Визначення переважного права на залишення на роботі можливе лише між працівниками, які обіймають тотожні посади – апеляційний суд підтвердив правомірність звільнення

«Апеляційну скаргу задовольнити частково. Рішення Білогірського районного суду Хмельницької області від 21 січня 2020 року змінити, виключивши з його мотивувальної частини посилання на сплив строку звернення до суду за вирішенням трудового спору як підставу для відмови в позові. В решті рішення залишити без змін», – таку постанову ухвалив Хмельницький апеляційний суд, розглянувши справу за позовом до Ямпільської селищної ради Білогірського району про поновлення на роботі позивачки та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.

Колишня працівниця селищної ради торік звернулася до Білогірського районного суду з позовом, в якому пояснила, що з 1 жовтня 1993 року вона працювала в установі на посаді рахівника-касира. Розпорядженням від 27 березня 2019 року селищний голова звільнив її з роботи на підставі п. 1 ч. 1 ст. 40 КЗпП України у зв’язку з реорганізацією Воробіївської, Миклашівської сільських рад шляхом їх приєднання до Ямпільської селищної ради.

Це звільнення вона вважає незаконним, оскільки її не попередили про майбутнє вивільнення та не врахували переважного права на залишення на роботі, а також відповідач не запропонував їй іншої роботи в установі. Тому просила місцевий суд визнати незаконним і скасувати відповідне розпорядження, поновити її на роботі на посаді рахівника-касира, стягнути з селищної ради на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу з дня вивільнення по день поновлення на посаді.

Проте Білогірський районний суд визнав, що її вивільнення селищна рада провела з дотриманням вимог закону і у позові відмовив.

Із таким висновком суду першої інстанції погодився і апеляційний суд.

Суддівська колегія звертає увагу, що докази у справі достовірно вказують на те, що у 2018 році відбулася реорганізація структури апарату управління Ямпільської селищної ради та її виконавчих органів, а також затверджено новий штатний розпис працівників, до якого не включено посаду рахівника-касира.

Утім, аналіз положень статті 42 КЗпП України дає підстави для висновку, що визначення переважного права на залишення на роботі, на яке вказує апелянтка, можливе лише між працівниками, котрі обіймають тотожні посади, тобто посади з однаковими назвами, при цьому працівники мають однакові спеціальні трудові права та обов’язки.

«З матеріалів справи вбачається, що займана (позивачкою) посада рахівника-касира була єдиною у структурі працівників апарату Ради. У неї не було тотожної посади за організаційно-структурними ознаками, внаслідок чого підстави для визначення переважного права на залишення на роботі відсутні», – констатує суд.

Також апеляційний суд зауважує, оскільки обов’язок з працевлаштування працівника покладається на власника або уповноважену ним особу з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, то роботодавець є таким, що виконав цей обов’язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з’явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.

У селищній раді за той час вакантними були дві посади – спеціаліста І категорії відділу економічного розвитку, інвестицій, регуляторної діяльності та земельних відносин (за конкурсом) і оператора котельні (сезонна робота). Одночасно з попередженням про вивільнення рада запропонувала позивачці іншу роботу на посаді спеціаліста І категорії відділу, однак, вона відмовилася від цієї посади, яка досі вакантна. Посади оператора котельні рада правомірно їй не пропонувала через відсутність у неї відповідної кваліфікації і спеціальних знань.

«З огляду на викладене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку, що звільнення проведено відповідачем з дотриманням вимог закону, внаслідок чого підстави для поновлення її на роботі та стягнення з Ради середнього заробітку за час вимушеного прогулу відсутні», – зазначає апеляційний суд.

Разом із тим, суд зауважує, що в справі відсутні належні та допустимі докази про дату вручення позивачці копії розпорядження про вивільнення або трудової книжки.

«Таким чином, у суду першої інстанції були відсутні підстави для висновку щодо пропуску (позивачкою) строку звернення до суду з позовом. До того ж, установивши, що звільнення проведено відповідачем з дотриманням вимог закону, суд першої інстанції помилково відмовив у позові як за безпідставністю вимог, так і через пропуск позивачкою строку звернення до суду», – ідеться у постанові апеляційного суду.

У решті рішення суду ґрунтується на повно і всебічно досліджених обставинах справи та ухвалено з додержанням норм матеріального та процесуального права, а тому підстав для його скасування в межах доводів апеляційної скарги не вбачається, вважає колегія суддів апеляційної інстанції.

Із повним текстом постанови можна ознайомитися у ЄДРСР

Прес-служба Хмельницького апеляційного суду