653/1096/16-ц від 4 липня 2018 року (Позов про виселення із службового житла)

Постанова

Іменем України

4 липня 2018 року

м. Київ

Справа № 653/1096/16-ц

Провадження № 14-181 цс 18

ВеликаПалата Верховного Суду у складі:

судді-доповідача - Гудими Д. А.,

суддів:Антонюк Н. О., Бакуліної С. В., Британчука В. В., Данішевської В. І., Золотнікова О. С., Кібенко О. Р., Князєва В. С., Лобойка Л. М., Лященко Н. П., Прокопенка О. Б., Рогач Л. І., Саприкіної І. В., Ситнік О. М., Ткачука О. С., Уркевича В. Ю., Яновської О. Г.

розглянула справу за позовом Генічеської міської ради (далі також - позивач) до ОСОБА_3, ОСОБА_4 (далі також - відповідачі), третя особа без самостійних вимог - Комунальне підприємство «Міське житлове будівництво» (далі також - третя особа), про визнання осіб такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі, їх виселення та зняття з реєстрації

за касаційною скаргою позивача на рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року, ухвалене колегією суддів у складі: Прокопчук Л. П., Базіль Л. В. та Полікарпової О. М.

Учасники справи:

        позивач: Генічеська міська рада,

        відповідачі: ОСОБА_3, ОСОБА_4,

        третя особа без самостійних вимог: Комунальне підприємство «Міське житлове будівництво».

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

1.           5 квітня 2016 року позивач звернувся до суду з позовом, в якому з урахуванням збільшених позовних вимог просив визнати відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі АДРЕСА_1 (далі також - службова квартира), виселити їх без надання іншого житлового приміщення та зобов'язати знятися з реєстраційного обліку.

2.           Позовні вимоги мотивовані такими обставинами:

2.1.     Службова квартира є об'єктом комунальної власності територіальної громади міста Генічеська в особі Генічеської міської ради.

2.2.     24 лютого 2005 року Виконавчий комітет Генічеської міської ради ухвалив рішення № 74 «Про визнання службовою квартири АДРЕСА_1», яким вказана квартира була визнана службовою та передана на баланс Комунального підприємства «Генічеська житлово-експлуатаційна контора - 1», що у подальшому було перейменоване на «Міське житлове будівництво».

2.3.     На підставі рішення Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 23 березня 2005 року № 101 службова квартира була надана ОСОБА_3 як керівнику третьої особи та члену його сім'ї - дружині ОСОБА_4 - для проживання.

2.4.     З травня 2007 року шлюб між відповідачами розірвано. А 6 березня 2012 року ОСОБА_3 припинив трудові відносини з третьою особою, з огляду на що він і ОСОБА_4 втратили право на проживання у службовій квартирі, наданій для проживання працівників підприємства.

2.5.     Добровільно відповідачі звільняти службову квартиру не бажали.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції

3.           23 вересня 2016 року Генічеський районний суд Херсонської області ухвалив рішення, яким позов задовольнив: визнав відповідачів такими, що втратили право на проживання у службовій квартирі; виселив відповідачів з цієї квартири без надання іншого житлового приміщення; зобов'язав відповідачів знятися з реєстраційного обліку за адресою: АДРЕСА_1.

4.           Суд першої інстанції вважав, що ОСОБА_3 втратив право користування службовою квартирою у зв'язку з припиненням трудових правовідносин з третьою особою, а ОСОБА_4 - через те, що перестала бути членом сім'ї ОСОБА_3 після розірвання з ним шлюбу.

5.           Відмовляючи у задоволенні клопотання представника ОСОБА_4 про застосування до спірних правовідносин наслідків спливу позовної давності, суд першої інстанції вважав, що позовна давність не поширюється на вимоги власника чи іншого володільця про усунення перешкод у здійсненні ним права користування чи розпоряджання своїм майном, що не пов'язані з позбавленням права володіння, оскільки правопорушення є таким, що триває.

Короткий зміст рішення суду апеляційної інстанції

6.           2 листопада 2016 року Апеляційний суд Херсонської області вирішив скасувати рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року й ухвалив нове рішення про відмову у задоволенні позову.

7.           Рішення суд апеляційної інстанції мотивував тим, що право позивача на звернення до суду із зазначеним позовом виникло з дати звільнення ОСОБА_3 з посади, у зв'язку із зайняттям якої була надана службова квартира. Відтак, на думку апеляційного суду, позовна давність спливла 6 березня 2015 року. А тому, оскільки позивач звернувся з позовом лише 5 квітня 2016 року, пропустивши позовну давність, є підстави для відмови у позові.

8.           Суд апеляційної інстанції вважав помилковими аргументи позивача щодо застосування статей 319 і 406 Цивільного кодексу (далі - ЦК) України як підстави для визнання відповідачів такими, що втратили право користування чужим майном, адже позивач не довів наявність між сторонами сервітуту та підстав, передбачених для його припинення.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

9.           У листопаді 2016 року позивач звернувся з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та залишити в силі рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року.

Короткий зміст ухвали суду касаційної інстанції

10.       11 квітня 2018 року Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду ухвалою передав справу на розгляд ВеликоїПалати Верховного Суду.

11.       Вказану ухвалу суд обґрунтував необхідністю відступити від правового висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15 та існуванням виключної правової проблема, яку слід вирішити для забезпечення розвитку права та формування єдиної правозастосовної практики у спорах про виселення.

12.       Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду вважав, що для забезпечення розумної передбачуваності судових рішень потребує вирішення питання, яке становить виключну правову проблему, про застосування позовної давності до позовів про виселення.

13.       Крім того, Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду звернув увагу на висновки, сформульовані у постанові Верховного Суду України від 27 травня 2015 року у справі № 6-92 цс 15, постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 16 лютого 2018 року у справі № 911/3614/16 та від 7 березня 2018 року у справі № 910/5108/17, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 лютого 2018 року у справі № 308/14896/14-ц, постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 21 березня 2018 року у справі № 450/978/13-ц.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

(1)        Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

14.       Позивач вважає, що позовна давність не пропущена, оскільки йому як власнику службової квартири стало відомо про те, що вона не звільнена відповідачами лише у квітні 2013 року. На підтвердження цих доводів позивач звертається до пункту 36 Постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав».

15.       Аргументуючи приписами статті 124 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК), зазначає, що має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення зі службової квартири.

(2)        Доводи інших учасників справи

16.       У січні 2017 року відповідач - ОСОБА_4 - надала суду заперечення на касаційну скаргу, які мотивує правовою позицією Верховного Суду України, сформульованою у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15.

17.       Вказує на відсутність у позивача документів, що посвідчують право власності на спірну квартиру, а відтак - на безпідставність заявлених позовних вимог.

18.       Інший відповідач і третя особа відзиви на касаційну скаргу не подали.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

(1) Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої й апеляційної інстанцій

(1.1) Щодо застосування позовної давності до позову про виселення

19.       Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього. Жиле приміщення включається до числа службових рішенням виконавчого комітету районної, міської, районної в місті Ради народних депутатів. Під службові жилі приміщення виділяються, як правило, окремі квартири (частина перша статті 118 ЖК).

20.       Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що квартиру АДРЕСА_1 згідно з рішенням Виконавчого комітету Генічеської міської ради від 24 лютого 2005 року № 74 було включено до числа службових та передано на баланс третьої особи.

21.       Згідно з пунктом 1 Переліку категорій працівників, яким може бути надано службові жилі приміщення, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР від 4 лютого 1988 року № 37 «Про службові жилі приміщення», службове жиле приміщення може бути надано, зокрема, начальнику житлово-експлуатаційної контори.

22.       Як встановили суди попередніх інстанцій, міський голова Генічеська розпорядженням від 10 вересня 2003 року № 26/03 «Про прийняття на роботу ОСОБА_3» призначив ОСОБА_3 на посаду начальника третьої особи.

23.       На підставі рішення про надання службового жилого приміщення виконавчий комітет місцевої ради видає громадянинові спеціальний ордер, який є єдиною підставою для вселення у надане службове жиле приміщення (частина перша статті 122 ЖК).

24.       Суди першої й апеляційної інстанцій встановили, що 4 березня 2005 року на засіданні адміністрації та ради трудового колективу третьої особи прийнято рішення розподілити службову квартиру житловою площею 39 кв. м. ОСОБА_3, про що було складено протокол № 1. Після цього на підставі статті 118 ЖК виконавчий комітет Генічеської міської ради рішенням від 23 березня 2005 року № 101 «Про розподіл службової квартири АДРЕСА_1» затвердив вищезгаданий протокол. А 30 березня 2005 року ОСОБА_3 та ОСОБА_4 було видано ордер на службове житлове приміщення № 2, в якому відповідальним квартиронаймачем зазначено ОСОБА_3

25.       До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Якщо особи, зазначені в частині другій цієї статті, перестали бути членами сім'ї наймача, але продовжують проживати в займаному жилому приміщенні, вони мають такі ж права і обов'язки, як наймач та члени його сім'ї (частини друга та третя статті 64 ЖК).

26.       Отже, право користування службовим жилим приміщенням члена сім'ї (або колишнього члена сім'ї) наймача є похідним від такого права останнього.

27.       У грудні 2006 року, як встановили суди попередніх інстанцій, шлюб між ОСОБА_3 та ОСОБА_4 був розірваний, а 6 березня 2012 року міський голова Генічеська розпорядженням № 17 звільнив ОСОБА_3 з посади начальника третьої особи за угодою сторін.

28.       Згідно з частиною четвертою статті 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

29.       Відповідно до статті 124 ЖК робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення.

30.       Суд першої інстанції, керуючись статтею 125 ЖК і пунктом 35 Положення про порядок надання службових жилих приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого Постановою Ради Міністрів Української РСР від 4 лютого 1988 року № 37, дійшов висновку, що відповідачі не входять до переліку осіб, яких не може бути виселено зі службового житла без надання іншого жилого приміщення.

31.       Особливість права користування службовим житлом на підставі ордеру полягає, зокрема, у тому, що володільцем такого житла залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, знає, що після припинення її правовідносин з роботодавцем вона зобов'язана звільнити надане ним житлове приміщення.

32.       Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання майном (стаття 391 ЦК України). Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

33.       Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України). Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (частина перша статті 257 ЦК України).

34.       Вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння. Натомість, до позовів про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном позовна давність не застосовується, оскільки негаторний позов може бути пред'явлений позивачем доти, поки існує відповідне правопорушення.

35.       Позивач вважає, що, звернувшись до суду з вимогою про виселення відповідачів зі службового житла, він не пропустив позовну давність, оскільки дізнався про те, що службова квартира не звільнена, лише у квітні 2013 року і має право самостійно визначати час для звернення з вимогою про виселення з неї. Натомість, відповідач, звертаючись до висновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15, стверджує, що суд апеляційної інстанції правильно застосував до спірних правовідносин позовну давність.

36.       Для вирішення питання про те, чи міг апеляційний суд застосувати до спірних правовідносин позовну давність, необхідно з'ясувати, до якого різновиду позовів - віндикаційного чи негаторного - належить позов про виселення особи зі службового житла.

37.       Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

38.       Негаторний позов - це позов власника, який є фактичним володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов'язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов'язані з позбавленням його володіння майном.

39.       Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

40.       Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

41.       Оскільки у цій справі необхідно вирішити питання про віднесення позову про виселення зі службового житла до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння слід розглядати як складову змісту такого права.

42.       Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

43.       Враховуючи специфіку речей в обороті, володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно у встановленому законом порядку.

44.       Відповідно до частини четвертої статті 334 ЦК України права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону. Тобто, особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього повноваження власника, зокрема набуває і право володіння.

45.       У запереченнях на касаційну скаргу ОСОБА_4 вказала, зокрема, на те, що у позивача відсутні документи, які посвідчують право власності на спірну квартиру, що, на її думку, свідчить про безпідставність заявлених позовних вимог.

46.       Відповідно до частини першої статті 400 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

47.       Суд першої інстанції встановив, що відсутність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно запису про позивача як власника службової квартири є наслідком зміни законодавства і того, що позивач не привів правовстановлюючі документи на цю квартиру у відповідність з цими змінами.

48.       Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред'явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»).

49.       ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, і власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення. Отже, позов про виселення є негаторним.

50.       Апеляційний суд Херсонської області обґрунтував рішення висновком Верховного Суду України, сформульованим у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15 про виселення особи із службового житла. Верховний Суд України зазначив, що ЖК не передбачає окремих положень про позовну давність. Проте за статтею 62 цього кодексу при розгляді спорів, що випливають з договору найму жилого приміщення, суд застосовує приписи цивільного законодавства. На думку Верховного Суду України, право на звернення до суду з позовом про виселення із службового житла виникло у позивача після звільнення відповідача з роботи (1 жовтня 2002 року), а тому позовна давність через три роки (1 жовтня 2005 року) спливла.

51.       ВеликаПалата Верховного Суду вважає, що навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

52.       Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

53.       З огляду на це Велика Палата Верховного Суду відступає відвисновку Верховного Суду України, сформульованого у постанові від 27 січня 2016 року у справі № 6-2913 цс 15.

(1.2) Щодо обґрунтованості підстав для виселення

54.       Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

55.       Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

56.       Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (див., mutatis mutandis, рішення від 27 травня 2004 року у справі «Коннорс проти Сполученого Королівства» («Connors v. the United Kingdom»), заява № 66746/01, § 82).

57.       ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості виселення особи з житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява № 19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

58.       Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

59.       Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону. Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України», § 43).

60.       Статті 124-125 ЖК передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке житло надане у користування.

61.       Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов'язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

62.       Відтак, виселення особи зі службового житла після припинення трудових правовідносин із роботодавцем переслідує легітимну мету у розумінні статті 8 Конвенції.

63.       Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, що ЄСПЛ, розглянувши справу за заявою військовослужбовця, який разом з іншими членами сім'ї був виселений із кімнати в гуртожитку після припинення служби у Міністерстві оборони України, дійшов висновку про відсутність порушення статті 8 Конвенції. ЄСПЛ вказав, що втручання, на яке скаржився заявник, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме курсантів і працівників Національної академії оборони України й інших військовослужбовців, які потребували житло у зв'язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).

64.       Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Зехентнер проти Австрії» («Zehentner v. Austria»), заява № 20082/02, § 56).

65.       Вирішуючи питання про «необхідність у демократичному суспільстві» виселення відповідачів зі службового житла, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

66.       Щодо наявності нагальної суспільної необхідності для виселення відповідачів суд першої інстанції висловився, вказавши, що існує черга працівників, які можуть претендувати на заселення у службове житло.

67.       Принцип пропорційності у розумінні ЄСПЛ полягає в оцінці справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням у право людини на повагу до житла, й інтересами особи, яка зазначає негативних наслідків від цього втручання. Пошук такого балансу не означає обов'язкового досягнення соціальної справедливості у кожній конкретній справі, а передбачає наявність розумного співвідношення (обґрунтованої пропорційності) між легітимною метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Необхідний баланс не буде дотриманий, якщо особа внаслідок втручання в її право на повагу до житла несе надмірний тягар. Оцінюючи пропорційність, слід визначити, чи можливо досягти легітимної мети за допомогою заходів, які були би менш обтяжливими для прав і свобод цієї особи, оскільки обмеження її прав не повинні бути надмірними або такими, що є більшими, ніж необхідно для досягнення вказаної мети.

68.       Навіть якщо законне право на зайняття житлового приміщення припинене, особа вправі мати можливість, щоб її виселення було оцінене судом на предмет пропорційності у світлі відповідних принципів статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ від 9 жовтня 2007 року у справі «Станкова проти Словаччини» («Stankova v. Slovakia»), заява № 7205/02, § 60-63).

69.       Відсутність обґрунтування у судовому рішенні фактичних підстав застосування приписів законодавства, навіть якщо формальні вимоги були дотримані, може серед інших чинників братися до уваги при вирішенні питання про те, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Беєлер проти Італії» («Beyeler v Italy»), заява № 33202/96, § 110).

70.       Неврахування національними судами принципу пропорційності у справах про виселення особи з житла є підставою для висновку про порушення відносно такої особи статті 8 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення ЄСПЛ у справах «Дакус проти України» («Dakus v. Ukraine») від 14 грудня 2017 року, заява № 19957/07; «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine») від 2 березня 2011 року, заява № 30856/03; «Садов'як проти України» («Sadovyak v. Ukraine») від 17 травня 2018 року, заява № 17365/14.

71.       Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру.

72.       Поняття «суд, встановлений законом», стосується не лише правової основи існування суду, але й дотримання ним норм, які регулюють його діяльність (див., mutatismutandis, рішення ЄСПЛ у справі «Сокуренко і Стригун проти України» («Sokurenko and Strygun v. Ukraine») від 20 липня 2006 року, заяви № 29458/04 та № 29465/04, § 24).

73.       Згідно зі статтею 213 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи судами першої та апеляційної інстанцій, рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Близькі за змістом приписи закріплені у частині першій, другій і п'ятій статті 263 ЦПК України у редакції, чинній на час розгляду справи у касаційному суді.

74.       Консультативна рада європейських суддів у Висновку № 11 (2008) до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень зазначила, що «якість судового рішення залежить головним чином від якості його вмотивування. … Виклад підстав прийняття рішення не лише полегшує розуміння та сприяє визнанню сторонами суті рішення, але, насамперед, є гарантією проти свавілля. По-перше, це зобов'язує суддю дати відповідь на аргументи сторін та вказати на доводи, що лежать в основі рішення й забезпечують його правосудність; по-друге, це дає можливість суспільству зрозуміти, яким чином функціонує судова система» (пункти 34-35).

75.       Європейський суд з прав людини вказує на те, що «пункт 1 статті 6 Конвенції зобов'язує суди давати вмотивування своїх рішень, хоч це не може сприйматись, як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов'язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов'язок щодо вмотивування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено лише у світлі конкретних обставин справи» (див. mutatis mutandisрішення Європейського суду з прав людини у справі «Проніна проти України» («Pronina v. Ukraine») від 18 липня 2006 року, заява № 63566/00, § 23).

76.       Під час судового розгляду справи ОСОБА_4просила суд врахувати, що саме вона з дозволу відповідних органів влади за власні кошти перепланувала службову квартиру та забезпечила до неї газопостачання. Крім того, стверджувала, що виселення її зі службової квартири становитиме надмірний тягар, оскільки у неї відсутнє інше житло та фінансова можливість його придбати.

77.       Проте суд першої інстанції, даючи оцінку відповідності виселення відповідачів критерію пропорційності, лише вказав, що ОСОБА_4 не надала жодних аргументів про неможливість її виселення без надання іншого житлового приміщення, та зазначив, що ОСОБА_3 визнав позовні вимоги. Суд апеляційної інстанції вищевказані доводи відповідача, як і пропорційність виселення відповідачів меті цього обмеження права на повагу до житла, не оцінював. Хоча суди мають як надавати адекватне обґрунтування для відхилення аргументів стосовно застосування норм права, так і надавати оцінку виселення в контексті принципу пропорційності (див. висновок Верховного Суду України, сформульований у постанові від 13 листопада 2013 року у справі № 6-115 цс 13).

78.       Крім того, перевіряючи застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права, Велика Палата Верховного Суду звертає увагу на те, щосуди не дослідили наявні у матеріалах справи докази, а саме: акт обстеження на предмет проживання (т. 1, а. с. 73), картку реєстрації (т. 1, а. с. 32), робочий проект газопостачання службової квартири (т. 1, а. с. 59-72), справу на службову квартиру (т. 1, а. с. 81-89), а також докази витрат, понесених у зв'язку з переобладнанням квартири та забезпеченням її газопостачанням (т. 1, а. с. 75-80; 90-101), на які звертала увагу ОСОБА_4

(2) Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

(2.1) Щодо суті касаційної скарги

79.       З огляду на висновки, яких дійшла Велика Палата Верховного Суду у цій постанові, касаційна скарга є частково обґрунтованою.

80.       Відповідно до пункту 2 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд, зокрема за встановленою підсудністю, або для продовження розгляду.

81.       Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є порушення норм процесуального права, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази.

82.       Відповідно до частини четвертої статті 411 ЦПК України справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції.

83.       Оскільки суди попередніх інстанцій дослідили не всі зібрані у справі докази, не забезпечили належної обґрунтованості судових рішень, зокрема не встановили пропорційність виселення відповідачів із службового житла згідно зі статтею 8 Конвенції, рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року слід скасувати, а матеріали справи передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

84.       Згідно з частиною п'ятою статті 411 ЦПК України висновки суду касаційної інстанції, в зв'язку з якими скасовано судові рішення, є обов'язковими для суду першої чи апеляційної інстанції під час нового розгляду справи.

85.       Вказівки, що містяться у постанові суду касаційної інстанції, є обов'язковими для суду першої та апеляційної інстанцій під час нового розгляду справи (частина перша статті 417 ЦПК України).

(2.2) Щодо судових витрат

86.       З огляду на висновок щодо суті касаційної скарги судові витрати, понесені у зв'язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, підлягають розподілу за результатами розгляду спору.

(3) Висновки про правильне застосування норм права

87.       Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. На зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна (стаття 317 ЦК України).

88.       Права на нерухоме майно, які підлягають державній реєстрації, виникають з дня такої реєстрації відповідно до закону (частина четверта статті 334 ЦК України).

89.       Особа, яка зареєструвала право власності на об'єкт нерухомості, набуває щодо нього всі правоможності власника. Факт володіння нерухомим майном (possessio) може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно у встановленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

90.       Службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв'язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього (частина перша статті 118 ЖК).

91.       Одна з особливостей найму житла полягає, зокрема, у тому, що наймач має право тимчасового володіння (detentio) ним. Право володіння (possessio) житлом залишається в його власника, який не втрачає це право навіть тоді, коли інша особа використовує таке майно протиправно.

92.       Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

93.       Робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією, підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення (стаття 124 ЖК).

94.       Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин.

95.       Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

96.       Допоки особа є власником нерухомого майна, вона не може бути обмежена у праві звернутися до суду з позовом про усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження цим майном, зокрема і шляхом виселення. А тому негаторний позов може бути пред'явлений упродовж всього часу тривання відповідного правопорушення.

97.       Згідно зі статтею 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

98.       Виселення особи з житла без надання іншого житлового приміщення можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до житла передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену у пункті 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві. Відповідність останньому критерію визначається з урахуванням того, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого обмеження права на повагу до житла та чи буде втручання у це право пропорційним переслідуваній легітимній меті.

З огляду на наведене, керуючись частиною першою статті 400, пунктом 2 частини першої статті 409, статтями 411, 416-419 ЦПК України, Велика Палата Верховного Суду

П О С Т А Н О В И Л А :

1.   Касаційну скаргуГенічеської міської ради задовольнити частково.

2.   Рішення Апеляційного суду Херсонської області від 2 листопада 2016 року та рішення Генічеського районного суду Херсонської області від 23 вересня 2016 року скасувати, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття.

Постанова суду касаційної інстанції є остаточною й оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Д. А. ГудимаСудді:Н. О. АнтонюкН. П. Лященко С. В. БакулінаО. Б. Прокопенко В. В. БританчукЛ. І. Рогач В. І. ДанішевськаІ. В. Саприкіна О. С.ЗолотніковО. М. Ситнік О. Р. КібенкоО. С. Ткачук В. С. КнязєвВ. Ю. Уркевич Л. М. ЛобойкоО. Г. ЯновськаПовний текст постанови підписаний 13 липня 2018 року.