи водночас про те, що всі дії щодо квартири здійснювалися ним як власником майна, який має право володіти, користуватися і розпоряджатися належним майном. Тобто відповідач заперечував не проти доводів і обставин щодо здійснення заміни замків у квартирі, а проти кваліфікації таких дій, вважаючи, що їх вчинення охоплюється реалізацією права власності відповідача.
Крім того, фактичне виселення підтверджується і тим, що 15 серпня 2023 року позивачка зверталася до Ужгородського РУП ГУНП в Закарпатській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Зі змісту фабули, відображеної у витягу з ЄРДР, відомо, що досудове розслідування розпочато за фактом виселення заявниці зі спірної квартири.
Доказів того, що після заміни замків відповідач надав позивачці ключі від квартири, представник відповідача не надав. З огляду на це суд дійшов висновку, що за обставин цієї справи, мало місце фактичне виселення позивачки зі спірної квартири. Доказів того, що таке виселення проводилося добровільно, матеріали справи не містять, оскільки відповідач не надав доказів надсилання письмової вимоги про добровільне звільнення житлового приміщення.
За обставинами цієї справи, належним та ефективним способом захисту є вселення позивачки у спірну квартиру, тоді як окреме визнання права користування нерухомим майном та відображення цього в резолютивній частині рішення суду є зайвим, а тому позовні вимоги про визнання права користування слід залишити без задоволення.
Заявлений позивачкою розмір відшкодування моральної шкоди в сумі 50 000,00 грн є завищеним і не повною мірою відповідає характеру та обсягу моральних страждань, яких зазнала позивачка, суті спірних правовідносин та засадам розумності, виваженості і справедливості. Позивачка не надала доказів тривалості пошуку іншого житла, як і доказів щодо санітарних умов приміщення, де тепер проживає з донькою. З огляду на фактичні обставини справи суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважав, що позовні вимоги про стягнення моральної шкоди підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі 5 000,00 грн.
Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції
Закарпатський апеляційний суд постановою від 28 листопада 2024 року апеляційну скаргу ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» задовольнив. Рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року в частині задоволених вимог скасував та ухвалив у справі нове судове рішення, яким у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
Апеляційний суд мотивував постанову тим, що оскільки ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» є власником спірної квартири, це тягне за собою припинення права користування житлом особами, які заселилися в таке приміщення як члени сім`ї попереднього власника. Виникнення права осіб на користування житлом та обсяг цих прав залежать від наявності у власника цього житла права власності на це житло, а отже, припинення права власності на житло припиняє і похідне право осіб на користування житлом.
Суд першої інстанції зазначеного не врахував та помилково застосував до спірних правовідносин норми права, що регулюють питання виселення осіб, зокрема статтю 40 Закону України «Про іпотеку» та статтю109 ЖК України.
Оскільки ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» як власник спірного майна реалізувало своє право щодо володіння, користування та розпорядження ним відповідно норм законодавства, тому підстав уважати, що такими діями ОСОБА_1 було завдано моральних страждань, немає. З огляду на це вимоги щодо стягнення моральної шкоди також задоволенню не підлягають.
Короткий зміст касаційної скарги та її узагальнені аргументи, позиції інших учасників справи
У січні 2025 року представник ОСОБА_1 - адвокат Калітіна О. В. подала до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просила скасувати постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2024 рокута залишити в силі рішення суду першої інстанції.
Підставою касаційного оскарження вказувала те, що суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постановахВерховного Суду від 06 липня 2022 року у справі № 639/6960/20, від 10 жовтня 2019 року у справі № 295/4514/16-ц, від 31 березня 2021 року у справі № 753/72/17, від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц, від 23 листопада 2023 року у справі № 755/3459/22, від 24 січня 2024 року у справі № 335/9076/20, від 22 березня 2023 року у справі № 361/4481/19, від 31 жовтня 2018 року у справі № 753/12729/15-ц, від 13 березня 2019 року у справі № 520/7281/15-ц, від 12 червня 2019 року у справі № 205/578/14-ц, від 01 квітня 2021 року у справі № 206/5355/18, від 30 січня 2019 року у справі № 441/667/17, від 24 травня 2023 року у справі № 295/3118/21, від 05 червня 2019 року у справі № 643/18788/15-ц, від 12 квітня 2021 року у справі № 310/2950/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/1739/17 та у постановах Верховного Суду України від 03 лютого 2016 року у справі № 6-2947цс15, від 24 червня 2015 року у справі № 6-447цс15; відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; судове рішення оскаржується також з підстав, передбачених частиною третьою статті 411 ЦПК України.
Касаційна скарга мотивована тим, що суд апеляційної інстанції неправильно застосував статтю 38, частини першу, другу статті 40 Закону України «Про іпотеку», статтю 9, частини другу і третю статті 109 ЖК України, щодо яких викладені правові висновки Верховного Суду в частині їх застосування; суд апеляційної інстанції не застосував Закон України від 15 березня 2022 року № 2120-ІХ «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану», щодо якого є висновки Великої Палати Верховного Суду;
суд апеляційної інстанції належним чином не дослідив усіх обставин справи, зокрема й те, за які кошти була придбана іпотечна квартира, з якої позивачку незаконно виселено, чи придбана ОСОБА_2 квартира за особисті кошти, чи виключно за кошти споживчого кредитування; не дослідив чи дотримав новий власник квартири порядок виселення осіб, які в ній проживали, в тому числі, чи належним чином була направлена вимога про виселення та чи всі особи, які проживали в цій квартирі, отримали вимогу про виселення; не встановив, чи було надано час усім особам, яких незаконно виселяли на добровільне виселення, чи було надано час, щоб знайти інше житло, та чи було дотримано встановлений законом строк;
немає висновків Верховного Суду щодо питання застосування статті 109 ЖК України та статті 40 Закону України «Про іпотеку» при розгляді спорів щодо незаконного виселення членів сім`ї власника квартири, у тому числі й колишніх власників. Виселення членів сім`ї колишнього власника не може здійснюватися без рішення суду про виселення, навіть за умови, якщо при цьому буде допущено порушення статей 319, 383 ЦК України, що призведе до порушення прав членів сім`ї нового власника в частині користування цим житловим приміщенням.
У березні 2025 року ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» подало відзив на касаційну скаргу, у якому просило залишити її без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, оскільки це судове рішення є законним і обґрунтованим, суд правильно застосував норми матеріального та процесуального права відповідно до встановлених фактичних обставин справи, дав належну правову оцінку наявним у матеріалах справи доказам.
Рух справи в суді касаційної інстанції
Ухвалою Верховного Суду від 21 лютого 2025 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали із суду першої інстанції.
17 березня 2025 року справа надійшла до Верховного Суду.
Ухвалою Верховного Суду від 27 травня 2026 року справу призначено до судового розгляду.
Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 03 червня 2026 року справу передано на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду.
Ухвалою Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 22 червня 2026 року прийнято до розгляду справу № 308/16652/23 та призначено до розгляду у порядку письмового провадження без повідомлення учасників справи за наявними у ній матеріалами.
Фактичні обставини справи
Суди попередніх інстанцій встановили, що ОСОБА_1 і ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , перебувають у родинних відносинах, а саме: ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_1
11 жовтня 2007 року між Відкритим акціонерним товариством «Комерційний банк «Надра» (далі - ВАТ «КБ «Надра», банк), яке змінило назву на Публічне акціонерне товариство «Комерційний банк «Надра» (далі - ПАТ «КБ «Надра»), і ОСОБА_2 укладено кредитний договір № 317/10-2007 (далі - кредитний договір), за умовами якого ОСОБА_2 отримала грошові кошти в сумі 65 819,70 дол. США.
У пункті 1.2 кредитного договору визначена мета кредитування - проведення розрахунків за договором купівлі-продажу від 11 жовтня 2007 року № б/н, що укладений між позичальником та продавцями ОСОБА_3 і ОСОБА_4 , згідно з яким позичальник придбає у власність нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 .
Того ж дня для забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_2 укладено договір іпотеки, посвідчений приватним нотаріусом Ужгородського міського нотаріального округу Котляровою Л. В. та зареєстрований за № 2247 (далі - договір іпотеки), за умовами якого ОСОБА_2 передала в іпотеку нерухоме майно, а саме квартиру АДРЕСА_1 .
11 жовтня 2007 року між ВАТ «КБ «Надра» і ОСОБА_5 укладено договір поруки, за умовами якого ОСОБА_5 поручається перед кредитором за належне виконання ОСОБА_2 зобов`язань за кредитним договором.
У статті 5 договору іпотеки визначено порядок задоволення вимог іпотекодержателя. Відповідно до пункту 5.1 договору іпотеки іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки у випадку невиконання або неналежного виконання зобов`язання в цілому або в тій чи іншій його частині, а також у випадку порушення іпотекодавцем будь-яких зобов`язань за цим договором або будь-яких гарантій та запевнень, наданих Іпотекодержателю за цим договором.
Згідно з пунктом 5.3 договору іпотеки передбачено, що звернення стягнення на предмет іпотеки відбувається на підставі: рішення суду; виконавчого напису нотаріуса; домовленості сторін на передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов`язання у порядку, встановленому статтею 37 Закону України «Про іпотеку»; права іпотекодержателя від свого імені продати предмет іпотеки будь-якій особі на підставі договору купівлі-продажу у порядку, встановленому статтею 38 Закону України «Про іпотеку».
У пункті 5.4 договору іпотеки також надано право іпотекодержателю на свій розсуд вибрати умови та порядок звернення стягнення на предмет іпотеки в межах, передбачених пунктом 5.3 цього договору.
30 квітня 2020 року між ПАТ «КБ «Надра» і Товариством з обмеженою відповідальністю «Преміум Ліга Колекшн» (далі - ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» укладено договір № GL3№217215_ПB про відступлення (купівлю-продаж) прав вимоги, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравець О. О., зареєстрований в реєстрі за № 2891, за умовами якого ТОВ «Преміум Ліга Колекшн», серед іншого, набуло права вимоги за кредитним договором, боржником за яким є ОСОБА_2 , та права іпотекодержателя за договором іпотеки, укладеним на забезпечення виконання кредитних зобов`язань позичальника, відповідно до витягу з реєстру боржників до договору від 30 квітня 2020 року № GL3№217215_ПB про відступлення (купівлю-продаж) права вимоги.
30 листопада 2021 року ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» у порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», відчужило на користь ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» нерухоме майно - квартиру АДРЕСА_1 . Цей договір посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Пономарьовою Д. В., зареєстрований у реєстрі за № 3070.
Відповідно до пункту 4 договору від 30 листопада 2021 року № 3070 відчуження спірної квартири здійснено за 151 000,00 грн.
Згідно з пунктом 6 цього договору, укладеного між відповідачем і третьою особою, продавець стверджує, що від покупця не приховано обставин, які мають істотне значення для цього договору; зазначене нерухоме майно не здане в найом (оренду), до цього часу нікому іншому не відчужене за будь-яким іншим правочином, не заставлене, не перебуває у податковій заставі, у будь-якому спорі, під арештом, забороною, не обтяжене ніякими іншими зобов`язаннями перед третіми особами; відсутні будь-які права володіння та користування нерухомим майном у третіх осіб; квартира, яка є предметом даного договору, не є місцем проживання неповнолітніх та/або малолітніх дітей, недієздатних осіб та/або осіб, дієздатність яких обмежено; питання права власності на квартиру не є предметом судового розгляду, будь-які спори відносно зазначеної квартири відсутні.
У пункті 7 цього договору передбачено, що відчужуване майно покупець оглянув, явних недоліків, які перешкоджають його використанню за цільовим призначенням на момент огляду не виявлено.
Також суд з`ясував, що придбання ОСОБА_2 спірної квартири відбулося на підставі договору купівлі-продажу від 11 жовтня 2007 року № 2245.
Згідно з пунктом 3 цього договору продаж квартири вчинено за погоджену сторонами суму 404 318,00 грн, що еквівалентно 80 063,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 11 жовтня 2007 року.
У пункті 4 цього договору вказано, що за домовленістю сторін встановлено такий порядок розрахунків між ними: 76 840,65 грн, що еквівалентно 15 216,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 11 жовтня 2007 року, сплачені покупцем до оформлення цього договору. Сторони підтверджують факт сплати цього платежу. У цьому пункті договору також визначено, що покупець сплачує залишок ціни, а саме 327 477,35 грн, що еквівалентно 64 847,00 дол. США за офіційним курсом НБУ станом на 11 жовтня 2007 року, за рахунок кредитних коштів ВАТ «КБ «Надра», які банк надає під заставу придбаного майна. Покупці, підписуючись під цим договором, погоджуються на подальше передання в іпотеку банку вказаної квартири до остаточного розрахунку за неї.
11 жовтня 2007 року проведено реєстрацію договору купівлі-продажу спірної квартири, що підтверджується витягом з Державного реєстру правочинів 4757486.
Згідно з витягом КП «БТІ м. Ужгорода» № 16667257 право власності на спірну квартиру зареєстроване за ОСОБА_2 15 листопада 2007 року.
Вказана обставина підтверджується також пунктом 1 договору купівлі-продажу нерухомого майна від 30 квітня 2020 року № 3070 та інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 серпня 2023 року № 342681614.
Відповідно до довідки про реєстрацію місця проживання від 23 листопада 2021 року ОСОБА_1 з 30 листопада 2010 року до моменту видання цієї довідки проживала за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з витягом з реєстру територіальної громади від 14 серпня 2023 року № 2023/006350712 у період з 30 листопада 2010 року до 03 серпня 2023 року адресою місця проживання ОСОБА_1 значиться адреса: АДРЕСА_2 .
Матеріалами справи підтверджується, що зняття із зареєстрованого місця проживання, зокрема ОСОБА_1 , здійснювалося на підставі заяви ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» від 03 серпня 2023 року б/н.
Відповідно до свідоцтва про народження від 15 липня 2023 року № НОМЕР_1 позивачка є матір`ю ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , місце народження - м. Київ. Батько дитини - ОСОБА_7 .
15 серпня 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Ужгородського РУП ГУНП в Закарпатській області із заявою про вчинення кримінального правопорушення. Зі змісту фабули, відображеної у витягу з ЄРДР, відомо, що досудове розслідування розпочато за фактом виселення заявниці з квартири за адресою: АДРЕСА_2 .
Згідно з інформаційними довідками з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 14 серпня 2023 року № 342681614 та від 30 листопада 2021 року № 287631378 власником спірної квартири є ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок». Підставою для державної реєстрації права власності зазначено договір купівлі-продажу від 30 листопада 2021 року № 3070.
Мотивувальна частина
Позиція Верховного Суду
У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
Вивчивши матеріали справи, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла таких висновків.
Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Відповідно до частини першої статті 16 ЦК України кожна особа має право в порядку, встановленому законом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.
Способами захисту суб`єктивних цивільних прав є визначені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав та вплив на правопорушника.
У кожній конкретній справі позивач на власний розсуд обирає спосіб (способи) захисту його порушеного, оспорюваного чи невизнаного права.
Надаючи правову оцінку належності обраного заінтересованою особою способу захисту, суди повинні зважати і на його ефективність в контексті статті 13 Конвенції.
Так, у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі «Чахал проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі заходи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.
Таким чином законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.
Оскільки норми Конституції України та Конвенції мають вищу юридичну силу (статті 8, 9 Конституції України), а обмеження матеріального права суперечать цим положенням, порушене цивільне право чи інтерес підлягає судовому захисту у спосіб, який є ефективним засобом захисту, тобто таким, що відповідає змісту порушеного права, характеру його порушення та наслідкам, спричиненим цим порушенням.
Відповідно до частин першої, другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути:
1) визнання права;
2) визнання правочину недійсним;
3) припинення дії, яка порушує право;
4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
5) примусове виконання обов`язку в натурі;
6) зміна правовідношення;
7) припинення правовідношення;
8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.
Згідно з частинами першою та другою статті 5 ЦПК України здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.
У розумінні частини другої статті 5 ЦПК України суд може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.
У статті 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.
Згідно зі статтею 47 Конституції України кожен має право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.
Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) під майном також розуміються майнові права.
Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого житла, а органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «Маккенн проти Сполученого Королівства», пункт 50; від 02 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України»).
Концепція житла за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановлених у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. Тому чи є «житлом» місце конкретного проживання, що спричинило б захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (рішення ЄСПЛ від 11 січня 1995 року у справі «Баклі проти Сполученого Королівства», пункт 63).
Втручання держави є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не переслідує законну мету, одну чи декілька, що перелічені у пункті 2 статті 8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві».
Згідно з рішенням ЄСПЛ від 23 вересня 1982 року у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» будь-яке втручання у права особи передбачає потребу сукупності таких умов: втручання повинне здійснюватися «згідно із законом», воно повинне мати «легітимну мету» та бути «необхідним у демократичному суспільстві». Якраз «необхідність у демократичному суспільстві» і містить у собі конкуруючий приватний інтерес; зумовлюється причинами, що виправдовують втручання, які у свою чергу мають бути «відповідними і достатніми»; для такого втручання має бути «нагальна суспільна потреба», а втручання - пропорційним законній меті.
У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності - дотримання «справедливого балансу» між потребами загальної суспільної ваги та потребами збереження фундаментальних прав особи, враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), а й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.
Ураховуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях ЄСПЛ, виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену в пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.
Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі сподіватися, що її виселення буде оцінене на предмет пропорційності у контексті відповідних принципів статті 8 Конвенції.
У всякому разі неможливість для власника здійснювати фактичне користування житлом (як і будь-яким нерухомим майном) через його зайняття іншими особами не означає втрату власником володіння такою нерухомістю (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 353/1096/16-ц (провадження № 14-181цс18)).
Також слід зауважити, що сама по собі зміна власника нерухомого майна не свідчить про автоматичне припинення набутого в установленому законом порядку права користування таким майном.
У рішенні від 07 липня 2011 року у справі «Сєрков проти України» (заява № 39766/05), яке набуло статусу остаточного 07 жовтня 2011 року, ЄСПЛ зазначив, що пункт 2 статті 1 Першого протоколу до Конвенції визначає, що держави мають право здійснювати контроль за використанням майна шляхом уведення в дію «законів».
Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є стаття 109 ЖК України (була чинною на час виникнення спірних правовідносин). Частиною першою вказаної статті було передбачено, що виселення із займаного жилого приміщення допускається з підстав, установлених законом. Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку.
За встановленими у цій справі обставинами, позивачка була вселена у спірну квартиру як член сім`ї колишнього її власника ОСОБА_2 , яка передала її в іпотеку банку. Квартира була придбана частково за кредитні кошти.
30 листопада 2021 року ТОВ «Преміум Ліга Колекшн» у порядку, передбаченому статтею 38 Закону України «Про іпотеку», відчужило спірну квартиру на користь ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок».
Після чого відбулася заміна замків у спірній квартирі, тобто фактичне виселення позивачки з квартири.
На підставі заяви ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» від 03 серпня 2023 року ОСОБА_1 знято із зареєстрованого місця проживання у вказаній квартирі.
Зважаючи на наведені вище норми матеріального права та фактичні обставини, встановлені судом, відповідач мав би провести таке виселення позивачки та зняття її із зареєстрованого місця проживання в порядку статті 40 Закону України «Про іпотеку» та частин першої - третьої статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення, однак цього не зробив.
Вважаючи такі дії відповідача незаконними, ОСОБА_1 звернулася до суду з цим позовом та просила вселити її в спірну квартиру, стягнути моральну шкоду.
Наведені вище норми Конституції України, Конвенції та національного законодавства України дають підстави для висновку, що в разі порушення прав особи при її фактичному виселенні з предмета іпотеки в позасудовому порядку без надання іншого житлового приміщення, така особа не позбавлена права заявити вимогу про вселення, а також вимогу про відшкодування збитків та/або компенсацію моральної шкоди.
Частково задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що виселення зі спірного житла могло здійснюватися добровільно або в судовому порядку з дотриманням гарантій, передбачених частиною другою статті 109 ЖК України, тобто з наданням іншого постійного житлового приміщення. Заміна замків у спірній квартирі обмежила доступ позивачки до її житла. Наслідки таких дій є тотожними фактичному виселенню із квартири. Під час судового розгляду не встановлено наявності судового рішення, яке набрало законної сили, про виселення позивачки зі спірної квартири. Таким чином, суд констатував, що фактичне виселення позивачки здійснено з порушенням передбаченої національним законодавством процедури. З огляду на фактичні обставини справи суд з урахуванням принципів розумності, справедливості та пропорційності вважав, що позовні вимоги про стягнення з відповідача моральної шкоди підлягають частковому задоволенню, а саме в розмірі 5 000,00 грн.
Скасовуючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд зазначив, що виникнення права осіб на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у власника цього житла права власності на це житло, а отже, припинення права власності на житло припиняє і похідне право осіб на користування житлом. Вказаного суд першої інстанції не врахував та помилково застосував до спірних правовідносин норми права, що регулюють питання виселення осіб, зокрема положення статті 40 Закону України «Про іпотеку» і статті 109 ЖК України. Оскільки встановлено, що ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» реалізувало своє право як власник спірного майна щодо володіння, користування та розпорядження ним відповідно до законодавства, немає підстав вважати, що такими діями ОСОБА_1 було завдано моральних страждань.
Суди попередніх інстанцій встановили, що позивачка була правомірно вселена у спірну квартиру як член сім`ї власника житла ОСОБА_2 , а ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» було обізнане про наявність у позивачки права користування нерухомим майном та про факт реєстрації її місця проживання у спірній квартирі.
З огляду на це суд апеляційної інстанції дійшов помилкового висновку, що права членів сім`ї власника житла на користування житлом та обсяг цих прав залежить від наявності у власника цього житла права власності, тобто припинення права власності на житло припиняє і похідне право осіб на користування житлом. ОСОБА_1 була фактично виселена з порушенням норм закону, оскільки судового рішення про її виселення немає, а добровільної згоди на це вона не надавала. Більше того, ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок», фактично виселивши позивачку, не забезпечило її іншим житлом, як того вимагає закон при виселенні в судовому порядку.
Зміст касаційної скарги з урахуванням принципу диспозитивності свідчить про те, що постанова апеляційного суду оскаржена в частині вирішення вимог про вселення та стягнення моральної шкоди, а тому переглядається лише в цій частині.
Відповідно до статті 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.
Ураховуючи зазначене, оскаржена постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції, який дійшов обґрунтованого висновку про вселення позивачки та стягнення на її користь моральної шкоди в розмірі 5 000,00 грн, оскільки виселення позивачки зі спірного житла могло бути здійснено лише або добровільно, або в судовому порядку.
Щодо відступлення від правових висновків
Передаючи справу на розгляд Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду з посиланням на частину другу статті 403 ЦПК України, колегія суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважала, що є підстави для відступу від висновку щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладеного у раніше ухваленій постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 14 травня 2025 року у справі № 159/3927/23 (провадження № 61-9390св24) та сформулювати висновок про те, що:
«виселення проводиться добровільно або в судовому порядку;
про добровільність виселення з житла може свідчити самостійне звільнення особою цього житла;
виселення особи з житла в позасудовому порядку не допускається;
парламент не обмежує особу, яку виселили в позасудовому порядку для захисту свого інтересу шляхом застосування конкретного способу захисту. Тому особа, яку виселили з житла в позасудовому порядку з порушенням порядку, може заявляти як вимогу про відшкодування збитків та/або компенсацію моральної шкоди, так і заявляти вимогу про вселення до житла».
Відповідно до частини другої статті 403 ЦПК Українисуд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати, передає справу на розгляд об`єднаної палати, якщо ця колегія або палата вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду у складі колегії суддів з іншої палати або у складі іншої палати чи об`єднаної палати.
Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) про якість судових рішень (пункт 49) зазначила, що судді повинні послідовно застосовувати закон. Однак коли суд вирішує відійти від попередньої практики, на це слід чітко вказувати в рішенні.
Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.
Верховний Суд у постанові від 14 травня 2025 року у справі № 159/3927/23 (провадження № 61-9390св24), відмовляючи у задоволенні позову фізичної особи до ТОВ «Нерухомість-Закон та Порядок» про вселення, усунення перешкод у користуванні житловим приміщенням та зобов`язання вчинити певні дії, дійшов висновку що, якщо особа вважає, що при її виселенні було порушено норми статті 109 ЖК України щодо надання іншого житлового приміщення та завдано збитків, вона вправі звернутися до суду з позовом про зобов`язання надати відповідне житлове приміщення та відшкодувати шкоду.
Водночас у цій справі Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду дійшла іншого висновку, що в разі порушення прав особи при її фактичному виселенні з предмета іпотеки в позасудовому порядку без надання іншого житлового приміщення така особа не позбавлена права заявити вимогу про вселення, а також вимогу про відшкодування збитків та/або компенсацію моральної шкоди.
З урахуванням висновків, зроблених у цій постанові, Об`єднана палата Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду встановила наявність підстав для відступу від зазначеного вище правового висновку, викладеного у постанові від 14 травня 2025 року у справі № 159/3927/23 (провадження № 61-9390св24).
Висновки Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду щодо застосування норм права
Згідно з частиною другою статті 416 ЦПК України у постанові палати, об`єднаної палати, Великої Палати Верховного Суду має міститися висновок про те, як саме повинна застосовуватися норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, палата, об`єднана палата, що передала справу на розгляд палати, об`єднаної палати, Великої Палати.
Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду з метою забезпечення єдності та сталості судової практики вважає за можливе сформулювати висновки щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, зазначивши таке.
Виселення проводиться добровільно або в судовому порядку. Про добровільність виселення з житла може свідчити самостійне звільнення особою цього житла. Виселення особи з житла в позасудовому порядку не допускається. Закон не обмежує особу, яку виселили в позасудовому порядку для захисту свого інтересу шляхом застосування конкретного способу захисту. Тому особа, яку виселили з житла в позасудовому порядку з порушенням порядку, може заявляти як вимогу про відшкодування збитків та/або компенсацію моральної шкоди, так і заявляти вимогу про вселення до житла.
Щодо розподілу судових витрат
Згідно з частинами першою, тринадцятою статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема з резолютивної частини із зазначенням у ній розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.
За подання касаційної скарги ОСОБА_1 сплатила судовий збір у розмірі 7 715,00 грн, а тому ці витрати необхідно стягнути з відповідача на її користь.
Керуючись статтями 400, 402, 412, 416, 418, 419 ЦПК України, Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду
УХВАЛИВ:
Касаційну скаргу представника ОСОБА_1 - адвоката Калітіної Олени Володимирівни задовольнити.
Постанову Закарпатського апеляційного суду від 28 листопада 2024 року скасувати, рішення Ужгородського міськрайонного суду Закарпатської області від 06 березня 2024 року в частині вирішення вимог позову про вселення, стягнення моральної шкоди залишити в силі.
Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Нерухомість-Закон та Порядок» на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції у розмірі 7 715 (сім тисяч сімсот п`ятнадцять) гривень 00 копійок.
Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її ухвалення, є остаточною і оскарженню не підлягає.
ГоловуючийА. Ю. Зайцев Судді:А. І. Грушицький В. І. Крат Д. Д. Луспеник І. М. Фаловська М. Є. Червинська
_03_03.png)
