Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
02 липня 2026 року
м. Київ
справа № 591/3720/24
провадження № 51-1461км26
Верховний Суд колегією суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду (далі - Суд) у складі:
головуючоїОСОБА_1 ,суддівОСОБА_2 , ОСОБА_3 ,за участю: секретаря судового засідання ОСОБА_4 ,прокурораОСОБА_5 ,захисникаОСОБА_6 (у режимі відеоконференції),розглянув у судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 в інтересах засудженого
ОСОБА_7 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , громадянина України, уродженця та мешканця смт Краснопілля Сумської області,
на вирок Зарічного районного суду м. Суми від 16 травня 2025 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 14 січня 2026 року.
Обставини справи
1. Оскарженим вироком ОСОБА_7 засуджено за частиною 2 статті 111 Кримінального кодексу України (КК) до 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна.
2. Суд визнав доведеним, що він, громадянин України, в період збройного конфлікту, в умовах воєнного стану, умисно перейшов на бік ворога, коли, перебуваючи у м. Бєлгород Російської Федерації (РФ), 23 вересня 2022 року за власною ініціативою прибув до військового комісаріату, де вступив у злочинну змову з представниками збройних сил РФ і був мобілізований до їхніх лав. 28 вересня 2022 року він прибув на територію Луганської області, де виконував бойові завдання поблизу с. Червонопопівка Сєвєродонецького району, а 28 жовтня 2022 року був взятий в полон військовослужбовцями Збройних Сил України.
3. Апеляційний суд оскарженою ухвалою залишив вирок без зміни.
Вимоги і доводи касаційної скарги
4. Захисник, посилаючись на пункт 1 частини 1 статті 438 Кримінального процесуального кодексу України (КПК), просить скасувати оскаржені судові рішення і закрити кримінальне провадження.
5. Захисник стверджує, що:
- відеозапис інтерв`ю із засудженим на YouTube-каналі та протокол огляду відеозапису є недопустимим доказом через істотне порушення фундаментальних прав людини, оскільки по суті є опитуванням особи, яка перебувала під повним контролем держави, без роз`яснення їй прав, передбачених статтею 63 Конституції України та статтею 18 КПК;
- суди безпідставно визнали, що засуджений добровільно вступив до збройних сил РФ, хоча в самому інтерв`ю він неодноразово казав про вчинення ним дій під примусом та залякуваннями, і ця версія захисту не спростована поза розумним сумнівом;
- з жовтня по грудень 2022 року засуджений перебував в полоні на території України, проте органи досудового розслідування не вжили жодних заходів для проведення процесуальних дій, натомість відомості до ЄРДР були внесені лише у вересні 2023 року - після його передачі до РФ;
- апеляційний суд порушив вимоги статті 419 КПК, оскільки належним чином не проаналізував доводів захисту щодо недопустимості похідних доказів та формально продублював висновки суду першої інстанції.
Позиції учасників касаційного розгляду
6. Захисник підтримала касаційну скаргу, просила її задовольнити.
7. Прокурор заперечив проти задоволення касаційної скарги, вважаючи оскаржені рішення законними та обґрунтованими.
Оцінка Суду
8. Заслухавши доповідь судді, пояснення прокурора, перевіривши матеріали кримінального провадження, обговоривши наведені сторонами доводи, Суд дійшов висновку, що касаційну скаргу слід частково задовольнити.
9. Частиною 2 статті 433 КПК передбачено, що касаційна інстанція переглядає рішення судів попередніх інстанцій у межах касаційної скарги. Згідно з частиною 2 статті 438 КПК при вирішенні питань про наявність підстав для зміни або скасування судового рішення касаційна інстанція має керуватися статтями 412-414 КПК.
10. Суди попередніх інстанцій ґрунтували свій висновок про винуватість засудженого на такій сукупності досліджених у судовому засіданні доказів:
- відеозапис інтерв`ю, розміщений на відеохостингу YouTube під назвою « ОСОБА_7 , «АТО-шник» перешел на другую сторону/@VolodymyrZolkin»[1] і протокол огляду від 06 березня 2024 року цього інтерв`ю. У цьому матеріалі зафіксовано висловлювання засудженого щодо його прибуття 23 вересня 2022 року до ІНФОРМАЦІЯ_2 , зарахування до збройних сил РФ, переміщення на Луганщину та подальшого взяття в полон 28 жовтня 2022 поблизу с. Червонопопівка;
- лист УДМС України в Сумській області від 25 грудня 2023 року, який підтверджує, що засуджений має паспорт громадянина України, і відомості про його вихід з громадянства України до міграційної служби не надходили;
- документи, які підтверджують факт його колишньої служби у Державній прикордонній службі України;
- лист УСБ України в Сумській області від 14 грудня 2023 року, у якому повідомляється про перетин засудженим державного кордону у напрямку РФ;
- лист Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими від 19 січня 2024 року, згідно з яким засудженого 31 грудня 2022 року передали до РФ відповідно до Порядку здійснення передачі військовополонених ворогів державі-агресору та звільнення оборонців України, які перебувають у полоні.
11. Суд зазначає, що детальний аналіз взаємозв`язку та змісту наведених доказів вказує на вирішальне значення відеозапису інтерв`ю із засудженим для обвинувачення.
12. Документи УДМС та ДПСУ засвідчують лише правовий статус особи як громадянина України, проте самі по собі не доводять вчинення будь-якого злочину. Листи УСБ України та Координаційного штабу підтверджують факт виїзду засудженого до Російської Федерації та його перебування в полоні на час обміну, але не містять відомостей про те, за яких обставин, коли та з якими мотивами він опинився у складі збройних формувань ворога.
13. Суд констатує, що у матеріалах кримінального провадження відсутні будь-які інші докази події злочину, які б містили інформацію щодо його приєднання до збройних сил РФ (наприклад, військових документів РФ чи інших доказів) або затримання його на полі бою. Весь виклад фактичних обставин справи у вироку (зокрема, щодо дати візиту до Бєлгородського військкомату та переміщення на територію Луганської області) встановлено виключно на основі тверджень обвинуваченого, зафіксованих на відео.
14. Ця обставина змушує суд детально розглянути доводи захисту щодо допустимості відеозапису інтерв`ю.
15. Обґрунтовуючи його допустимість, суди попередніх інстанцій послалися на те, що це відео становить собою «електронний документ», виявлений у відкритому доступі в мережі Інтернет і оформлений протоколом перегляду.
16. Суд не може погодитися з такою спрощеною оцінкою допустимості. Допустимість доказу визначається не формою фіксації інформації слідчим під час огляду інтернет-ресурсу, а законністю джерела та обставин, за яких були отримані відомості, відображені на відеозаписі.
17. Суд відзначає, що на момент запису інтерв`ю засуджений перебував під повним, всеосяжним і виключним контролем органів влади України у статусі військовополоненого. Будь-який доступ сторонніх осіб із технічними засобами відеофіксації до режимного об`єкта з високим ступенем ізоляції є неможливим без прямого дозволу і активного сприяння з боку адміністрації місця його утримання.
18. У практиці Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) сформульовано позицію: якщо держава використовує третіх осіб або створює для них спеціальні умови в ізольованому середовищі з метою виуджування самовикривальних свідчень від особи, позбавленої свободи, в обхід процесуальних гарантій, такі дії становлять «функціональний еквівалент допиту», проведеного без адвоката та роз`яснення права на мовчання.[2] За таких обставин виникає презумпція того, що приватний співрозмовник діяв як де-факто агент держави.
19. Суд усвідомлює відмінність цієї справи від справ, де поліція безпосередньо інструктувала свого агента-інформатора. У цьому провадженні немає доказів тому, що блогер діяв за інструкціями державних органів. Проте ця відмінність не змінює характер отримання доказу через наявність системної протекції з боку держави.
20. Блогер, який отримав дозвіл на інтерв`ю із засудженим, спеціалізується на систематичному створенні контенту за участю військовополонених, опублікувавши десятки подібних інтерв`ю, тому манера та фокус цих інтерв`ю були заздалегідь відомі органам влади. Регулярний допуск цієї особи до полонених свідчить про системну інтеграцію його діяльності з системою функціонування місць утримання військовополонених.
21. Більше того, логічний аналіз матеріалів виявляє, що ще до початку запису інтерв`юер вже знав деяку інформацію про засудженого, - наприклад, той факт, що він служив в зоні АТО в складі українських сил, - про що блогер впевнено повідомив під час інтерв`ю. Оскільки саме по собі перебування у полоні не могло свідчити про цей факт біографії засудженого, це дає підстави для висновку, що блогер отримав інформацію від представників державних органів України до початку інтерв`ю, що свідчить про інформаційне сприяння з їх боку.
22. Суд також підкреслює необхідність оцінки суб`єктивного сприйняття ситуації самим військовополоненим. Особа, яка перебуває в ізоляції в руках супротивника, підпорядкована суворому примусовому режиму установи. За відсутності захисника будь-яке розпитування, організоване за сприяння адміністрації, полонений обґрунтовано сприймає як примусовий захід або елемент процедури, від якого він не може вільно відмовитися. За таких обставин записана на камеру «добровільна згода» на інтерв`ю не може нівелювати примусовий характер самої ситуації.
23. Крім того, відповідно до методологічного принципу системної інтеграції, сформульованого Великою Палатою ЄСПЛ у рішенні щодо прийнятності у справі України та Нідерландів проти Росії,[3] норми Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод в умовах війни мають тлумачитися узгоджено з міжнародним гуманітарним правом (МГП) як lex specialis. Стаття 13 Третьої Женевської конвенції прямо забороняє піддавати військовополонених, серед іншого, й «цікавості публіки». У сучасних конфліктах ця заборона також поширюється на публікацію фото- і відеоматеріалів, записів допитів або приватних розмов, особистого листування чи будь-яких інших приватних даних, незалежно від того, який канал зв`язку використовується, включаючи Інтернет.[4] Дозвіл держави на створення та публікацію такого інтерв`ю є грубим порушенням МГП.
24. Зважаючи на це Суд наголошує: держава не може забезпечити право на справедливий суд та посилатися на законність збирання доказів, якщо первісне отримання інформації відбулося внаслідок прямого та грубого порушення нею ж зобов`язань за МГП.
25. Тому Суд доходить висновку, що відеозапис інтерв`ю із засудженим, отриманий за системного сприяння та інформаційного підживлення з боку органів державної влади в обхід конституційних гарантій (стаття 63 Конституції України, стаття 18 КПК), є недопустимим доказом у розумінні статті 87 КПК України.
26. Хоча Суд визнав вище, що цей відеозапис є недопустимим доказом і не може використовуватися на доведення винуватості особи, це не позбавляло суд апеляційної інстанції можливості і повноважень оцінити, чи містить він підстави для обґрунтованого сумніву в доведеності добровільності як суб`єктивної сторони злочину.
27. Як убачається з матеріалів провадження, сторона захисту послідовно наголошувала, що під час інтерв`ю засуджений неодноразово вказував на вчинення інкримінованих дій внаслідок примусу та залякування з боку представників РФ. Цей довід мав ключове значення для правильної кваліфікації його дій. Наявність у матеріалах справи небезпідставних тверджень про примус покладає на сторону обвинувачення тягар спростування цієї версії, враховуючи контекст, у якому відбулися події.[5]
28. Однак апеляційний суд узагалі не відповів на цей довід сторони захисту. Залишаючи вирок без змін, апеляційний суд залишив поза увагою інформацію про ймовірний примус під час мобілізації обвинуваченого, чим порушив вимоги статті 419 КПК України щодо обов`язкового наведення мотивів на спростування кожного вагомого аргументу апеляційної скарги.
29. Поза увагою суду апеляційної інстанції залишилося також питання, що стосується правової кваліфікації діяння за кримінальним законом. Обвинувачення інкримінувало засудженому перехід на бік ворога, що полягало у зарахуванні його до збройних сил РФ та подальшої діяльності у їхньому складі.
30. У той же час диспозиція частини 7 статті 111-1 КК України передбачає спеціальний склад злочину, а саме: добровільну участь громадянина України в збройних формуваннях держави-агресора. З огляду на принцип вузького тлумачення кримінального закону, суди попередніх інстанцій мали з`ясувати співвідношення між загальною нормою частини 2 статті 111 та спеціальною нормою частини 7 статті 111-1 КК.
31. Суд неодноразово зазначав, що діяння, яке повністю охоплюється складом злочину, зазначеного у статті 111-1 КК, не потребують кваліфікації за статтею 111 КК.[6]У оскаржених рішеннях не зазначено, які саме дії засудженого не охоплювалися диспозицією частини 7 статті 111-1 КК і потребували кваліфікації за частиною 2 статті 111 КК.
32. На підставі викладеного Суд констатує, що висновки судів попередніх інстанцій про винуватість засудженого у вирішальному ступені спираються на доказ, який Суд визнав недопустимим для доведення винуватості. Крім того, суди ухвалили оскаржувані рішення без належного дослідження та правової оцінки ймовірного примусу при мобілізації обвинуваченого на території Російської Федерації та без належного розв`язання проблеми конкуренції кримінально-правових норм.
33. Визнання недопустимим вирішального доказу обвинувачення ставить під обґрунтований сумнів правильність висновків судів нижчих інстанцій про доведеність винуватості особи поза розумним сумнівом.
34. Разом із тим, відповідно до приписів статті 433 КПК України, касаційний суд є судом права і не має повноважень самостійно здійснювати переоцінку ваги та достатності решти наявних у матеріалах справи доказів, встановлювати фактичні обставини чи робити остаточний висновок про доведеність або недоведеність обвинувачення. Здійснення повного, всебічного аналізу доказів, наданих сторонами, та остаточне з`ясування наявності чи відсутності в діях особи складу інкримінованого злочину належить до компетенції суду апеляційної інстанції.
35. За таких обставин ухвала апеляційного суду підлягає скасуванню з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції. Під час нового розгляду апеляційному суду необхідно усунути вказані процесуальні порушення, самостійно провести ретельну оцінку доказів і правової кваліфікації діяння з урахуванням висновків Суду та ухвалити законне, обґрунтоване судове рішення.
Керуючись статтями 433, 436, 438, 441, 442 КПК, Суд
ухвалив:
Касаційну скаргу захисника ОСОБА_6 задовольнити частково.
Ухвалу Сумського апеляційного суду від 14 січня 2026 року стосовно засудженого ОСОБА_7 скасувати.
Призначити новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Постанова є остаточною та оскарженню не підлягає.
Судді:
ОСОБА_1 ОСОБА_2 ОСОБА_3
Окрема думка
судді Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду
ОСОБА_1
справа № 591/3720/24
провадження № 51-1461 км 26
02 липня 2026 року колегією суддів Верховного Суду у складі головуючої ОСОБА_1 , суддів ОСОБА_2 , ОСОБА_3 було розглянуто у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 на вирок Зарічного районного суду м. Суми від 16 травня 2025 року та ухвалу Сумського апеляційного суду від 14 січня 2026 року, у кримінальному провадженні № 42023200000000184 від 22 вересня 2023 року за обвинуваченням ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 Кримінального кодексу України (далі - КК).
Вироком Зарічного районного суду м. Суми від 16 травня 2025 року ОСОБА_5 визнано винуватим і засуджено за ч. 2 ст. 111 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 15 років з конфіскацією майна.
Сумський апеляційний суд ухвалою від 14 січня 2026 року вказаний вирок суду щодо ОСОБА_5 залишив без змін.
За результатами касаційного розгляду касаційну скаргу захисника ОСОБА_4 задоволено частково, ухвалу Сумського апеляційного суду від 14 січня 2026 року стосовно засудженого ОСОБА_5 скасовано. Призначено новий розгляд у суді апеляційної інстанції.
Однак з таким рішенням колегії суддів не погоджуюсь, оскільки вважаю, що доводи, детально наведені в касаційній скарзі захисника ОСОБА_4 у певній мірі хоча і заслуговують на увагу, з підстав зазначених у постанові колегії суддів, однак на мою думку, у цілому не спростовують законність і обґрунтованість рішень судів попередніх інстанцій, з огляду на таке.
Статтею 91 КПК передбачено, що у кримінальному провадженні підлягають доказуванню в тому числі подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини кримінального правопорушення), винуватість обвинуваченого у його вчиненні, форма вини, мотив і мета його вчинення.
Обвинувальний вирок ухвалюється судом лише в тому випадку, коли вина обвинуваченої особи доведена поза розумним сумнівом.
Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був учинений, і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Кримінальне провадження щодо ОСОБА_5 розглядалося в порядку спеціального судового розгляду з обов`язковою участю захисника і за відсутності обвинуваченого («in absentia»), який усних показань суду не надавав, письмових заяв, протестів та клопотань на адресу суду не надсилав.
Свої висновки про доведеність винуватості ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК, та кваліфікацію його дій за цією нормою кримінального закону суд першої інстанції зробив на підставі доказів, досліджених та оцінених у їх сукупності, зокрема:
- протоколу огляду та відеозапису з мережі «Інтернет», на якому зафіксоване інтерв`ю ОСОБА_5 (з фіксацією на відеозапису його добровільної згоди на це), у ході якого він підтвердив свою добровільну участь як громадянина України у складі зс рф;
? інформації УДМС України в Сумській області, згідно з якою ОСОБА_5 документований паспортом громадянина України, а питання щодо припинення його громадянства не вирішувалося;
? інформації про перетин кордону ОСОБА_5 від 14 грудня 2023 року;
? інформації Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, згідно з якою 31 грудня 2022 року ОСОБА_5 передано до рф, чим фактично і підтверджувалася участь ОСОБА_5 в бойових діях проти України в складі зс рф, тобто на боці ворога, його потрапляння в полон ЗСУ та обмін як військовополоненого;
? документів стосовно проходження служби ОСОБА_5 у складі Державної прикордонної служби України;
? копій документів щодо громадянства ОСОБА_5 , проходження ним служби.
При цьому, як убачається з вироку, суд першої інстанції вказав на відсутність підстав для визнання протоколу огляду з відеозаписом до нього недопустимим доказом, зазначивши, що, по-перше, на записі зафіксовано не слідчу дію, а інтерв`ю, отримане оглядом з мережі «Інтернет», а по-друге, відеозаписом зафіксовано добровільну згоду на інтерв`ю і, крім того, ним підтверджено обставини участі громадянина України в збройних формуваннях ворога проти України, потрапляння в полон ЗСУ та обмін ОСОБА_5 як військовополоненого, що доведено й іншими доказами.
Апеляційний суд, переглянувши вирок місцевого суду щодо ОСОБА_5 за апеляційною скаргою захисника ОСОБА_4 , дійшов висновку про правильність прийнятого рішення та залишив вирок без змін, навівши в ухвалі відповідні мотиви такого судового рішення.
Так, суд апеляційної інстанції, погодившись із висновками місцевого суду, зазначив в ухвалі, що винуватість ОСОБА_5 у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 111 КК, за обставин, встановлених судом, відповідає фактичним обставинам кримінального провадження, підтверджується сукупністю зібраних у кримінальному провадженні та досліджених у судовому засіданні доказів, які суд оцінив у сукупності з іншими доказами.
При цьому апеляційний суд, спростовуючи доводи захисника про недопустимість доказу, а саме протоколу огляду від 06 березня 2024 року з додатком у вигляді відеозапису, навів відповідні обґрунтування свого рішення, зазначивши про те, що:
? згідно зі ст. 111 КК державна зрада - це діяння, умисно вчинене громадянином України на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України. Однією з форм державної зради є перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту. Перехід на бік ворога означає, що громадянин України надає безпосередню допомогу державі, з якою Україна на той час перебуває у стані війни або збройного конфлікту, та є закінченим злочином з того моменту, коли громадянин України виконав в інтересах ворога певні дії на шкоду України. У конкретних випадках цей злочин може полягати в добровільному зайнятті посади в незаконних органах влади на окупованих територіях, участі у будь-яких воєнізованих ворожих формуваннях, передачі матеріальних ресурсів збройним формуванням агресора або провадженні господарської діяльності у взаємодії з ворогом;
? ОСОБА_5 засуджено за вчинення кримінального правопорушення, яке належить до злочинів проти основ національної безпеки України, доказами в зазначеній категорії кримінальних проваджень є, зокрема, електронні (цифрові) докази, як-от: матеріали фотозйомки, звуко-, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі комп`ютерні дані), що містяться у тому числі у відкритих мережах (інтернет, різні засоби масової інформації, соціальні мережі);
? відповідно до ст. 99 КПК документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. До документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених ч. 1 цієї статті, можуть належати, зокрема: матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі комп`ютерні дані); складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;
? згідно з положеннями частин 1, 2 ст. 223 КПК слідчими (розшуковими) діями є дії, спрямовані на отримання (збирання) доказів або перевірку вже отриманих доказів у конкретному кримінальному провадженні. Підставами для проведення слідчої (розшукової) дії є наявність достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення її мети;
? положеннями ч. 1 ст. 237 КПК визначено, що з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення слідчий, прокурор проводять огляд місцевості, приміщення, речей та документів;
? за матеріалами кримінального провадження прокурор, відповідно до статей 36, 93, 104 -107, 223, 237 КПК, провів огляд відеозапису під назвою « ОСОБА_5 , « ОСОБА_6 », перешол на другую сторону/ ІНФОРМАЦІЯ_1 » у мережі «Інтернет» на відеохостингу «YouTube», зробивши скриншот, стенограму розмови й завантаживши відеофайл, який є додатком до протоколу огляду, оформленим згідно з вимогами КПК;
? огляд зазначеного відеозапису в мережі «Інтернет» проведено з дотриманням вимог ст. 237 КПК, зафіксовано (за допомогою функцій скриншоту, друку та запису на технічні носії інформації) зміст відображеної на відеохостингу в мережі «Інтернет», як електронних документах, інформації, що підтверджувала існування обставин, які підлягали доказуванню в цьому кримінальному провадженні, тому відсутні підстави для визнання вказаного вище протоколу, у якому зафіксовано хід і результати огляду відеозапису, недопустимим і неналежним доказом, оскільки ці фактичні дані отримано в порядку, передбаченому КПК;
? сторона захисту в ході судового розгляду провадження не надала жодних відомостей для спростування цієї інформації і не аргументувала, що інформація, надана органом досудового розслідування, не відповідає дійсності;
? за змістом п. 11 ч. 1 ст. 7, ст. 18 КПК жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення або примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення у вчиненні нею кримінального правопорушення; має право не говорити нічого з приводу підозри чи обвинувачення проти неї, у будь-який момент відмовитися відповідати на запитання, а також бути негайно повідомленою про ці права; під самовикриттям розуміються дії особи, яка самостійно надає відповідним органам пояснення щодо скоєного нею протиправного діяння;
? перевіркою матеріалів кримінального провадження встановлено, що зафіксована на відеозаписі розмова відбувалася вільно, без застосування примусу чи обману з боку будь-яких осіб, обвинувачений на власний розсуд спілкувався зі співрозмовником на різні теми та, зокрема, добровільно повідомив про обставини переходу ним на бік ворога.
За таких обставин, суд апеляційної інстанції не встановив порушення права обвинуваченого на свободу від самовикриття, у зв`язку із чим цей суд дійшов висновку про те, що:
- відсутні підстави для визнання відомостей, зафіксованих у протоколі, недопустимими доказами відповідно до статей 86, 87 КПК як таких, що отримані з істотним порушенням прав і свобод людини чи положень кримінального процесуального закону;
? порушень прав і свобод людини, гарантованих Конституцією України, законами України та міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, не встановлено.
Такі висновки суду апеляційної інстанції, на мою думку, у цілому є обґрунтованими з огляду на таке.
Верховний Суд неодноразово зазначав у рішеннях, що стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкримінований злочин був вчинений і обвинувачений є винним у вчиненні цього злочину.
Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як з тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і з тих, що визначають його суб`єктивну сторону.
Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження судом усіх обставин справи в цьому контексті означає, що для визнання винуватості доведеною поза розумним сумнівом версія обвинувачення має пояснювати всі встановлені судом обставини, що стосуються події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про вірогідність іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.
З іншого боку, для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за пред`явленим обвинуваченням.
Наведена вище позиція суду апеляційної інстанції, на мою думку, у цілому є належним чином умотивованою та узгоджується з практикою Європейського суду з прав людини, яка знайшла своє відображення в рішенні від 21 липня 2011 року в справі «Коробов проти України», де указано, що під час оцінки доказів Суд, як правило, застосовує критерій доведення «поза розумним сумнівом». Проте така доведеність може випливати зі співіснування достатньо переконливих, чітких і узгоджених між собою висновків чи схожих неспростовних презумпцій факту.
При цьому вважаю за необхідне зауважити про те, що відповідно до положень ст. 4 Женевської конвенції про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 року (далі - Конвенції) військовополоненими, у розумінні цієї Конвенції, зокрема, є особи, які потрапили в полон до супротивника й належать до однієї з таких категорій:
- особового складу збройних сил сторони конфлікту, а також членів ополчення або добровольчих загонів, які є частиною цих збройних сил;
- членів інших ополчень та добровольчих загонів, зокрема членів організованих рухів опору, які належать до однієї зі сторін конфлікту й діють на своїй територіїабо за її межами, навіть якщо цю територію окуповано, за умови, що ці ополчення або добровольчі загони, зокрема організовані рухи опору, відповідають таким умовам:
a) ними командує особа, яка відповідає за своїх підлеглих;
b) вони мають постійний відмітний знак, добре розпізнаваний на відстані;
c) вони носять зброю відкрито;
d) вони здійснюють свої операції згідно із законами та звичаями війни;
- членів особового складу регулярних збройних сил, які заявляють про свою відданість урядові або владі, що не визнані державою, яка їх затримує.
Згідно з приписами ст. 12 зазначеної Конвенції військовополонені перебувають у руках ворожої держави, а не окремих осіб чи військових частин, які взяли їх у полон. Незалежно від відповідальності, яку можуть нести окремі особи, держава, що тримає в полоні, відповідає за поводження з військовополоненими.
Військовополонені можуть передаватися державою, що тримає в полоні, лише державі, яка є учасницею цієї Конвенції, та лише після того, як держава, що тримає в полоні, упевнилася в тому, що зазначена держава має намір і змогу застосовувати Конвенцію. Якщо військовополонені передаються за таких обставин, то відповідальною за застосування Конвенції є держава, що приймає їх, під час їхнього перебування під її охороною.
Відповідно до положень ч. 2 ст. 43 Додаткового протоколу
до Женевської конвенції від 12 серпня 1949 року,
що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів (Протокол I), від 08 червня 1977 року особи, які входять до складу збройних сил сторони, що
перебуває в конфлікті (крім медичного і духовного персоналу, про
який ідеться у ст. 33 Третьої конвенції (995_153), є
комбатантами, тобто вони мають право брати безпосередню участь у воєнних діях.
Згідно з ч. 1 ст. 44 згаданого Додаткового протоколу будь-який комбатант, який потрапляє під владу супротивної сторони, є військовополоненим.
За приписами ч. 1 ст. 84 КПК доказами в кримінальному провадженні є фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.
Положеннями ч. 1, п. 5 ч. 2 ст. 99 КПК передбачено, що документом є спеціально створений з метою збереження інформації матеріальний об`єкт, який містить зафіксовані за допомогою письмових знаків, звуку, зображення тощо відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження. До документів, за умови наявності в них відомостей, передбачених ч. 1 цієї статті, можуть належати в тому числі довідки, висновки та інші документи спеціалістів, тобто, які за своїм змістом можуть містити додаткову інформацію.
З огляду на вказане та сукупність зазначених у вироку та ухвалі судами попередніх інстанцій доказів, у тому числі наявний в провадженні лист Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими від 19 січня 2024 року, який міститься в провадженні (т. 1, а. п. 215), був урахований судами першої та апеляційної інстанції і відповідно до якого 31 грудня 2022 року ОСОБА_5 , передано до рф згідно з Порядком здійснення передачі військовополонених ворогів державі-агресору та звільнення оборонців України, які перебувають у полоні держави-агресора, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12 квітня 2022 року № 441, зміст якого в частині його статусу військовополоненого ворога, у цілому узгоджується зі змістом інтерв`ю, проведеного з ОСОБА_5 (який пояснював, що добровільно набув статусу громадянина рф, як наслідок був мобілізований на території рф та потрапив у полон ЗСУ), вважаю, що стандарт доведення поза розумним сумнівом стосовно ОСОБА_5 у цьому кримінальному провадженні, у цілому дотримано, оскільки, зважаючи на викладене, зазначені обставини виключають будь-яке інше розумне пояснення події.
Ураховуючи наведені обставини вище, на мою думку, відсутні підстави для скасування ухвали суду апеляційної інстанції.
Суддя ОСОБА_1
_03_03.png)
