Хмельницький апеляційний суд

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 лютого 2024 року

м. Київ

справа № 627/907/21

провадження № 61-13397св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьоїсудової палати Касаційного цивільного суду:

судді-доповідача - Петрова Є. В.,

суддів: Грушицького А. І., Ігнатенка В. М., Литвиненко І. В., Ситнік О. М.,

учасники справи:

позивач - Приватне акціонерне товариство «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння»,

відповідач - ОСОБА_1 ,

третя особа - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Нива»,

розглянув у порядку письмового провадження касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» на постанову Харківського апеляційного суду від 10 серпня 2023 року у складі колегії суддів: Мальованого Ю. М., Маміної О. В., Тичкової О. Ю., у справі за позовом Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» до ОСОБА_1 , третя особа - Сільськогосподарське товариство з обмеженою відповідальністю «Нива», про встановлення земельного сервітуту,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог та відзиву на позовну заяву

У вересні 2021 року Приватне акціонерне товариство «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» (далі - ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння», Видобувна компанія) звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту.

Позов мотивовано тим, що ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» є користувачем нафтогазоносними надрами та має спеціальний дозвіл від 10 липня 2019 року № 6349 на видобування нафти і газу Сахалінського нафтогазоконденсатного родовища (далі - Сахалінське НГКР), розташованого в Богодухівському районі Харківської області.

У межах Сахалінського НГКР розташована свердловина № 42, розробкою якої займається Видобувна компанія. Вказана свердловина знаходиться, в тому числі, на земельних ділянках, що належать ОСОБА_1 та ОСОБА_2

15 грудня 2020 року між ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» та ОСОБА_2 укладено договір про встановлення земельного сервітуту № ВЗ-85 на земельну ділянку загальною площею 7,2417 га, вартість сервітуту, з урахуванням всіх податків і зборів, становила 1 000,00 грн на рік. Землевласнику було гарантовано відшкодування реальних прямих збитків у разі їх виникнення внаслідок користування земельною ділянкою. Термін дії договору встановлено на весь строк дії спеціального дозволу на користування надрами № 6349 - до 05 лютого 2030 року.

Крім того, з метою врегулювання землевпорядних питань щодо користування під`їзним шляхом та лініями електропередач до свердловини № 42, що проходять через земельні ділянки ОСОБА_3 , ОСОБА_4 та ОСОБА_5 , з цими землевласниками також укладено договори про встановлення земельних сервітутів.

З урахуванням схеми розташування Сахалінського НГКР на території Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області земельна ділянка ОСОБА_1 з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112 необхідна Видобувній компанії для належної експлуатації свердловини № 42.

Листом від 17 грудня 2020 року № 08/01-242 ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» запропонувало відповідачу укласти договір про встановлення платного земельного сервітуту терміном на 10 років щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112 з річним розміром плати за користування землею в сумі 6 200,00 грн, проте відповідь на цю пропозицію від ОСОБА_1 не надійшла.

Вказує, що у разі непроведення комплексу робіт і досліджень, які необхідні для безпечної експлуатації та обслуговування свердловини № 42, можуть мати місце значні негативні наслідки екологічного, економічного та техногенного характеру, тому фактичною відмовою від оформлення земельного сервітуту ОСОБА_1 порушує право Видобувної компанії на приведення земельних відносин у відповідність з нормами чинного законодавства.

Враховуючи викладене, ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» просило суд:

- встановити на свою користь земельний сервітут щодо земельної ділянки площею 6,8394 га з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, яка належить на праві власності ОСОБА_1 , на весь час дії спеціального дозволу на користування надрами від 10 липня 2019 року № 6349, а саме до 05 лютого 2030 року, з правом користування земельною ділянкою для розміщення та обслуговування свердловини № 42 Сахалінського НГКР;

- визначити істотні умови земельного сервітуту: (1) власник - ОСОБА_1 , особа на користь якої встановлюється сервітут - ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння»; (2) земельна ділянка, на якій встановлюється земельний сервітут, - земельна ділянка площею 6,8394 га з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, розташована поза межами населених пунктів Краснокутської селищної ради Богодухівського району; (3) об`єкт сервітутного права (площа земельної ділянки, на яку поширюється земельний сервітут, строк дії земельного сервітуту, межі та конфігурація земельного сервітуту, вид сервітуту): площа земельного сервітуту - 6,8394 га; межі та конфігурація земельного сервітуту - відповідно до державного акта на право власності на землю серії ХР № 018712 від 06 грудня 2004 року: від точки А до точки Б на відстані 297,21 м; від точки Б до точки В на відстані 116,11 м; від точки В до точки Г на відстані 104,51 м; від точки Г до точки Д на відстані 342,04 м; від точки Д до точки А на відстані 215,77 м; строк дії земельного сервітуту - з дати набуття (державної реєстрації) права земельного сервітуту до 05 лютого 2030 року; вид сервітуту - право розміщення та обслуговування свердловини № 42 Сахалінського НГКР, у тому числі із правом проходу персоналу, під`їзду транспортних засобів та спеціальної техніки, зняття та перенесення родючого шару ґрунту, формування відвалів, рекультивації земель, влаштування тимчасової під`їзної дороги та майданчика зі збірних залізобетонних плит, розміщення установки для підземного ремонту свердловини, влаштування шахти колонної головки свердловини, спорудження факельного амбару, прокладання викидних ліній, прокладання трубопроводу для підключення свердловини; (4) плата за користування сервітутом - вартість земельного сервітуту, з урахуванням всіх податків та зборів, становить 6 200,00 грн за рік. Порядок внесення оплати за встановлення земельного сервітуту - 6 200,00 грн протягом 30 календарних днів з дати набуття права (державної реєстрації) земельного сервітуту, а кожний наступний платіж у розмірі 6 200,00 грн щорічно до останньої календарної дати закінчення попереднього року строку дії сервітуту.

У відзиві на позовну заяву відповідач ОСОБА_1 заперечив проти позову та просив відмовити у його задоволенні, посилаючись на те, що улистопаді-грудні 2020 року йому зателефонував представник ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» Чернотицький Р. М. з пропозицією зустрітися для вирішення питання щодо підписання договору про встановлення земельного сервітуту на частину його земельної ділянки.

Під час їх особистої зустрічі Чернотицький Р. М. повідомив, що він немає довіреності від ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» на вчинення будь-яких дій та повноважень щодо обговорення умов договору, його завдання полягає тільки в тому, щоб передати для ознайомлення документи (договір та акт приймання-передачі). Також зазначалося, що для встановлення земельного сервітуту землевласнику необхідно надати згоду на отримання земельної ділянки лише площею 0,3100 га в межах земельної ділянки з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, загальна площа якої становить 6,8394 га.

Разом із тим, оскільки в самому проєкті договору об`єктом сервітуту була вказана вся земельна ділянка з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, а вартість земельного сервітуту за користування всією площею землі визначалася на рівні 6 200,00 грн за рік, то 24 грудня 2020 року він направив позивачу електронний лист, в якому не погоджувався з істотними умовами договору, зокрема розміром оплати вартості земельного сервітуту, відсутністю конкретних координат земельної ділянки, на якій планується проведення бурових робіт, заходів щодо рекультивації земельної ділянки тощо. При цьому він вказав, що не змінив наміру передати частину земельної ділянки площею 0,3100 га або ж усю ділянку в тимчасове чи постійне користування, однак погодиться встановити сервітут на взаємовигідних умовах.

У відзиві відповідач також зазначив, що встановлення земельного сервітуту є для нього обтяжливим, оскільки між ним та Сільськогосподарським товариством з обмеженою відповідальністю «Нива» (далі - СТОВ «Нива») 15 травня 2005 року укладено договір оренди спірної земельної ділянки за цільовим призначенням, за умовами якого він не має права вчиняти дії, які б перешкоджали орендареві користуватися земельною ділянкою. Тому укладання з позивачем договору сервітуту суперечитиме вимогам договору оренди зі СТОВ «Нива».

Позивач не надав доказів на підтвердження того, що саме на його земельній ділянці мають бути проведені бурові роботи, а також не довів, що суміжні земельні ділянки перебувають у власності (користуванні) Видобувної компанії. Крім того, в договорі про встановлення земельного сервітуту відсутня така істотна умова, як порядок встановлення збитків та порядок їх відшкодування, наявність якої є обов`язковою на підставі вимог статті 403 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статей 98, 99 Земельного кодексу України (далі - ЗК України).

Зазначає, що за відсутності доступу до суміжних земельних ділянок ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» не зможе користуватися належною йому земельною ділянкою.

Вважає, що позивач намагається без дотримання належної процедури нав`язати йому договір земельного сервітуту, який суперечить його інтересам та значно обмежує права, передбачені чинним законодавством.

Ухвалою Краснокутського районного суду Харківської області від 09 грудня 2021 року залучено СТОВ «Нива» до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору.

Короткий зміст рішень судів першої та апеляційної інстанцій

Рішенням Краснокутського районного суду Харківської області від 23 січня 2023 року у складі судді Бугаєнко І. В. позов ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» задоволено.

Встановлено на користь ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» земельний сервітут на належну ОСОБА_1 земельну ділянку площею 6,8394 га з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112 на весь час дії спеціального дозволу на користування надрами від 10 липня 2019 року № 6349, а саме до 05 лютого 2030 року, з правом користування земельною ділянкою для розміщення та обслуговування свердловини № 42 Сахалінського НГКР.

Визначено істотні умови земельного сервітуту аналогічно з наведеним переліком, який містився у позовній заяві.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Рішення суду першої інстанції мотивовано тим, що земельна ділянка ОСОБА_1 перебуває в межах дії спеціального дозволу від 10 липня 2019 року № 6349 на видобування нафти і газу Сахалінського НГКР, у зв`язку з чим ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» з метою здійснення господарської діяльності, відповідно до вимог частини четвертої статті 66 ЗК України, має передбачені законом підстави для отримання спірної ділянки у сервітутне користування.

Оскільки встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення відповідача права володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, а запропонований позивачем варіант сервітуту здійснюється способом, найменш обтяжливим для землевласника, то наявні підстави для задоволення позову.

Постановою Харківського апеляційного суду від 10 серпня 2023 року апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 23 січня 2023 року скасовано та ухвалено нове рішення, яким у задоволенні позову ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» відмовлено.

Вирішено питання про розподіл судових витрат.

Постанову апеляційного суду мотивовано тим, що умовою для встановлення сервітуту є збереження за власником (користувачем) можливості використання земельної ділянки за цільовим призначенням.

Однак зміст позовної заяви та додані до неї матеріали не містять відомостей про те, чи не призведене встановлення сервітуту до неможливості використання земельної ділянки, розташованої в межах цієї зони, за цільовим призначенням. ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» не довело належними та допустимими доказами факт відмови власника (користувача) земельної ділянки від узгодження умов та укладення договору про встановлення земельного сервітуту.

Крім того, земельна ділянка з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, яка належить на праві власності ОСОБА_1 , перебуває у строковій оренді СТОВ «Нива» до 15 травня 2040 року.

Оскільки рішення суду за вимогами про встановлення земельного сервітуту прямо впливає на обсяг прав та обов`язків орендаря, а питання про можливість використання земельної ділянки за цільовим призначенням залежить від характеру господарської діяльності саме цього суб`єкта, то СТОВ «Нива» є учасником спірних правовідносин, а отже, має бути і стороною у спорі.

Притягнення СТОВ «Нива» до участі у справі як третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, не може забезпечити права та інтереси названого товариства як належного землекористувача, оскільки за змістом статті 53 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) третя особа не має права на визнання позову (повністю або частково) та укладення мирової угоди, тоді як встановлення земельного сервітуту обмежує саме права належного землекористувача, покладає на нього певні обов`язки та надає йому право на дострокове розірвання договору оренди.

Отже, в порушення вимог статті 51 ЦПК України суд першої інстанції не вирішив питання щодо складу осіб, які мають брати участь у розгляді справи, тоді як апеляційний суд позбавлений процесуальної можливості усунути такі недоліки.

Незалучення до участі у справі особи як відповідача або співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Короткий зміст вимог та доводів касаційної скарги

У вересні 2023 року ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» подало до Верховного Суду касаційну скаргу, в якій просить скасувати постанову Харківського апеляційного суду від 10 серпня 2023 року, а рішення Краснокутського районного суду Харківської області від 23 січня 2023 року залишити без змін.

На обґрунтування підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначив, що суд апеляційної інстанції не врахував правових висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18, від 12 квітня 2022 року у справі № 306/612/20, від 01 лютого 2023 року у справі № 345/4572/20.

Касаційну скаргу мотивовано тим, що у грудні 2020 року ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» зверталося до відповідача як власника спірної земельної ділянки з пропозицією укласти договір про встановлення платного земельного сервітуту, проте відповідь на цю пропозицію від ОСОБА_1 не надійшла, що свідчить про недомовленість сторін вчинити такий правочин на запропонованих компанією умовах.

Відмовляючи у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою, що у цьому випадку процесуальна співучасть СТОВ «Нива» не є обов`язковою та необхідною з огляду на відсутність спору між позивачем та названим товариством.

У ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» відсутні будь-які розбіжності з третьою особою у справі в питаннях використання компанією спірної земельної ділянки з метою забезпечення виконання робіт з видобутку газу на свердловині із подальшою її експлуатацією, про що свідчать надані самим СТОВ «Нива» письмові пояснення від 24 січня 2022 року, в яких зазначено, що товариство не заперечує проти задоволення позовних вимог.

Незалучення СТОВ «Нива» до участі у справі як співвідповідача не призвело до порушення прав цього товариства чи до неправильних висновків суду першої інстанції в межах наявного у позивача з відповідачем спору.

Відзив на касаційну скаргу не надходив.

Рух справи в суді касаційної інстанції

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ОСОБА_7. (суддя-доповідач), Дундар І. О., Русинчука М. М. від 02 жовтня 2023 року відкрито касаційне провадження у цій справі та витребувано її матеріали з Краснокутського районного суду Харківської області.

17 жовтня2023 року справа № 627/907/21 надійшла до Верховного Суду.

Розпорядженням заступника керівника Апарату Верховного Суду від 17 листопада 2023 року у зв`язку із відставкою судді ОСОБА_7 призначений повторний автоматизований розподіл цієї справи.

Згідно з протоколом повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17 листопада 2023 року справу № 627/907/21 передано судді-доповідачу Петрову Є. В., судді, які входять до складу колегії: Грушицький А. І., Литвиненко І. В.

Ухвалою Верховного Суду від 18 січня 2024 року справу призначено до судового розгляду.

Фактичні обставини, встановлені судами

Встановлено, що ОСОБА_1 є власником земельної ділянки площею 6,8394 га з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, розташованої поза межами населених пунктів Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської області, цільове призначення якої - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Вказана земельна ділянка межує із земельними ділянками ОСОБА_8 , ОСОБА_4 та землями Китченківської сільської ради (том 1 а. с. 23, 24).

15 травня 2005 року між ОСОБА_1 та СТОВ «Нива» укладено договір оренди земельної ділянки площею 6,8394 га з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112 строком на 25 років. У пункті 26 цього договору зазначено, що на орендовану земельну ділянку встановлено обмеження у вигляді охоронної зони газопроводу високого тиску(том 1 а. с. 208-214).

Додатковою угодою від 25 грудня 2016 року строк дії вказаного договору оренди продовжено до 15 травня 2040 року (том 1 а. с. 213).

30 листопада 2018 року між ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» та СТОВ «Нива» було укладено угоду № 42-У про користування земельною ділянкою, за умовами якої СТОВ «Нива» передало позивачу у користування строком на один рік земельні ділянки з кадастровими номерами 6323582200:02:000:0117, 6323582200:02:000:0124, 6323582200:02:000:0113, 6323582200:02:001:0110, 6323582200:02:001:0653, у тому числі земельну ділянку ОСОБА_1 з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112 загальною площею 3,5 га, для проведення розвідувальних робіт, пов`язаних з бурінням, облаштуванням та експлуатацією свердловини № 42 Сахалінського НГКР, розміщення під`їзного шляху та ліній електромереж (том 2 а. с. 193-196).

10 липня 2019 року Державна служба геології та надр України видала ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» спеціальний дозвіл № 6349 на користування надрами Сахалінського НГКР з терміном дії до 05 лютого 2030 року, за яким позивач набув право на видобування корисних копалин у межах Сахалінського родовища вуглеводнів, а саме: нафти; газу природного; газу, розчиненого у нафті; конденсату; супутніх корисних компонентів (етану, пропану, бутану, гелію) (том 1 а. с. 56-57).

Згідно з підпунктами 5.3.6, 5.3.11 пункту 5.3 угоди № 6349 про умови користування надрами з метою видобування корисних копалин (вуглеводні) від 10 липня 2019 року, укладеної між Державною службою геології та надр України і ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння», під час виконання робіт відповідно умов цієї угоди надрокористувач, тобто ПрАТ «ВК «Украфтобуріння», зобов`язаний проводити роботи у терміни та в межах, зазначених у Програмі робіт; використовувати надра відповідно до мети, для якої їх було надано (том 1 а. с. 81-87).

Пунктами 2, 5 Програми робіт з видобування корисних копалин (вуглеводні) Сахалінського родовища, яка є додатком № 2 до угоди від 10 липня 2019 року № 6349, передбачено, що ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» має право, зокрема, на буріння глибоких свердловин із подальшим облаштуванням та введенням в експлуатацію строком до I кварталу 2030 року, а також на видобуток вуглеводнів згідно із затвердженими проєктними документами стосовно розробки на весь строк дії спеціального дозволу (том 1 а. с. 91).

З метою забезпечення належної експлуатації свердловини № 42 ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» 17 грудня 2020 року звернулося до ОСОБА_1 із листом-пропозицією укласти договір № ВЗ-83 про встановлення земельного сервітуту щодо земельної ділянки з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, запропонувавши відповідачу протягом 20-ти робочих днів з моменту отримання листа підписати три примірники оригіналів договору, два з яких направити (повернути) на адресу позивача. Проєкт договору № ВЗ-83 про встановлення земельного сервітуту та акт приймання-передачі були вручені ОСОБА_1 під особистий підпис 20 грудня 2020 року (том 1 а. с. 58).

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

За змістом пункту 1 частини першої статті 389 ЦПК України учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити у касаційному порядку рішення суду першої інстанції після апеляційного перегляду справи та постанову суду апеляційної інстанції, крім судових рішень, визначених у частині третій цієї статті.

Відповідно до пункту 1 абзацу 1 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими (частина перша статті 400 ЦПК України).

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги у межах, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

За змістом статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 264 ЦПК України).

Відповідно до частини першої статті 367, частини першої статті 368 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Справа розглядається апеляційним судом за правилами, встановленими для розгляду справи в порядку спрощеного позовного провадження, з особливостями, встановленими главою 1 розділу V ЦПК України.

Зазначеним вимогам закону оскаржувана постанова суду апеляційної інстанції повною мірою не відповідає.

Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права

Згідно з частиною першою статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені частиною другою статті 16 ЦК України.

У разі порушення (невизнання, оспорювання) суб`єктивного цивільного права чи інтересу у потерпілої особи виникає право на застосування конкретного способу захисту. Цим правом на застосування певного способу захисту і є права, які існують у рамках захисних правовідносин. Тобто спосіб захисту реалізується через суб`єктивне цивільне право, яке виникає та існує в рамках захисних правовідносин (зобов`язань).

Ефективність захисту цивільного права залежить від характеру вимоги, що висувається до порушника та характеру правовідносин, які існують між позивачем та відповідачем.

Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Під час оцінки обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див. пункт 57 постанови Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, провадження № 14-144цс18).

Застосування будь-яких засобів правового захисту матиме сенс лише за умови, що обрані суб`єктом порушеного права способи захисту відповідають вимогам закону та є ефективними.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Аналогічні положення містяться у статті 321 ЦК України.

Статтею 98 ЗК України визначено, що право земельного сервітуту - це право власника або землекористувача земельної ділянки на обмежене платне або безоплатне користування чужою земельною ділянкою (ділянками). Земельні сервітути можуть бути постійними і строковими. Встановлення земельного сервітуту не веде до позбавлення власника земельної ділянки, щодо якої встановлений земельний сервітут, прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельний сервітут здійснюється способом, найменш обтяжливим для власника земельної ділянки, щодо якої він встановлений.

За змістом статей 91, 96 ЗК України власники земельних ділянок та землекористувачі зобов`язані не порушувати прав власників суміжних земельних ділянок та землекористувачів; дотримуватися правил добросусідства та обмежень, пов`язаних з встановленням земельних сервітутів та охоронних зон.

Відповідно до статті 99 ЗК України власники або землекористувачі земельних ділянок чи інші заінтересовані особи можуть вимагати встановлення таких земельних сервітутів: а) право проходу та проїзду на велосипеді; б) право проїзду на транспортному засобі по наявному шляху; в) право на розміщення тимчасових споруд (малих архітектурних форм); в-1) право на будівництво та розміщення об`єктів нафтогазовидобування; в-2) право на розміщення об`єктів трубопровідного транспорту; г) право прокладати на свою земельну ділянку водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну ділянку; ґ) право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню або через сусідню земельну ділянку; д) право забору води з природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право проходу до природної водойми; е) право поїти свою худобу із природної водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право прогону худоби до природної водойми; є) право прогону худоби по наявному шляху; ж) право встановлення будівельних риштувань та складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та споруд; з) інші земельні сервітути.

Земельний сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій конкретно визначеній особі (особистий сервітут). Земельний сервітут може бути встановлений договором між особою, яка вимагає його встановлення, та власником (володільцем) земельної ділянки. Земельний сервітут підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому для державної реєстрації прав на нерухоме майно (стаття 100 ЗК України).

Відповідно до статті 101 ЗК України дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлений земельний сервітут, до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави та не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам.

Частина перша статті 395 ЦК України визначає види речових прав на чуже майно: 1) право володіння; 2) право користування (сервітут); 3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); 4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

Відповідно до статті 401 ЦК України право користування чужим майном (сервітут) може бути встановлене щодо земельної ділянки, інших природних ресурсів (земельний сервітут) або іншого нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб, які не можуть бути задоволені іншим способом. Сервітут може належати власникові (володільцеві) сусідньої земельної ділянки, а також іншій особі, конкретно визначеній особі (особистий сервітут).

Згідно з частинами першою, третьою статті 402 ЦК України сервітут може бути встановлений договором, законом, заповітом або рішенням суду. У разі недосягнення домовленості про встановлення сервітуту та про його умови спір вирішується судом за позовом особи, яка вимагає встановлення сервітуту.

За змістом статей 98, 99 ЗК України, статей 401, 402 ЦК України земельний сервітут може бути встановлений між особою, яка є власником або користувачем сусідньої земельної ділянки, в яких є потреба у використанні суміжної земельної ділянки, та власником (володільцем) земельної ділянки, щодо якої встановлюється сервітут. Володільцем є особа, якій земельна ділянка належить на іншому праві - постійного користування, оренди тощо.

Статтею 404 ЦК України передбачено, що право користування чужою земельною ділянкою або іншим нерухомим майном полягає у можливості проходу, проїзду через чужу земельну ділянку, прокладання та експлуатації ліній електропередачі, зв`язку і трубопроводів, забезпечення водопостачання, меліорації тощо. Особа має право вимагати від власника (володільця) сусідньої земельної ділянки, а в разі необхідності - від власника (володільця) іншої земельної ділянки надання земельного сервітуту.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у пункті 22-2 постанови від 16 квітня 2004 року № 7 «Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ», види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК України і цей перелік не є вичерпним. Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача земельної ділянки для ефективного її використання; умовою встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, яка звертається щодо обмеженого користування чужим майном.

Отже, закон вимагає від позивача надання суду доказів того, що нормальне використання своєї власності неможливе без обтяження сервітутом чужої земельної ділянки. При цьому необхідно довести, що задоволення потреб позивача неможливо здійснити будь-яким іншим способом.

Тлумачення цих норм свідчить про те, що умовою встановлення сервітуту є неможливість задовольнити такі потреби в інший спосіб. Отже, передумовою звернення до суду за встановленням сервітуту повинен бути доказ вчинення дій зацікавленою особою щодо встановлення сервітуту та недосягнення про це згоди із власником ділянки, щодо якої планується встановити сервітут. Якщо особа до звернення до суду не вчиняла дій щодо встановлення сервітуту за домовленістю сторін (зокрема, не звернулася до іншої сторони з пропозицією про укладення договору про встановлення сервітуту), то у суду немає підстав для задоволення відповідних вимог у зв`язку з відсутністю у позивача права вимагати встановлення сервітуту за рішенням суду.

Зазначене узгоджується з правовими висновками Верховного Суду, викладеними у постановах від 08 грудня 2021 року у справі № 686/18456/18 (провадження № 61-18819св20), від 12 квітня 2022 року у справі № 306/612/20 (провадження № 61-14169св21), від 01 лютого 2023 року у справі № 345/4572/20 (провадження № 61-7577св22), на які послався заявник у касаційній скарзі.

Особливості виникнення права користування земельними ділянками для проведення розвідувальних робіт зумовлені специфікою цього права, яке суттєво відрізняється від законодавчо закріплених видів прав користування земельними ділянками.

Відповідно до статті 97 ЗК України підприємства, установи та організації, які здійснюють геологознімальні, пошукові, геодезичні та інші розвідувальні роботи, можуть проводити такі роботи на підставі угоди з власником землі або за погодженням із землекористувачем. Строки і місце проведення розвідувальних робіт визначаються угодою сторін. Проведення розвідувальних робіт на землях заповідників, національних дендрологічних, ботанічних, меморіальних парків, поховань і археологічних пам`яток дозволяється у виняткових випадках за рішенням Кабінету Міністрів України. Підприємства, установи та організації, які проводять розвідувальні роботи, зобов`язані відшкодовувати власникам землі або землекористувачам усі збитки, в тому числі неодержані доходи, а також за свій рахунок приводити займані земельні ділянки у попередній стан. Спори, що виникають при проведенні розвідувальних робіт, вирішуються у судовому порядку. При переході із стану дослідно-промислової розробки у промислову розробку підприємствам, установам та організаціям, що проводять розвідувальні роботи, дозволяється використовувати земельну ділянку на підставі угоди на проведення розвідувальних робіт із власником землі або за погодженням із землекористувачем на період оформлення документів, що посвідчують право користування відповідною земельною ділянкою.

Статтею 18 Закону України «Про нафту і газ» передбачено, що надання земельних ділянок у користування для потреб нафтогазової галузі здійснюється у порядку, встановленому земельним законодавством України. Земельні ділянки усіх форм власності та категорій надаються власникам спеціальних дозволів на користування нафтогазоносними надрами для будівництва, розміщення і експлуатації об`єктів нафтогазовидобування та облаштування родовища шляхом встановлення земельних сервітутів без зміни цільового призначення цих земельних ділянок, крім земель природно-заповідного фонду, оздоровчого призначення, рекреаційного призначення, історико-культурного призначення та водного фонду. Власникам землі та землекористувачам відшкодовуються збитки та втрати, завдані внаслідок користування земельними ділянками для потреб нафтогазової галузі. Фінансування робіт із землеустрою та державна реєстрація сервітуту здійснюються за рахунок коштів осіб, на користь яких встановлюється сервітут. Власник спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами може виступати замовником робіт із землеустрою для встановлення сервітутів у межах визначеної спеціальним дозволом ділянки надр. Для встановлення земельного сервітуту власник спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами письмово звертається до власника (користувача) земельної ділянки з пропозицією укласти договір про встановлення земельного сервітуту та додає до звернення проект такого договору із зазначенням, серед іншого, запропонованого розміру плати за встановлення земельного сервітуту та її індексації. Друга сторона розглядає звернення, підписує договір або надає письмову мотивовану відмову у його укладенні протягом 15 днів з дня отримання відповідного звернення. У разі недосягнення згоди щодо укладення договору про встановлення земельного сервітуту для потреб нафтогазової галузі спір про встановлення земельного сервітуту вирішується у судовому порядку з урахуванням вимог цієї статті. Рішення суду про встановлення земельного сервітуту є підставою для державної реєстрації права земельного сервітуту. У такому разі оплата за встановлення земельного сервітуту здійснюється шляхом перерахування грошових коштів на банківський рахунок власника (користувача) земельної ділянки або внесення грошових коштів на депозит нотаріуса в порядку, встановленому законом, за місцем розташування земельної ділянки. Дія сервітуту, встановленого відповідно до цієї статті, зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо якої встановлено сервітут, до іншої особи, а також у разі зміни осіб, на користь яких встановлено сервітут. У таких випадках до раніше укладених договорів про встановлення сервітутів можуть вноситися відповідні зміни, якщо інше не передбачено договором.

За змістом статей 20, 37 Закону України «Про нафту і газ» власник спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами має право використовувати надану йому ділянку нафтогазоносних надр для здійснення виключно того виду діяльності, що зазначений у спеціальному дозволі на користування нафтогазоносними надрами. Під час здійснення промислової розробки родовищ нафти і газу користувачі нафтогазоносними надрами зобов`язані, зокрема, забезпечувати повне і своєчасне виконання умов спеціального дозволу на користування нафтогазоносними надрами та угоди про умови користування нафтогазоносними надрами.

Отже, незалежно від того, на яких землях (приватних, комунальних чи державних) будуть проводитися розвідувальні роботи, сутність їх тимчасового зайняття з метою використання для проведення названих робіт не змінюється. Існують лише окремі моменти, які характеризують процедуру виникнення такого права. Особливість же виникнення цього права полягає в тому, що за будь-яких умов потрібне волевиявлення самих носіїв земельних прав (власника або землекористувача) в межах земельних ділянок (чи їх частин), на яких будуть проводитись розвідувальні роботи. Дозвіл на тимчасове зайняття земельної ділянки стосується сфери землекористування, а дозвіл на геологічне вивчення надр шляхом проведення розвідувальних робіт стосується виникнення права надрокористування.

Наявність в особи спеціального дозволу на геологічне вивчення надр та попереднього погодження земельного питання виступатиме достатньою підставою для укладення угоди спеціалізованою організацією - надрокористувачем і власником земельної ділянки чи землекористувачем на використання тимчасово зайнятих земель для проведення розвідувальних робіт.

Таким чином, основною правовою формою використання земель для потреб нафтогазової галузі України є сервітутне користування. Надання земельних ділянок шляхом встановлення земельних сервітутів власникам спеціальних дозволів на користування надрами має здійснюватися за умови, що при цьому не порушуються права землевласника чи землекористувача, передбачені статтею 98 ЗК України.

Відповідно до частини першої, пункту 5 частини третьої статті 175 ЦПК України у позовній заяві позивач викладає свої вимоги щодо предмета спору та їх обґрунтування. Позовна заява повинна містити виклад обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги; зазначення доказів, що підтверджують вказані обставини.

Предмет позову - це певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить ухвалити судове рішення, яка опосередковується відповідним способом захисту прав або інтересів, а предметом спору є об`єкт спірних правовідносин, матеріально-правовий об`єкт, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем і відповідачем.

Підстави позову - це обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу, тоді як правові підстави позову - це зазначена в позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Аналіз наведених норм процесуального права дає підстави зробити висновок, що саме на суд покладено обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи із фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору. Самостійне застосування судом для ухвалення рішення саме тих норм матеріального права, предметом регулювання яких є відповідні правовідносини, не призводить до зміни предмета позову та/або обраного позивачем способу захисту.

За положеннями статті 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Відповідно до частини першої статті 42 ЦПК України у справах позовного провадження учасниками справи є сторони, треті особи.

Сторонами в цивільному процесі є позивач і відповідач (частина перша статті 48 ЦПК України).

Позивачем і відповідачем можуть бути фізичні і юридичні особи, а також держава (частина друга статті 48 ЦПК України).

Статтею 175 ЦПК України встановлено, що викладаючи зміст позовної заяви, саме позивач визначає коло відповідачів, до яких він заявляє позовні вимоги.

Верховний Суд зауважує, що права, передбачені ЦПК України щодо третьої особи і відповідача, є різними за своїми значеннями та впливом на процес; права відповідача значно ширші прав третьої особи.

Згідно з частинами першою, третьою, четвертою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача до закінчення підготовчого провадження у справі або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження, у разі коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Їх може бути залучено до участі у справі також за заявою учасників справи. Якщо суд при вирішенні питання про відкриття провадження у справі або при підготовці справи до розгляду встановить, що рішення суду може вплинути на права та обов`язки осіб, що не є стороною у справі, суд залучає таких осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору. У заявах про залучення третіх осіб і в заявах третіх осіб про вступ у справу на стороні позивача або відповідача зазначається, на яких підставах третіх осіб належить залучити до участі у справі.

Зі змісту наведеної норми слідує, що третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, має перебувати з однією із сторін у матеріальних правовідносинах, які в результаті прийняття судом рішення у справі зазнають певних змін.

Суть інституту третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, полягає в тому, що його застосування слугує процесуальним забезпеченням права регресу, а умова, що за законом третя особа залучається чи вступає у справу на стороні позивача чи відповідача, передбачає, що участь у процесі третьої особи випливає з тих відносин, які пов`язують її з однією із сторін у процесі.

Отже, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, можуть вступити у справу на стороні позивача або відповідача у разі, коли рішення у справі може вплинути на їхні права або обов`язки щодо однієї зі сторін. Тобто такі особи не є суб`єктами спірних правовідносин, тому суд не вирішує питання про їх права та обов`язки. Судове рішення лише в майбутньому може вплинути на їх права та обов`язки щодо якоїсь із сторін у спорі, зокрема в разі пред`явлення до них регресного позову.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 вказала, що підставою для вступу (залучення) в судовий процес такої третьої особи є її заінтересованість у результатах вирішення спору - ймовірність виникнення в майбутньому в неї права на позов або пред`явлення до неї позовних вимог зі сторони позивача чи відповідача. Водночас предмет спору повинен перебувати за межами цих правовідносин, інакше така особа може мати самостійні вимоги на предмет спору. Для таких третіх осіб неможливий спір про право з протилежною стороною у зазначеному процесі. Якщо такий спір допускається, то ця особа повинна мати становище співвідповідача у справі, а не третьої особи.

Враховуючи обсяг процесуальних прав та обов`язків, визначених статтями 4, 43 та 49 ЦПК України, сторонами вважаються особи, які є учасниками спірного матеріального правовідношення. Ознаками сторін, які відрізняють їх від інших осіб, які беруть участь у справі (зокрема третіх осіб), є те, що сторони - це особи, між якими виник спір про право, який є предметом розгляду та вирішення судом, та на сторони поширюються усі наслідки судового рішення.

Згідно з частиною шостою статті 53 ЦПК України треті особи, які не заявляють самостійних вимог, мають процесуальні права і обов`язки, встановлені статтею 43 цього Кодексу. Таким чином, на них не поширюються права, передбачені статтею 49 ЦПК України.

З огляду на викладене не можна покладати на третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, будь-які матеріально-правові обов`язки, а також встановлювати чи захищати їх права, тобто винести рішення або ухвалу суду про права чи обов`язки цих третіх осіб.

На відміну від третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, за теоретичним визначенням «відповідач» - це особа, яка має безпосередній зв`язок зі спірними матеріальними правовідносинами та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягується до участі у цивільній справі для відповіді за пред`явленими вимогами.

Відповідно до статті 50 ЦПК України позов може бути пред`явлений спільно кількома позивачами або до кількох відповідачів. Кожен із позивачів або відповідачів щодо другої сторони діє в цивільному процесі самостійно. Участь у справі кількох позивачів і (або) відповідачів (процесуальна співучасть) допускається, якщо: 1) предметом спору є спільні права чи обов`язки кількох позивачів або відповідачів; 2) права та обов`язки кількох позивачів чи відповідачів виникли з однієї підстави; 3) предметом спору є однорідні права і обов`язки.

Співучасть - це обумовлена матеріальним правом множинність осіб на тій чи іншій стороні в цивільному процесі внаслідок наявності загального права або загального обов`язку. Важливою ознакою співучасті є наявність у декількох позивачів чи відповідачів у справі однакових за спрямованістю матеріально-правових вимог чи юридичних обов`язків. Ця ознака дозволяє відрізняти процесуальну співучасть від інших видів участі множинності заінтересованих осіб, зокрема від участі третьої особи, яка не заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору.

Згідно з частиною першою статті 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

За змістом наведеної норми цивільного процесуального права з урахуванням принципу диспозитивності цивільного судочинства та принципу змагальності сторін на позивача покладено обов`язок визначати відповідача у справі. При цьому суд під час розгляду справи має виходити із складу осіб, які залучені до участі у справі позивачем. У разі пред`явлення позову до частини відповідачів суд не вправі зі своєї ініціативи і без згоди позивача залучати інших відповідачів до участі у справі як співвідповідачів та повинен вирішити справу за тим позовом, що пред`явлений, і стосовно тих відповідачів, які зазначені в ньому.

Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Таким чином, якщо позивач не заявляє клопотання про заміну неналежного відповідача (або залучення інших співвідповідачів в окремих справах згідно зі специфікою спірних правовідносин), суд відмовляє в задоволенні позову.

У постанові Верховного Суду від 17 травня 2021 року у справі № 309/2340/15 (провадження № 61-16776св20) вказано, що для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за цим позовом. Установлення цієї обставини є підставою для ухвалення судового рішення про відмову в позові. Для визнання відповідача неналежним, крім названої обставини, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Визнати відповідача неналежним суд може тільки в тому випадку, коли можливо вказати на особу, що повинна виконати вимогу позивача, тобто належного відповідача. […] Визначення позивачем у позові складу сторін у справі (позивача та відповідача) має відповідати реальному складу учасників спору у спірних правовідносинах та має на меті ефективний захист порушених прав (свобод, інтересів) особи, яка вважає, що вони порушені, із залученням необхідного кола осіб, які мають відповідати за позовом. Незалучення до участі у справі особи як співвідповідача за умови наявності обов`язкової процесуальної співучасті є підставою для відмови у задоволенні позову через неналежний суб`єктний склад.

Належним відповідачем є така особа, за рахунок якої можливо задовольнити позовні вимоги, тоді як неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві.

Отже, належним суб`єктним складом відповідачів є склад відповідачів, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення.

Подібний висновок викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25 червня 2019 року у справі № 910/17792/17 (провадження № 12-280гс18).

Предметом позову у цій справі є матеріально-правова вимога позивача ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» до відповідача ОСОБА_1 про встановлення земельного сервітуту, а об`єктом спірних правовідносини (предметом спору) - належна відповідачу на праві власності земельна ділянка з кадастровим номером 6323582200:02:000:0112, яка, у свою чергу, передана у строкову оренду СТОВ «Нива».

При цьому на підставі угоди позивач вимагав встановити йому сервітут із власником землі у вигляді надання права на розміщення та обслуговування свердловини, у тому числі із правом проходу персоналу, під`їзду транспортних засобів та спеціальної техніки, зняття та перенесення родючого шару ґрунту, формування відвалів, рекультивації земель, влаштування тимчасової під`їзної дороги та майданчика зі збірних залізобетонних плит, розміщення установки для підземного ремонту свердловини, влаштування шахти колонної головки свердловини, спорудження факельного амбару, прокладання викидних ліній, прокладання трубопроводу для підключення свердловини.

Таким чином, враховуючи предмет спору, з приводу якого виник правовий конфлікт між позивачем (надрокористувачем) і відповідачем (землевласником), зазначені обставини вказують на те, що рішення суду у цій справі тільки може вплинути на права або обов`язки СТОВ «Нива» (орендаря спірної земельної ділянки) щодо однієї зі сторін спору, оскільки така особа не виступає стороною угоди про встановлення земельного сервітуту, а отже, й суб`єктом спірних правовідносин. У цьому випадку питання про права та обов`язки названої юридичної особи безпосередньо не вирішується, тому вона могла вступити у справу як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача.

З огляду на викладене Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про відмову у задоволенні позову з підстав незалучення до участі у цій справі СТОВ «Нива» як співвідповідача.

Крім того, як вже зазначалося вище, умовою встановлення сервітуту є неможливість задоволення такої потреби в інший спосіб, тобто якщо власник земельної ділянки відмовляється укласти договір про встановлення земельного сервітуту або сторони не можуть дійти згоди про його умови.

Однак, посилаючись на те, що ПрАТ «ВК «Укрнафтобуріння» не довело належними і допустимими доказами факт відмови власника (користувача) земельної ділянки від узгодження умов та укладення договору про встановлення земельного сервітуту, апеляційний суд не врахував, що під час розгляду цієї справи відповідач не заперечував самого факту отримання від позивача пропозиції укласти договір про встановлення земельного сервітуту, зазначивши, що його не влаштовує визначений у проєкті цього договору розмір плати за користування земельною ділянкою, а тому він погодиться встановити сервітут лише на взаємовигідних умовах.

Також вказавши, що зміст позовної заяви та додані до неї матеріали не містять відомостей про те, чи не призведене встановлення сервітуту до неможливості використання земельної ділянки, розташованої в межах цієї зони, за цільовим призначенням, суд апеляційної інстанції залишив поза увагою те, що, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, саме суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків.

Таким чином, переглядаючи справу в апеляційному порядку, суд апеляційної інстанції повинен був належним чином дослідити правову природу договору про встановлення сервітуту, зокрема встановити, чи відповідають умови договору цілям, для яких передбачена можливість встановлення земельного сервітуту, а розмір плати (ціна договору) - площі і межам чужої земельної ділянки, на яку поширюється право сервітуту, та тим обмеженням, які перешкоджатимуть власнику реалізовувати своє право на обтяжене сервітутом майно.

Отже, не встановивши з достатньою повнотою фактичних обставин, що мають значення для правильного вирішення спору, апеляційний суд дійшов передчасного висновку про відмову в задоволенні позову з наведених в оскаржуваній постанові підстав.

З огляду на викладене Верховний Суд у цій справі дійшов висновку про обґрунтованість наведеної в касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України.

Рішення суду як найважливіший акт правосуддя покликане забезпечити захист гарантованих Конституцією України прав і свобод людини та здійснення проголошеного Основним Законом України принципу верховенства права. У зв`язку з цим суди повинні неухильно додержуватись вимог про законність і обґрунтованість рішення у цивільній справі.

Відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом. Викладення у рішенні лише доводів та доказів сторони, на користь якої приймається рішення, є порушенням вимог щодо рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом.

Всебічність та повнота розгляду передбачає з`ясування всіх юридично значущих обставин та наданих доказів з усіма притаманними їм властивостями, якостями та ознаками, їх зв`язків, відносин і залежностей. Всебічне, повне та об`єктивне з`ясування обставин справи забезпечує, як наслідок, ухвалення законного й обґрунтованого рішення.

Згідно з частиною першою статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

У рішенні Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Кузнєцов та інші проти Російської Федерації» зазначено, що одним із завдань вмотивованого рішення є продемонструвати сторонам, що вони були почуті, вмотивоване рішення дає можливість стороні апелювати проти нього, нарівні з можливістю перегляду рішення судом апеляційної інстанції. Така позиція є усталеною у практиці ЄСПЛ (рішення у справах «Серявін та інші проти України», «Проніна проти України») і з неї випливає, що ігнорування судом доречних аргументів сторони є порушенням статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

В оскаржуваному рішенні суд апеляційної інстанції достатньою мірою не виклав мотиви, на яких воно базується, адже право на захист може вважатися ефективним тільки тоді, якщо зауваження сторін насправді «заслухані», тобто належним чином судом вивчені усі їх доводи, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення ЄСПЛ у справах «Мала проти України»; «Суомінен проти Фінляндії»).

В силу положень статті 400 ЦПК України щодо меж розгляду справи касаційним судом Верховний Суд позбавлений можливості ухвалити нове рішення в цій справі, оскільки для його ухвалення необхідно встановити обставини, що не були встановлені в рішеннях судів попередніх інстанцій.

Висновки Верховного Суду за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини третьої, частини четвертої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу. Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

Враховуючи, що внаслідок неналежного дослідження та оцінки зібраних доказів суд апеляційної інстанції не встановив фактичні обставини, які мають значення для правильного вирішення справи, ухвалене ним судове рішення не може вважатися законним і обґрунтованим, а тому підлягає скасуванню з направленням справи на новий розгляд. Верховний Суд врахував, що апеляційний суд не усунув усіх порушень, допущених судом першої інстанції під час розгляду справи, а тому з метою процесуальної економії та з урахуванням визначених процесуальним законом повноважень апеляційного суду дійшов висновку, що справа підлягає направленню на новий апеляційний розгляд.

Верховний Суд взяв до уваги тривалий час розгляду судами цієї справи, однак з метою дотримання принципівсправедливості, добросовісності та розумності, що є загальними засадами цивільного законодавства (стаття 3 ЦК України), а також основоположних засад (принципів) цивільного судочинства (частина третя статті 2 ЦПК України), суд дійшов висновку про направлення справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції для повного, всебічного та об`єктивного дослідження і встановлення фактичних обставин, що мають важливе значення для правильного вирішення спору.

Під час нового розгляду апеляційному суду належить врахувати викладене, розглянути справу в установлені законом розумні строки з додержанням вимог матеріального та процесуального права, дослідити і належним чином оцінити надані сторонами докази, дати правову оцінку доводам та запереченням сторін і ухвалити законне та справедливе судове рішення відповідно до встановлених обставин і вимог закону.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпунктів «б», «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України постанова суду касаційної інстанції складається, зокрема, з резолютивної частини із зазначенням у ній нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення; розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

У постанові Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 травня 2020 року у справі № 530/1731/16-ц (провадження № 61-39028сво18) наведено висновок про те, що у разі, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат. Разом із тим у випадку, якщо судом касаційної інстанції скасовано судові рішення з передачею справи на розгляд до суду першої/апеляційної інстанції, то розподіл суми судових витрат здійснюється тим судом, який ухвалює остаточне рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Враховуючи, що у цій справі Верховний Суд не змінив рішення судів попередніх інстанцій та не ухвалив нове, а направив справу на новий апеляційний розгляд, то відсутні підстави для розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції.

Отже, у цьому конкретному випадку судові витрати, в тому числі понесені сторонами у зв`язку з розглядом справи в суді касаційної інстанції, мають бути перерозподілені за результатами нового розгляду справи судом апеляційної інстанції, тобто за загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 400, 409, 411, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Приватного акціонерного товариства «Видобувна компанія «Укрнафтобуріння» задовольнити частково.

Постанову Харківського апеляційного суду від 10 серпня 2023 року скасувати, справу направити на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Є. В. Петров Судді:А. І. Грушицький В. М. Ігнатенко І. В. Литвиненко О. М. Ситнік