Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
01 червня 2026 року
м. Київ
справа № 369/11891/22
провадження № 51-1868 кмо 25
Об`єднана палата Касаційного кримінального суду Верховного Суду (далі - Суд або Об`єднана палата) у складі:
головуючогоОСОБА_1 ,суддівОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 ,за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_8 ,прокурорів представника потерпілого захисника виправданихОСОБА_9 , ОСОБА_10 , ОСОБА_11 , ОСОБА_12 , ОСОБА_13 , ОСОБА_14 ,розглянула у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу прокурора на ухвалу Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року за обвинуваченням
ОСОБА_13 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця м. Києва, жителя АДРЕСА_1 ;
ОСОБА_14 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , громадянина України, уродженця м. Тальне Черкаської області, жителя АДРЕСА_2 ,
у вчиненні злочину, передбаченого частиною 4 статті 186 Кримінального кодексу України (КК).
Обставини справи
1. Вироком Києво-Святошинського районного суду Київської області від 24 січня 2024 року ОСОБА_13 та ОСОБА_14 виправдано у зв`язку з відсутністю в їх діях складу злочину, передбаченого частиною 4 статті 186 КК.
2. Вони обвинувачувалися у відкритому викраденні чужого майна, вчиненого без попередньої змови групою осіб в умовах воєнного стану.
3. Обвинувачення стверджувало, що 18 жовтня 2022 року близько 19:00 на парковці по АДРЕСА_3 між ОСОБА_13 та ОСОБА_14 з одного боку та ОСОБА_15 стався конфлікт. ОСОБА_13 , одягнений у військову форму, вимагав від ОСОБА_16 пред`явити посвідчення особи, однак той відмовився і повідомив, що телефонує до поліції. У той час як ОСОБА_14 демонстрував готовність застосувати фізичну силу до ОСОБА_15 у разі непокори, ОСОБА_13 вихопив з рук ОСОБА_15 мобільний телефон «iPhone X» вартістю 19167,5 грн і передав його ОСОБА_14 , після чого вони разом покинули місце події.
4. Суд першої інстанції вважав, що сторона обвинувачення не довела наявність в діях ОСОБА_13 корисливого мотиву і умислу на заволодіння телефоном, оскільки його мотивом була образа за неввічливе ставлення до військовослужбовця і бажання запобігти його фільмуванню в камуфляжному одязі, а ОСОБА_14 не брав участь у вилученні телефону.
5. Київський апеляційний суд оскарженою ухвалою залишив вирок без змін, погодившись з висновком про відсутність у виправданих умислу на відкрите викрадення належного потерпілому майна.
Вимоги і доводи касаційної скарги
6. Сторона обвинувачення, посилаючись на пункти 1 та 2 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), просить скасувати оскаржену ухвалу та призначити новий розгляд в суді апеляційної інстанції.
7. Прокурор вважає, що апеляційний суд необґрунтовано підтримав невірну правову оцінку обставин справи судом першої інстанції, який вважав обов`язковим доведення корисливого мотиву при обвинуваченні у вчиненні грабежу.
8. Крім того, сторона обвинувачення стверджує, що надала докази прямого умислу на відкрите викрадення чужого майна і корисливого мотиву виправданих, оскільки лише через втручання правоохоронних органів мобільний телефон, яким вони заволоділи, був відшуканий і повернутий власнику.
9. Також сторона обвинувачення вважає, що в оскарженій ухвалі суд не надав відповіді на доводи апеляційної скарги щодо доведеності винуватості, зокрема, не проаналізував доводів про порушення судом першої інстанції статей 336 і 352 КПК під час допиту свідка.
Підстави розгляду кримінального провадження Об`єднаною палатою
10. Колегія суддів Другої палати[1] ухвалою від 11 грудня 2025 року[2]передала це кримінальне провадження на розгляд Об`єднаної палати на підставі частини 2 статті 434-1 КПК через існування різних правових позицій щодо застосування норми права в подібних правовідносинах, викладених у рішеннях колегії суддів Першої та Другої палат щодо корисливого мотиву як складової суб`єктивної сторони злочину, передбаченого статтею 186 КК.
11. Зокрема, корисливий мотив вважали обов`язковою складовою суб`єктивної сторони грабежу колегії суддів Першої палати в постановах від 06 грудня 2018 року[3], 21 травня 2020 року[4], 21 жовтня 2021 року[5], 14 травня 2024 року[6], а також Другої палати в постанові від 11 травня 2023 року[7].
12. У той же час в постанові колегії суддів Першої палати від 16 березня 2023 року міститься висновок про те, що:
«у диспозиції статті 186 КК відсутня вказівка на таку обов`язкову ознаку суб`єктивної сторони грабежу як корисливий мотив, а злочин вважається закінченим з моменту протиправного вилучення майна, коли винувата особа отримала реальну можливість розпорядитися і користуватися ним. При цьому мотиви, зокрема, власне збагачення, помста, або ж інші, які спонукали особу до грабежу, можуть бути різними і від них склад кримінального правопорушення не змінюється».[8]
13. Колегія суддів вважає за необхідне відступити від висновку, викладеного в останній згаданій постанові, вважаючи, що корисливий мотив відрізняє відкрите викрадення чужого майна від інших діянь, не спрямованих на збагачення. Колегія також вважає, що якщо особа відкрито вилучає майно без вигоди для себе або інших осіб, керуючись іншими мотивами (щоб образити потерпілого, тимчасово обмежити, припинити конфлікт, «покарати» або принизити тощо), суб`єктивна сторона грабежу відсутня.
Позиції учасників касаційного розгляду
14. У судовому засіданні сторона обвинувачення підтримала доводи касаційної скарги, просила її задовольнити, у той час як сторона захисту заперечила проти її задоволення.
15. Іншим учасникам було належним чином повідомлено про дату, час та місце касаційного розгляду, клопотань про його відкладення до суду касаційної інстанції не надходило.
Оцінка Суду
Щодо корисливого мотиву
16. Перед Об`єднаною палатою поставлено питання про значення «корисливого мотиву» для кваліфікації кримінального правопорушення за статтею 186 КК. Суд вважає, що це питання має значення також для кваліфікації за іншими статтями кримінального закону, пов`язаними із заволодінням майном.
17. Суд зазначає, що законодавець не зазначив мотив, який спонукає особу до заволодіння чужим майном, як ознаку кримінального правопорушення, передбаченого статтею 186 КК, або інших кримінальних правопорушень проти власності.
18. Колегія суддів, яка передала справу на розгляд Об`єднаної палати, по суті вважає, що «корисливий мотив» імпліцитно міститься у понятті «викрадення», використаному, зокрема, в статті 186 КК.
19. Об`єднана палата не погоджується з таким тлумаченням цього поняття. Визначальною ознакою викрадення або іншої форми заволодіння майном у злочинах проти власності є бажання винної особи встановити безповоротне фактичне володіння чужим майном, яке дає можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Мотиви, якими керувалася особа, ставлячи собі таку мету, а також спосіб розпорядження майном після встановлення над ним контролю, не мають значення для кваліфікації діяння.
20. Хоча корисливий мотив, якщо розуміти його як бажання збагатитися за рахунок чужого майна, визначає мету заволодіння чужим майном у більшості випадків, це не виключає можливості інших спонукань до таких дій, таких як помста або бажання завдати шкоди потерпілому, або будь-які інші, навіть «шляхетні», на думку того хто вчиняє посягання, мотиви, наприклад, допомога нужденним.
21. Об`єднана палата нагадує, що встановлення кримінальної відповідальності за заволодіння чужим майном, у тому числі його викрадення, є одним зі способів захисту права власності, передбаченого статтею 41 Конституції.
22. Тому Суд не вбачає підстав вважати, що метою законодавця при визначенні відповідальності за викрадення або інше заволодіння було поставити захист майнових прав особи в залежність від того, наскільки «корисливим», «шляхетним» або «емоційним» був мотив особи, яка позбавила її майна без законних на те підстав. Визначення «корисливого мотиву» як обов`язкової ознаки крадіжки, грабежу або іншого виду заволодіння чужим майном неуникно призведе до такої залежності і послаблення захисту права особи на мирне володіння майном.
23. Таким чином, Об`єднана палата вважає, що для кваліфікації діяння як викрадення або заволодіння чужим майном визначальним є не корисливий мотив, тобто бажання «збагатитися», а намір особи поводитися з чужим майном як зі своїм власним. Тому для кваліфікації діяння за відповідними положеннями кримінального закону достатнім є встановлення прямого умислу на протиправне і безповоротне заволодіння чужим майном. Мотив, який призвів до формуванння такого умислу, а також спосіб розпорядження викраденим майном, для кваліфікації діяння значення не мають.
Висновок:
Для визнання особи винуватою у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтями 185, 186, 187 КК і іншими положеннями, що передбачають відповідальність за заволодіння чужим майном, корисливий мотив не є обов`язковим. Ключовим є доведення прямого умислу на протиправне і безповоротне заволодіння чужим майном з метою отримати можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Мотиви, які спонукали особу до таких дій, на їх кваліфікацію не впливають, але можуть бути враховані при призначенні покарання і застосуванні інших норм кримінального закону.
Щодо обставин справи
24. Як передбачено статтею 433 КПК, суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій у межах касаційної скарги. При цьому наділений повноваженнями лише щодо перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу.
25. Суд першої інстанції встановив, що між ОСОБА_15 та ОСОБА_13 стався конфлікт, в ході якого ОСОБА_13 забрав у ОСОБА_15 мобільний телефон, щоб той не фільмував його у камуфльованому одязі, корисливого мотиву та наміру протиправно збагатитися за рахунок мобільного телефону не мав, а ОСОБА_14 участі у конфлікті і вилученні мобільного телефону не брав. У той же час суд не пояснив, на підставі яких доказів він дійшов цих висновків.
26. Суд апеляційної інстанції, відповідаючи на доводи прокурора, підтвердив правильність висновків суду першої інстанції щодо відсутності корисливого мотиву, а також послався на те, що з комплексу доказів сторони обвинувачення слідує, що телефон вибув із володіння потерпілого на певний час. Апеляційний суд не пояснив, яким чином повернення телефону внаслідок втручання органів правопорядку виключає наявність складу злочину.
27. Таким чином, в основу висновків суду про відсутність у доведених стороною обвинувачення діях ОСОБА_13 та ОСОБА_14 складу злочину покладено переконання про обов`язковість корисливого мотиву для кваліфікації відкритого заволодіння чужим майном за частиною 4 статтею 186 КК. Виходячи з такого підходу, суди, встановивши на підставі показань ОСОБА_13 відсутність корисливого мотиву, не здійснили детальної оцінки наданих стороною обвинувачення доказів, не проаналізували в своїх рішеннях обставин справи і їх значення для правильної правової оцінки діянь осіб, причетних до подій, що розглядалися судами.
28. Суд зазначає, що обґрунтування висновків суду передбачає не просто виклад доказів, а й їх аналіз, з якого можна зрозуміти логічний зв`язок з подіями, що досліджуються. За наявності суперечливих доказів судове рішення має пояснити, чому суд приймає одні з цих доказів і відкидає інші, які конкретні обставини були підставою для визнання судом одних доказів достовірними, а інших такими, які не заслуговують довіри.[9]
29. У цій справі такого аналізу судом першої інстанції зроблено не було, і сторона обвинувачення оскаржила вирок суду, у тому числі з цих підстав.
30. Суд вже неодноразово повторював, що апеляційний суд є останньою інстанцією, що надає можливість сторонам перевірити повноту судового розгляду та правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження судом першої інстанції. Тому апеляційний суд зобов`язаний ретельно перевірити всі доводи, викладені в апеляційній скарзі, з`ясувати, чи повно, всебічно та об`єктивно здійснено судове провадження, чи було у передбаченому вказаним Кодексом порядку здобуто докази обвинувачення, чи оцінено їх місцевим судом із додержанням правил статті 94 КПК і відповідно до тих доказів, чи правильно було застосовано закон України про кримінальну відповідальність.[10]
31. Суд вважає, що апеляційна інстанція порушила вимоги статей 370 і 419 КПК, не надавши вичерпних відповідей на доводи сторони обвинувачення та побудувавши свої висновки на вибірковому аналізі доказів.
32. Суд згідно зі статтею 433 КПК не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскаржених судових рішеннях, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, а тому не може усунути ці порушення.
33. За таких обставин касаційна скарга прокурора підлягає задоволенню, а оскаржена ухвала - скасуванню на підставі пунктів 1 та 2 частини 1 статті 438 КПК з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, під час якого необхідно врахувати наведене, здійснити провадження з додержанням вимог закону з урахуванням судової практики, проаналізувати доводи, викладені в апеляційній скарзі, надати їм належну оцінку з наведенням докладних мотивів прийнятого рішення, за результатами чого постановити законне й обґрунтоване судове рішення.
34. У зв`язку зі скасуванням ухвали апеляційного суду Суд не вважає за необхідне розглядати довід про порушення правил допиту свідка.
Враховуючи викладене, керуючись статтями 433, 434, 434-2, 436, 441, 442 КПК, Об`єднана палата
ухвалила:
Касаційну скаргу прокурора задовольнити частково.
Ухвалу Київського апеляційного суду від 18 лютого 2025 року щодо ОСОБА_13 та ОСОБА_14 скасувати і призначити судовий розгляд в суді апеляційної інстанції.
Постанова набирає законної сили з моменту проголошення й оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_4 ОСОБА_2 ОСОБА_5 ОСОБА_3 ОСОБА_6 ОСОБА_7
ОКРЕМА ДУМКА
суддів ОСОБА_1 та ОСОБА_2
справа № 369/11891/22
провадження № 51-1868кмо25
Не погоджуємось із висновком об`єднаної палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду про застосування приписів статей 185 - 191 Кримінального кодексу України (далі - КК) як таких, що не потребують встановлення для кваліфікації та доказування під час притягнення до кримінальної відповідальності, корисливих мотиву та мети як суб`єктивних ознак відповідних складів правопорушень.
За усталеними доктринальними і правозастосовними підходами до кваліфікації систему кримінальних правопорушень проти власності утворюють дві великі групи: корисливі і некорисливі, що розмежовуються між собою за такими суб`єктивними ознаками, як корисливі мотив та мета.
Корисливі, за характером діяння та за способом їх вчинення, поділяються на: 1) корисливі, пов`язані з незаконним оберненням чужого майна на користь винного або інших осіб: крадіжка (ст. 185 КК), грабіж (ст. 186 КК), розбій (ст. 187 КК), вимагання (ст. 189 КК), шахрайство (ст. 190 КК), привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем (ст. 191 КК).
Обернення передбачає активну поведінку із вилучення чужого майна з володіння, розпорядження, користування власника або особи, у якої воно перебуває на тій чи іншій підставі, на користь винного або інших осіб і збільшення за рахунок цього майна фондів винного або третіх осіб. Корисливий мотив в таких правопорушеннях виявляється у внутрішньому спонуканні до збільшення власних (або третіх осіб) майнових фондів, а корислива мета полягає у бажанні задовольнити таке прагнення за рахунок вилученого чужого майна.
Позаяк, якщо йдеться про грабіж та крадіжку, кримінальне правопорушення є закінченим з моменту вилучення чужого майна та отримання можливості розпорядитися ним на власний розсуд будь-яким способом, в тому числі і знищити, викинути, сховати тощо, з метою правильної кваліфікації підлягає доказуванню, серед інших ознак, саме можливість розпорядження вилученим майном, за наявності якої викрадене майно є таким, що вже перебуває у майнових фондах винного (третьої особи).
2) корисливі, не пов`язані з незаконним обертанням чужого майна на користь винного або інших осіб: викрадення електричної або теплової енергії шляхом її самовільного використання (ст. 188-1 КК), заподіяння майнової шкоди шляхом обману або зловживання довірою (ст. 192 КК), незаконне привласнення особою знайденого або чужого майна, що випадково опинилося у неї (ст. 193 КК), самовільне зайняття земельної ділянки та самовільне будівництво (ст. 197-1 КК), придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочин. шляхом (ст. 198 КК).
До некорисливих належать: умисне знищення або пошкодження майна (ст. 194 КК), умисне пошкодження об`єктів електроенергетики (ст. 194-1 КК), погроза знищення майна (ст. 195 КК), необережне знищення або пошкодження майна (ст. 196 КК) та порушення обов`язків щодо охорони майна (ст. 197 КК).
Вказана система глибоко вкорінена в правозастосовній практиці, про що свідчать актуальні на свій час тлумачення Верховного Суду України в постановах його Пленуму № 12 від 25.12.1992 «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності та № 10 від 06.11.2009 «Про судову практику у справах про злочини проти власності» пункт 15 якої присвячено питанням відмежування відповідних кримінальних правопорушень від суміжних за ознаками суб`єктивної сторони (корисливого умислу).
З того, що корисливий мотив та корислива мета є обов`язковими ознаками викрадення чужого майна, зокрема, крадіжки, виходив в постанові від 06 березня 2014 року в справі № 5-2кс14 Верховний Суд України. Винна особа при викраденні чужого майна розуміє, що заволодіває чужим майном, усвідомлює, що воно є чужим і що вона обертає його на свою користь протиправно шляхом таємного викрадення. Ці ознаки виокремлюють (ідентифікують) фактично вчинені дії як викрадення чужого майна й відрізняють їх від діянь, що посягають на інші об`єкти кримінально-правової охорони, або від фактів, які зумовлюють виникнення інших (некримінальних) правовідносин. При цьому, зміст суб`єктивної сторони цього діяння розкривається через предмет і об`єктивну сторону кримінального правопорушення, зокрема через його зовнішні поведінкові ознаки - місце, час, спосіб та обставини скоєння злочину.
Отже, у разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинення корисливих правопорушень проти власності, пов`язаних із протиправним оберненням чужого майна на власну користь або інших осіб, зокрема за ст. 186 КК, відповідно до приписів ст. 91 КПК підлягають доказуванню корисливі мотив і мета.
Відповідно до п. 7 § 3 Перехідних положень Розділу 4 Закону України «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів» № 2147-VIII (далі - Закон № 2147-VIII) суд, який розглядає справу в касаційному порядку у складі колегії суддів або палати (об`єднаної палати), передає справу на розгляд Великої Палати Верховного Суду, якщо така колегія або палата (об`єднана палата) вважає за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду України.
Зважаючи на вказане об`єднана палата Касаційного кримінального суду не мала належного процесуального підґрунтя до відступу від наведених вище висновків Верховного Суду України про зміст суб`єктивної сторони протиправного викрадення чужого майна, одним із способів якого є відкрите його викрадення (грабіж).
Крім того, за дотичною практикою Верховного Суду, від дня початку здійснення ним правосуддя, послідовно йшлося про те, що при вчиненні викрадення чужого майна, зокрема в спосіб грабежу, винна особа діє з корисливим мотивом, спрямованим на викрадення чужого майна. Мотив і мета нерозривно поєднані (серед інших, постанова Верховного Суду від 06 грудня 2018 року у справі № 718/642/16-к (провадження № 51 - 3288км18) за посиланням: http://reyestr.court.gov.ua/ Review/78501871).
Вказані правозастосовні підходи та доктринальні бачення, які відображені в десятках дисертаційних та монографічних досліджень, про юридичну природу цих правопорушень, їх ознаки та кваліфікацію, про відмежування від суміжних правопорушень за ознаками суб`єктивної сторони, глибоко укорінені і в навчально-методичних програмах усіх без винятку вищих навчальних закладів України, які здійснюють підготовку за спеціальністю «право».
До того ж, з урахуванням певних особливостей національних правових систем, національне уявлення про викрадення чужого майна як корисливе кримінальне правопорушення збігається із їх аналогічним сприйманням в КК Естонської Республіки, де, зокрема, про крадіжку (ст. 199) йдеться як про заволодіння чужим рухомим майном з метою незаконного привласнення; аналогічних положень КК Латвійської Республіки (статті 175, 176) щодо крадіжки - таємне або відкрите викрадення чужого рухомого майна; ст. 278 КК Республіки Польща (статті 119-131 Кодексу Правопорушень) де крадіжкою є заволодіння чужим рухомим майном з метою привласнення; ст. 178 КК Литовської Республіки, де крадіжка - це викрадення чужого майна; частини 8 ст. 1-13 КК Королівства Швеція, де крадіжка - незаконне привласнення чужого майна; статей 127-131 КК Республіки Австрія, де крадіжка - вилучення чужого рухому майна з метою його протизаконного привласнення; статей 242-248 КК Федеративної Республіки Німеччина, де крадіжка - вилучення чужого рухомого майна іншої особи з метою його протизаконного привласнення.
Зважаючи на наведене вище, не викликає жодного сумніву обґрунтованість твердження, що положення приписів статей 185 - 191 КК відповідають усталеному в суспільстві уявленню про юридичну природу та ознаки корисливих кримінальних правопорушень проти власності, які пов`язані із протиправним оберненням чужого майна на власну користь або третіх осіб.
При цьому, за вимогами ч. 5 ст. 9 КПК кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), який в рішенні CASE OF UKRKAVA, TOV v. UKRAINE (Application no. 10233/20) від 06 лютого 2025 року щодо наслідків судового активізму в контексті порушення п. 1 ст. 6 Конвенції, визначив неприпустимість такого, якщо він пов`язаний із фактичною «нормотворчістю», адже це суперечить прямим приписам закону, як щодо цієї справи, то приписам статей 185 - 191 КК.
Одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип правової визначеності, який, серед іншого, гарантує певну стабільність у правових ситуаціях і сприяє довірі суспільства до судів. Натомість існування суперечливих судових рішень може створити стан правової невизначеності, знизити довіру громадськості до судової системи (див. рішення у справі «Нейдет Шахін і Періхан Шахін проти Туреччини» (Nejdet Sahin and Perihan Sahin v. Turkey ) [ВП], № 13279/05, § 57, від 20 жовтня 2011 року, з подальшими посиланнями).
Будь-який припис права має бути доступним і передбачуваним (рішення у справах «Achour v. France», заява № 67335/01, п. 42; «Kononov v. Latvia» [ВП], заява № 36376/04, п. 185). Застосування норм права має бути передбачуваним для особи і кожен має право сподіватися на те, що норми права будуть застосовані до нього так само, як вони застосовуються до інших осіб, що опинилися у подібній ситуації. Порушення цієї вимоги, як правило, пов`язується із довільним тлумаченням норм права під час правозастосування.
Принцип правової визначеності, закріплений у Конвенції, вимагає від національних судів дотримання обов`язку приймати рішення відповідно до закону і таким чином передбачувано тлумачити положення національного законодавства, ґрунтуючись на ньому, а не на абстрактному твердженні на підгрунті суддівського розсуду (див. mutatis mutandis, рішення у справах «Анджелкович проти Сербії» (Andelkovic v. Serbia), № 1401/08, п. 27, від 09 квітня 2013 року, та «Панталон проти Хорватії» (Pantalon v. Croatia), № 2953/14, п. 52, від 19 листопада 2020 року).
Уніфікованість у застосуванні правових норм у подібних правовідносинах є невід`ємною складовою правової визначеності, яка, серед іншого, гарантує певний ступінь стабільності правової ситуації.
Текст закону України про кримінальну відповідальність не змінювався в частині визначення основних складів кримінальних правопорушень, передбачених статтями 185 - 191 КК, вагомих змін у доктрині кримінального права на рівні фундаментальних наукових досліджень з відповідним рівнем аргументації та глибини наукового аналізу в цій площині також не відбулось.
Отже, вважаємо об`єднана палата Касаційного кримінального суду (далі - ОП ККС) безпідставно пристала до точки зору прокурора, який в касаційній скарзі просив скасувати виправдувальний вирок, постановлений у зв`язку з відсутністю в діях обвинувачених складу злочину, передбаченого ч. 4 ст. 186 КК, та ухвалу апеляційного суду, який погодився із висновками місцевого про те, що сторона обвинувачення не довела наявність корисливого мотиву й умислу.
З єдиного судового рішення Верховного Суду від 16 березня 2023 року у справі № 166/43/22, де до рішення ОП ККС в цій справі йдеться про протилежне уявлення щодо змісту суб`єктивної сторони викрадення чужого майна через те, що у диспозиції статті 186 КК відсутня вказівка на таку обов`язкову ознаку грабежу як корисливий мотив, з чого робиться висновок, за яким мотиви, зокрема, власне збагачення, помста, або ж інші, які спонукали особу до грабежу, можуть бути різними і від них склад кримінального правопорушення не змінюється, також не вбачається обґрунтованого спростування усталеного в теорії і практиці тлумачення ознак вказаного злочину як корисливого проти власності, натомість пропонується власне бачення, яке є доволі сумнівним, оскільки не спирається на аби які переконливі мотиви та системний аналіз закону про кримінальну відповідальність.
Якщо йдеться про крадіжку та грабіж, то «викрадення чужого майна» є терміном, який уособлює узвичаєні юридичні ознаки певних правопорушень як корисливих проти власності, пов`язаних із протиправним оберненням чужого майна на власну користь або інших осіб, який чітко, точно і лаконічно, проте із високою інформативністю окреслює спеціальне поняття в кримінальному праві, змінювати зміст якого ОП ККС не мала аби якого підґрунтя.
Будь який термін не належить до літературної мови, а є складовою понятійного апарату окремої галузі знань, тому його не можна тлумачити без врахування доктрини кримінального права та усталеної правозастосовної практики, яка спирається на наукові здобутки, перевірені часом та досвідом.
Посилатися на необхідність ще й додаткових застережень законодавця про корисливі мотиви та мету в диспозиціях кримінально-правових норм, передбачених статтями 185 - 191 КК, і при цьому без обґрунтованих мотивів не сприймати зміст і обсяг поняття, відтвореного в законі через застосування терміну «викрадення чужого майна», в тому розумінні, яке відповідає усталеним підходам, ОП ККС в цьому провадженні, на наш погляд, підстав не мала.
Не можна залишити без уваги те, що сприйняте ОП ККС бачення суб`єктивних ознак кримінальних правопорушень, передбачених статтями 185 - 191 КК, як таких, що не пов`язані із корисливими метою та мотивами, суттєво розширює криміналізацію тих діянь, вчинення яких до цього не вважалося кримінально караним, оскільки корисливі мотив і мета значно звужували обсяг відповідних кримінально-правових норм.
Таким чином, на наше переконання, безпідставними є висновки ОП ККС про те, що корисливий мотив не потребує доведення у разі притягнення особи до кримінальної відповідальності за статтями 185 - 191 КК як такий, що не має значення для кваліфікації вказаних кримінальних правопорушень.
За відсутності широкого і глибокого аналізу доктринального контексту і переконливого обґрунтування висновків про «розширену» криміналізацію, за відсутності зміни правового регулювання в цій частині, з висновками ОП ККС не погоджуємось і не вбачаємо підстав до скасування оскаржених судових рішень з тих підстав, що в розумінні ст. 186 КК корисливий мотив і мета не є обов`язковими ознаками грабежу.
Крім того, виглядає так, що ОП ККС змінила ще й усталене в правозастосовній діяльності уявлення про момент закінчення крадіжки (ст. 185 КК) та грабежу (ст. 186 КК), адже дійшла висновку про те, що для кваліфікації діяння необхідним є встановлення прямого умислу на протиправне і безповоротне заволодіння чужим майном з метою отримати можливість розпорядитися ним на власний розсуд. Отже, по суті ствердила про те, що кримінальне правопорушення є закінченим з моменту протиправного заволодіння чужим майном та отримання можливості розпорядитися ним на власний розсуд.
Натомість, знову таки, з урахуванням приписів п. 7 § 3 Перехідних положень Розділу 4 Закону № 2147-VIII, відсутнє підґрунтя до відступу від висновків Верховного Суду України в постановах від 11 грудня 2014 року у справі № 5-23кс14, від 06 березня 2014 року у справі № 5-2кс14, від 25 червня 2015 року у справі № 5-96кс15 за якими викрадення чужого майна є закінченим з моменту вилучення майна і реальної можливості розпоряджатися ним як своїм власним: продати, сховати, подарувати, використати на свої потреби та ін. Якщо такої можливості у винуватого не було, в тому числі і після протиправного заволодіння чужим майном (яке завжди передує його вилученню), то вчинене відповідно до ст. 15 КК повинно розцінюватись як замах. Нормативне визначення закінченого і незакінченого кримінального правопорушення дає підстави до висновку, що заволодіння майном потерпілого ще не становить закінченої крадіжки чи грабежа якщо винуватий ще не вилучив майно або після його вилучення ще не мав реальної можливості розпорядитися викраденим на свій розсуд.
За таких обставин, вважаємо, що відсутнє підґрунтя до скасування оскарженої ухвали апеляційного суду з підстави, визначеної п. 2 ч. 1 ст. 438 КПК.
Судді
ОСОБА_1 ОСОБА_2
_03_03.png)
