№ 644/9099/23 від 06 січня 2026 року Щодо правових наслідків вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

06 січня 2026 року

м. Київ

справа № 644/9099/23

провадження № 61-7200св25

Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду: Коротенка Є. В. (судді-доповідача), Зайцева А. Ю., Тітова М. Ю.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 ,

відповідач - ОСОБА_2 ,

треті особи: приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Горша Анжела Олександрівна, приватний нотаріус Анохіна Вікторія Михайлівна,

розглянув при попередньому розгляді справи у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Шаповалов Андрій Миколайович, на заочнерішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 серпня 2024 року у складі судді Таран Н. Г. та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2025 року у складі колегії суддів: Музичко С. Г., Болотова Є.В., Сушко Л.П.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У листопаді 2023 року ОСОБА_1 звернувся досуду з позовом до ОСОБА_2 , треті особи:приватний нотаріус Харківського міського нотаріального округу Горша А. О., приватний нотаріус Анохіна В. М., про визнання іпотечного договору недійсним.

В обгрунтування позову зазначав, що на підставі свідоцтва про право власності на житло від 27серпня 1998 року, виданого відділом приватного державного житлофонду Ватутінської районної ради м. Києва, йомуналежала частка права власності на квартиру, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

Крім нього співвласниками цієї квартирив рівних частинах були   ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

Відповідно до договору іпотеки (серія та номер: 2788), посвідченого 16листопада 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В.М., вказану квартиру було передано в іпотеку ОСОБА_2

30 вересня 2016 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Харківської області Горша А. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено відомості про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 3166267 від 30 вересня 2016 року, та зазначено власником квартири ОСОБА_2 , що підтверджується інформаційною довідкою від 24лютого 2017 року № 81211841.

Підставою виникнення права власності вказано договір іпотеки квартири, а підставою внесення запису-рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31662679 від 30 вересня 2016 року.

Позивач вважає, що договір іпотеки має бути визнаний судом недійсним, оскільки на день його укладання (16 листопада 2010 року) він був неповнолітній, а орган опіки та піклування дозвіл на укладаннявказаної угоди не надавав.

Стверджує, що нотаріус не виконав вимоги чинного законодавства України, посвідчуючи спірний договір, що призвело до порушення прав позивача, який в силу свого віку та відсутності юридичної освіти не володів достатнім обсягом знань для перевірки дотримання усіх вимог законодавства при укладанні договору.

Посилаючись на викладені обставини, ОСОБА_1 просив суд визнати недійсним договір іпотеки(серія та номер: 2788), посвідчений 16листопада 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., за яким квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була передана в іпотеку ОСОБА_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

Заочним рішенням Деснянського районного суду м. Києва від 22 серпня 2024 року позов ОСОБА_6 залишено без задоволення.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що позивачем не доведено  порушення його прав. При цьому суд встановив, що ОСОБА_1 при укладені оспорюваного договору був повнолітнім.

Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням,     ОСОБА_7 звернувся до суду з апеляційною скаргою.

Короткий зміст постанови суду апеляційної інстанції

Постановою Київського апеляційного суду від 07 травня 2025 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишено без задоволення, а заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 серпня 2024 року - без змін.

Апеляційний суд погодився з висновками суду першої інстанції, зазначивши, що вони відповідають встановленим обставинам справи та нормам матеріального і процесуального права, а передбачених законом підстав для скасування рішення місцевого суду при апеляційному розгляді не встановлено.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

У червні 2025 року  ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат

Шаповалов А. М., через засоби поштового зв`язку звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою на заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2025 року.

У касаційній скарзі заявник просить скасувати вказані судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Касаційна скарга мотивована тим, що судами попередніх інстанцій оскаржувані судові рішення ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, без повного дослідження усіх доказів та обставин, що мають значення для справи, та без урахування правових висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники справи не скористались своїм правом на подання до суду своїх заперечень щодо змісту і вимог касаційної скарги, відзиву на касаційну скаргу до касаційного суду не направили.

Надходження касаційної скарги до суду касаційної інстанції

Статтею 388 ЦПК України передбачено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Ухвалою Верховного Суду від 28 липня2025 року відкрито касаційне провадження за поданою касаційною скаргою та витребувано матеріали цивільної справи.

13 серпня 2025 року матеріали цивільної справи надійшли до Верховного Суду.

Фактичні обставини справи

Судами встановлено, що відповідно до свідоцтва права власності від 27 серпня 1998 року, виданого відділом приватного державного житлофонду Ватутінської районної Ради м. Києва, ОСОБА_1 належала частка права власності на квартиру АДРЕСА_1 . Співвласниками цієї квартири, разом з позивачем, в рівних частинах також були ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 .

16 листопада 2010 року ОСОБА_2 з однієї сторони («Іпотекодержатель») та ОСОБА_1 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 з іншої сторони («Іпотекодавці») уклали договір іпотеки квартири (серія та номер: 2788), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., за яким Іпотекодавці передали в іпотеку ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 в забезпечення виконання зобов`язання, що виникло у ОСОБА_3 на підставі договору позики грошей від 16 листопада 2010 року на суму 629 200 грн.

30 вересня 2016 року державним реєстратором - приватним нотаріусом Харківського нотаріального округу Харківської області Горша А. О. до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно було внесено відомості про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 3166267 від 30 вересня 2016 року та зазначено власником квартири ОСОБА_2 , що підтверджується інформаційною довідкою від 24лютого 2017 року № 81211841.

Підставою виникнення права власності вказано договір іпотеки квартири, а підставою внесення запису-рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер: 31662679 від 30 вересня 2016 року.

ОСОБА_1 є уродженцем м. Києва та народився ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На день укладення оспорюваного договору іпотеки від 16 листопада 2010 року ОСОБА_1 досяг 18 років.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно із положенням частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до вимог частин першої і другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Відповідно до частини другої статті 2 ЦПК України суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону оскаржувані судові рішення відповідають.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Частиною першою статті 4 ЦПК України, частиною першою статті 15 ЦК України)визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Відповідно до частини першої статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

У відповідності до статей 317 і 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном за власною волею.

За змістом статей 572, 575 ЦК України іпотека є видом забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки.

Відповідно до частини другої статті 583 ЦК України заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави.

Згідно з пунктом 1 частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є договори та інші правочини.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (частина перша статті 202 ЦК України).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення, породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Підставою недійсності правочину відповідно до частини першої статті 215 ЦК України є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою, шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Звертаючись до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просив визнати недійсним договір іпотеки, посвідчений 16 листопада 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Анохіною В. М., відповідно до якого квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , була передана в іпотеку ОСОБА_2 . При цьому позивач посилався на порушення його прав, оскільки на день укладання договору він був неповнолітній та мав частки права власності на цю квартиру, однак жодна із сторін договору не зверталась до органу опіки та піклування для отримання дозволу на його укладання.

Відповідно до статті 12 Закону України «Про основи соціального захисту бездомних громадян та безпритульних дітей» держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо жилих приміщень. Органи опіки та піклування здійснюють контроль за дотриманням батьками та особами, які їх замінюють, житлових прав і охоронюваних законом інтересів дітей відповідно до закону. Для вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

За змістом цієї норми закону, а також статей 17, 18 Закону України «Про охорону дитинства», статті 177 Сімейного кодексу України (далі - СК України) дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах - обов`язок батьків. З метою гарантування декларованого державою пріоритету інтересів дитини закон передбачає додаткові засоби контролю з боку держави за належним виконанням батьками своїх обов`язків, установлюючи заборону для батьків малолітньої дитини та осіб, які їх замінюють, вчиняти певні правочини щодо її майнових прав без попереднього дозволу органу опіки та піклування.

Відповідно до частини другої статті 177 СК України (тут і далі - в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав: укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу

або обміну житлового будинку, квартири; видавати письмові зобов`язання від імені дитини; відмовлятися від майнових прав дитини.

Згідно з частиною четвертоюстатті 177 СК Українидозвіл органу опіки та піклування на вчинення правочинів щодо нерухомогомайна дитининадається в разі гарантування збереження її права на житло.

Отже, вчинення батьками малолітньої дитини певного правочину за відсутності попереднього дозволу органу опіки та піклування порушує установлену статтею 177 СК України заборону.

Правочин, що вчинений батьками (усиновлювачами) стосовно нерухомого майна, право власності на яке чи право користування яким мають діти, за відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування може бути визнаний судом недійсним (частина шоста статті 203, частина перша статті 215 ЦК України) за умови, якщо буде встановлено, що оспорюваний правочин суперечить правам та інтересам дитини, звужує обсяг існуючих майнових прав дитини та/або порушує охоронювані законом інтереси дитини, зменшує або обмежує права та інтереси дитини щодо жилого приміщення, порушує гарантії збереження права дитини на житло. Сам по собі факт відсутності обов`язкового попереднього дозволу органу опіки та піклування на укладення оспорюваного правочину не є безумовною підставою для визнання його недійсним.

Вказане узгоджується із висновком Верховного Суду України у постанові від 20 січня 2016 року у справі № 504/294/14-ц, який підтримано Великою Палатою Верховного Суду у постановах від 29 вересня 2020 року у справі № 757/13243/17 (провадження № 14-711цс19), від 26 жовтня 2021 року у справі № 755/12052/19 (провадження № 14-113цс21).

Установивши, що ОСОБА_1 при укладені оспорюваного договору був повнолітнім, оскільки 06 березня 2010 року йому виповнилось 18 років, у той час як договір іпотеки квартири укладено 16 листопада 2010 року, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання вказаного правочину недійсним.

З огляду на викладене, суди попередніх інстанцій дійшли правильного висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Доводи касаційної скарги про неврахування судами висновків про застосування норм права у подібних спірних правовідносинах, які викладені у наведених заявником постановах Верховного Суду є необгрунтованими, оскільки висновки у цих справах і у справі, яка переглядається, та встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин, є різними, у кожній із зазначених справ суди виходили з конкретних обставин справи та фактично-доказової бази з урахуванням наданих сторонами доказів, оцінюючи їх у сукупності.

Інші доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку, що рішення судів першої та апеляційної інстанцій ухвалені без додержання норм матеріального і процесуального права. Фактично доводи касаційної скарги зводяться до переоцінки доказів та встановлення фактичних обставин справи, що відповідно до правил частини першої статті 400 ЦПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

При цьому Верховний Суд враховує, що, як неодноразово відзначав ЄСПЛ, рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторони (§§ 29-30 рішення ЄСПЛ від 09 грудня 1994 року у справі «Руїз Торіха проти Іспанії», заява № 18390/91). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною; більше того, воно дозволяє судам вищих інстанцій просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх (§ 2 рішення ЄСПЛ від 27 вересня 2001 року у справі «Хірвісаарі проти Фінляндії», заява № 49684/99).

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

Враховуючи наведене, колегія суддів залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції - без змін, оскільки підстави для їх скасування відсутні.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє представник - адвокат Шаповалов Андрій Миколайович,залишити без задоволення.

Заочне рішення Деснянського районного суду м. Києва від 22 серпня 2024 року та постанову Київського апеляційного суду від 07 травня 2025 року залишити без змін.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Судді: Є. В. Коротенко

А. Ю. Зайцев

М. Ю. Тітов